“Москалі” Данила Мордовця: простаки?

Олеся Ісаюк

Є в українській літературі малознаний письменник із нетиповою біографією. Мова про Данила Мордовця, у житті якого дуже переплелося українське і російське. Народився на Дону в українській слободі Данилівці. Походив таки з українського козацького роду, чий предок свого часу бився на боці Івана Мазепи. Втім, освіту здобував і служив Данило Мордовець у суто російських місцях — Санкт-Петербурзі та Саратові. В Україні бував тільки двічі, збираючи матеріал до своїх українських повістей. Чимало творів написав українською. На старості літ перебрався знов-таки на Дон.

Портрет Данила Мордовця роботи Б. Кустодієва, 1901

Попри переважно “російську” біографію, у доробку Мордовця є ряд повістей на українські теми українською мовою. І час від часу там з’являються росіяни. Навряд чи письменник мусив дуже перейматися цензурою — був “благонадійного” походження, ані не мав зримих стабільних зв’язків з українською інтелігенцією, ані не ліз особливо у “високі” жанри та питання, а коли й ліз, то залишався на рівні культурного автономізму (що було цілком пристойно на момент його народження у 1830 році, але наприкінці ХІХ століття в атмосфері жорсткого придушення прав української мови вже виглядало як потурання ворогові). Втім, усе це дозволяло йому писати, за великим рахунком, що хотів, не дуже оглядаючись на супутні обставини.

Навряд чи Мордовцем всерйоз зацікавився б хтось із дослідників історичної белетристики чи загалом будь-якої літературної течії, крім хіба сентименталізму. І причина цього одна — тексти Мордовця загалом справляють враження певного “наїву”, навіть трагічні події його герої “проживають” так, наче наперед знають про гепі-енд. Час від час він вплітає в сюжет мотиви з дум і легенд. От тільки навіть не історикові помітна театральність такого засобу — наприклад, у “Сагайдачному” Мордовець вписує сюжет думи про Хвеська Ганжу Андибера, яка, за великим рахунком, може вважатися українським варіантом “шахрайського роману”, форма якого є прямим наслідком умов створення — у степовій Україні, на відміну, від Західної Європи, не було особливих можливостей масово друкувати художні сюжети “низького жанру”, отож залишалася власна пам’ять і їй на поміч віршований ритм. Усе б добре, от тільки вельми складно уявити собі гетьмана Петра Сагайдачного, який переодягається сіромою та мандрує по корчмах у пошуках пригод, а заодно знаходить ще й даму серця в постаті степової шинкарки.

Фактично у Мордовця грань між історією та фольклором дуже тонка, хоча є одна сфера, де він навпаки дуже точний — це побут і етикет. Враховуючи, що письменник виріс серед нащадків козаків, серед яких станом на першу половину ХІХ століття ще була більш ніж жива пам’ять про минуле, то його у відношенні описів побуту цілком можна вважати наближеним аналогом Андрія Чайковського, який у своїх текстах, чого б вони не стосувалися, зафіксував внутрішній етикет і манеру поведінки дрібної покутської шляхти.

Така показна наївність, ще й зловживання явно легендарними сюжетами в розповіді, зрозуміло, позбавляє особливих шансів на успіх пошуки в текстах Мордовця складних кількаповерхових зашифрованих підтекстів. Мало не єдине у сфері історії, що дійсно ілюструють тексти Мордовця (і в чому, можливо, йому немає рівних), — то це відчуття “свого” тією частиною українців, на яку в подальшому чекала немилосердна русифікація до забуття свого коріння повністю і перетворення на “солдат імперії”, можна сказати, в останню мить перед остаточним накатом катка русифікації.

І отут цей наїв, зокрема в описі росіян, стає вельми у пригоді. Бо хоч і навіває думки про підсвідому роль “потешного хохла”, але є і зворотний бік у такого підходу — неймовірна прямота на грані нахабства.

Насамперед росіяни, які присутні практично у кожному творі Мордовця, відверто чужорідні. Настільки чужорідні, що зрештою постійно попадають під приціл козацького гумору завдяки власній недоладності, як на мірки українського оточення — починаючи з московських послів у “Сагайдачному”, які викликали соборний регіт запорожців своїм переляком від видовища порогів, і закінчуючи приблудою-москалем у “Татарській неволі”, який, здається, ніяк не може віднайти себе серед козацтва.

Зворотним боком цієї недоладності є відчуття у “москалів” свого роду цивілізаційного шоку. Особливо яскраво це описано в повісті “Семен Палій, воскреситель Правобережної України”. Починається все з того, що через ту частину Правобережжя, де фактична влада протягом останньої чверті 17 століття належала Палієві, проїжджає група московських паломників до Лаври. Оскільки Палія немає на місці, місію прийняття і пригощання гостей бере на себе його дружина. Фактично всі п’ять сторінок опису московських гостей у Палія — це всуціль великий “культурний шок”. Причому причина цього шоку одна — різниця у поведінці та становищі жінки, відповідно, у Московщині й Україні. Мордовець не шкодує барв для опису як незалежної поведінки Паліїхи, так і шоку москалів. “Лихач-баба”, “конь-баба”, “не знали, що й подумать”, “воевода да и только”, “така б усією Москвою коверзувала” — це тільки невелика частина темпераментних означень Паліїхи, які вкладає в уста і думки своїх російських героїв Мордовець. І щоби читачеві було зрозуміло, в чому різниця, випереджує сюжет навдивовижу контрастним порівнянням долі умовної московки й українки. Знавцеві українського ранньомодерного побуту такий опис українки, мабуть, видасться аж надто вже ідеалістичним, але факт є фактом — на тлі “теремного” життя московки, тотально залежної від батьків та чоловіка, українка дійсно могла відчувати себе вільною. І поводилася відповідно. І тут позірний наїв та сентиментальність Мордовцевого опису відіграє підсилювальну роль, аби продемонструвати просто-таки бездонну різницю між Україною та Росією на побутовому рівні. А заодно показати, як ця різниця після першого здивування пробуджує у росіянах аж ніяк не симпатичні почуття, що добре видно з частини епітетів, якими між собою “нагороджують” Паліїху московити. Поступово стає зрозуміло — вони просто бояться жінку, бо в їхній системі координат її спосіб поведінки і мислення не те, що неприйнятний: не може бути прийнятним чи неприйнятним те, чого не можна зрозуміти і, потенційно, проконтролювати. Тут варто пригадати і дві непоказні, але вельми промовисті деталі, які навряд чи свідомо враховував Мордовець. Насамперед ідеться про традицію зображення України в жіночій іпостасі — так-от, мало де ця “жінка-українка” така незалежна, енергійна і насправді мало контрольована (зокрема для імперії, яка прагне володіти Україною). І тут вельми характерно, хоч і цілком природньо для тих часів, що візаві Паліїхи — всуціль чоловіки, ще й вихідці зі строго патріархальної та ієрархічної системи.

Втім, у цьому сенсі ще цікавіша повість “Кримська неволя”. Сюжет її доволі простий — це історія потрапляння в турецьку неволю, втечі з неї і врешті геппі-енду, весілля головної героїні зі своїм рятівником, він же осавул Мазепи, а гетьман, своєю чергою, виступає старостою на весіллі. Ще на шляху в Крим над полоняночкою-підлітком з Кам’янця бере своєрідне “шефство” стрілець-москаль, який потрапляє у полон того ж року, що й кам’янчани.

Якщо придивитися уважніше, то опіка москаля чітко ділиться на дві групи. Він або допомагає, досить дріб’язково, у суто побутових справах (на кшталт укутати своїм бешметом на ніч маленьку полонянку, аби та не змерзла), або ж заспокоїти її у відверто не те що важких, а страшних ситуаціях — хоча страхіття там не так у сенсі фізичних страждань, як у сенсі приниження особистої гідності. Тож турбота ця доволі своєрідна. У зіткненні з реальною загрозою він радше фаталіст — переконаний, що все можна пережити, перетерпіти.

І це різко контрастує з реакцією не те що дорослих українців, а навіть дітей — на невільничому базарі десятирічна невільниця завзято захищається, як може, від спроб роздягнути її, аби продемонструвати потенційному покупцеві. Водночас усе, на що здатний москаль, — це заспокоювати дівчинку: мовляв, нічого страшного, оглянуть і все, вони ж мусять.

Нескладно помітити, що він вважає загрозу неуникненною, з якою треба тільки змиритися, і саме в цьому пробує допомогти своїй “підопічній”. Можна було б подумати, що таким чином промовляє його досвід (він єдиний з усіх героїв книги вже вдруге у полоні), якби не те, що його втішання справляють враження виправдання насильника. Бо, зрештою, це воно і є: все, що каже москаль, — це пояснення мотивації работоргівців, у чиїх руках саме зараз перебувають усі учасники історії. Якщо це сприймати серйозно, то що далі? Самозвинувачення — що от, я впираюся, а якби не впиралася, то все б було тихо і мирно? От тільки для кого? Ясно ж, що для умовного турка-работоргівця. Мабуть, якби в сюжеті когось покарали побоями, то й тоді москаль пояснював би, що от, не треба було противитися чужій волі — або, у кращому разі, нарікав би на долю.

Коли доходить до втечі, то виявляється, що її влаштував не москаль — що насправді було б цілком логічним з огляду на його роль хай і самопроголошеного, а все ж опікуна. Втечу влаштувала старша товаришка Катрусі й закоханий у неї невільник Пилип. Уже на зворотній дорозі москаль виглядає як “приший кобилі хвіст” — він докладається хіба до суто побутових турбот про їжу і ночівлю.

У фіналі він отримує свого роду нагороду — стає посадженим батьком на весіллі Катрусі з осавулом Пилипом. Це хоч надійно прописує його в українському суспільстві, але все ж не робить природнішим серед нього. Навпаки, у фіналі він повністю губиться серед українців.

Отож у підсумку показний “наїв” у виконанні Мордовця чітко дає зрозуміти: росіянин — інший. Не просто інший, а чужорідний і навіть об’єктивно ворожий, такий, що сприймає українство як щось чуже, незрозуміле і тому неприязне.