Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Якщо маємо перед собою художній твір, написаний на тему чергової ітерації жорсткого українсько-російського протистояння, то поява там росіян у апріорно “поганих” ролях загарбників, шовіністів і тому подібного виглядає закономірною. Але це не означає, що очевидна “погана” роль є єдиним змістовим наповненням “російської” теми — хоча можна, не заглиблюючись, читати текст як чергову версію есхатологічної битви добра зі злом, втіленого у протистоянні двох народів. Але якщо заглибитися, то видно набагато більше і краще.
Саме з цієї серії — російська тема у пенталогії Богдана Лепкого “Мазепа”. Точніше, у перших двох її частинах, “Мотрі” та “Не вбивай”, і частково в третій, “Батурині”. Від взяття Батурина все, грубо кажучи, звужується до традиційного для української літератури протиставлення “цивілізована Європа — варварська Москва”, проти якої Україна є природним antemurale Європи.
З попередніми книгами все складніше. Без сумніву, тема росіян як загарбників присутня тут у звичному вигляді повною мірою. Основним інструментом її передачі стають численні епізоди знущань і нападів на українські села з боку російських регулярних військ. Хоча ситуації, коли діючі армії в умовах воєнних конфліктів (а нагадаю, що дія пенталогії розгортається під час Великої Північної війни) годувалися за рахунок цивільного населення, не особливо розбираючи, де “чужі”, а де “свої”, була типовою для воєн 16–18 століть, важко не зауважити однієї деталі в описах цих епізодів, а саме подібності до описів у спогадах свідків і учасників нападів на українські села загонів “червоних” уже в пізніших часах — 1917–1921 роках. Ця подібність, яка не кидається в очі, нагадує про те, що після 1921-го основним джерелом формування образів росіян був колективний та персональний досвід українців з 1917–1921 років, а основними координатами осмислення — парадигма боротьби “на смерть, не на життя” у контексті протистояння уже згаданих антагоністів, цивілізованої Європи та варварської Москви.
Одначе коли йдеться про часи царя Петра, то, як мінімум, останнє може викликати певний дисонанс, позаяк саме цей володар заслужено вважається символом вестернізації Росії. Втім, фахівцям та тим, хто достатньо вдумливо й уважно студіював історію петровських реформ, відомо: вестернізація була наздоганяючою, випливала не з внутрішньої логіки розвитку країни, а з суто прагматичних потреб її амбітних керівників. І цю логіку ламали — за відомим висловом, “варварськими методами витягував Росію з варварства”.
На свідчення неглибокої, поверхневої, вишколеної, а не природньої європейськості Петра натрапляємо скрізь. Починаючи зі сцени бенкету у гетьмана, де цар ледь стримується від приступу гніву і зрештою засинає просто під час учти. Сам сон, до речі, описано у дуже вітальних барвах, апелюючи до того, що у своїй основі Петро І — не стриманий і вишколений європеєць, а безпосередній у своїх потребах і схильностях “азіат”. Тут доречно пригадати, що Богдан Лепкий належав до покоління перед Першою світовою війною, для чийого вікторіанського виховання безпосередність емоційних реакцій як така вже була достатньою підставою для виключення людини з кола “доброго товариства”, яке звисока дивилося на всіх “неєвропейців”, підкоряючись орієнталістичному тренду — навіть якщо їхні власні менш освічені співвітчизники були об’єктами орієнталістичного споглядання освічених представників інших, “правдиво європейських” освічених мандрівників.
Протягом обох книг (як “Мотрі”, так і “Не вбивай”) цар і його достойники постійно “потрапляють межи нот”: то не розуміють сенсу і призначення тих чи інших побутових церемоній — сам цар вимагає від свого почту дотримання європейських правил етикету суто задля “європейського вигляду”, то безпосередньо віддають накази і розпорядження, чим гіршать і ображають козацьку старшину та самого гетьмана, то не менш безпосередньо, коли йдеться про “нижчих рангом” росіян, підлабузнюються перед тією ж старшиною... По суті, автор повсякчас нагадує про поверховість і штучність європеїзації Росії.
Втім, Лепкому, найімовірніше, йдеться все ж таки не про тему глибини і справжності європеїзації Росії, а про чужорідність російської передусім політичної культури і побутових практик відносно конкретної України. І на демонстрацію цього працюють два паралельні мотиви. Один — поступове “наближення” України і Москви. Якщо у “Мотрі” росіяни — це радше якесь нещастя, яке приходить переважно грабунками по селах, будуванням фортеці в Києві, царськими візитами, то у “Не вбивай!” обидві країни і представники культур переплутуються між собою, гетьманська старшина і царські достойники опиняються поруч у різних ситуаціях. А в міру того, як з одного боку розвивається таємний союз Мазепи і шведів, а з іншого зростає тиск царя Петра, ситуація явно йде до зіткнення. Зрозуміло, що й обставини виступу Мазепи проти Петра І прекрасно пасують для демонстрації такої динаміки, але оскільки сама вона не свідчить про щось, крім очевидного конфлікту інтересів, то одночасно включається ще один мотив.
Цей мотив проявляється подвійно. З одного боку, на побутовому рівні росіяни постійно демонструють, по суті, зневагу до гетьманських старшин — хоча, з їхньої точки зору, це не що інше, як суміш ієрархічності погляду на речі та тієї ж російської “безпосередності”. Один із виявів такої “безпосередності” проходить через половину сюжету “Не вбивай!” — це фраза царя, сказана на нараді в Жовкві й адресована Мазепі: “Слухай, що Меншиков скаже!” Те, що для царя було проявом дружелюбності й простоти у поведінці серед “свого” кола, для гетьмана було нечуваним хамством — надто зваживши на різницю у віці. На демонстрацію ненормальності поведінки царя та його приспішників, попри всю їхню позірну європейськість, працює також паралельний опис підкреслено чемної і впорядкованої манери спілкування шведів. Суть не в антагонізмі шведів та росіян, які, зрештою, за сюжетом перебувають у стані війни, — суть у протиставленні “своєї” Європи та “чужорідної” Росії.
Другий спосіб проговорення чужорідності — постійні та все частіші у “Не вбивай” хвилі чуток про начебто “не з цього світу” природу царя Петра, яка мала б пояснювати його вчинки. Уже в тексті “Мотрі” зринає у довірливих розмовах між старшиною тема, а чи не є цар Петро насправді втіленням нечистої сили. Загалом кажучи, подібні розумування для 18 століття цілком не суперечать образу освіченої людини. На той час ще цілком собі існувала інквізиція і палили відьом. Але суть ситуації в іншому — тему “царя-антихриста” один зі співрозмовників, Данило Апостол, представляє як щось, що обговорюють неграмотні російські селяни. Гетьман персонально підтверджує цю думку як виплід фантазії неосвічених “ваньок” із на той час ще таки сусідської держави, кажучи, що ставитися до Петра слід як до людини просто дещо особливої, порівняно з середньостатистичною. Здавалося б, укотре підтверджена “справжність” української європейської традиції порівняно з російською, розходимося.
Так то так, але все ж не зовсім. Оскільки ця розмова йде в контексті обговорення планів царя, передусім розбудови Санкт-Петербурга, то теза про ймовірність “диявольського” походження Петра є натяком на неприродність серед його середовища його планів та дій. Тут дуже проситься згадка про “петербурзький текст” російської культури, який позиціонує Санкт-Петербург як мертвонароджений виплід саме людської природи — як щось красиве, але неприродне, що потребувало великих жертв і є нічим іншим, як пам’ятником людській амбіції. І сюди ж проситься аналіз підтексту шевченківського “Сну”, викладений Оксаною Забужко у її “Шевченковому міфі України”, і маланюківське порівняння російської інтелігенції з оранжерейною штучною квіткою, яку більшовизм, який і є справжньою концентрацією суті “глубінного народа”, просто-таки вирвав з корінням і прибив надійніше за будь-якого принципового ворога Росії.
Надалі ж у “Не вбивай!” тема “нечистої сили” у діях царя Петра зринатиме регулярно — причому, що характерно, без видимого автора серед дійових осіб, у формі чуток, відчуттів і подібного. Очевидно, йдеться про глибоке відчуття чужорідності як такої, а також ворожості московської сили, яка ламає, гнітить, змушує відмовлятися від себе. У контексті подальшого розвитку подій — як свого роду передчуття, колективну інтуїцію. І ніби бажаючи підкреслити “темну” природу царя і Москви, поступово в розповіді зникають деталі, які свідчать про бодай позірну європейськість росіян. Апофеозом “сповзання шкіри” є розмова Головкіна і Шафірова після чергового “допроса”, точніше катування Кочубея. Обоє дійових осіб — між іншим, одні з перших осіб держави, частина кола особистих наближених до царя — не просто беруть участь у катуванні (що на той час немислиме у Європі), але після всього їх хвилюють суто побутові речі — борошно на перуках вартових, яке злітає у процесі віддавання честі, та замазаний кров’ю жертв “башмак”. Фактично, оця чи не зумисна русифікація мови персонажів (що заважало раніше підкреслювати таким чином російськість дійових осіб?) та оце борошно на перуках — по суті, легкість його злітання з перук дорівнює легкості злітання показної європейськості з росіянина. Саме про це — росіяни у “Мотрі” і “Не вбивай”. Про штучність, неприродність європейськості у сенсі цивілізованості. І про поступове проявлення справжньої суті. Ця суть повністю вийде назовні у Батурині та під Полтавою.
19.08.2022