Враження з вистави творів Труша, Новаківського, Ковжуна й Холодного.   Ще свіжа память про тих чотирьох. Ось вони ще живі перед нашими очима, а їх творчість ще не підведена білянсовою рискою, що передає їхню духову спадщину історії.  

  Відкрита в минулу неділю вистава чотирьох мистців дала кожному відвідувачеві чимало матеріялу для вражінь і міркувань. Новаківський, Холодний, Труш, Ковжун — кожний з них завдячує дещо Львову, хоч багато більше Львів завдячує їм. Письменник може легше добувати зі своєї уяви теми, ніж маляр, який потребує більше реальних предметів, щоб міг їх відтворювати на полотні.  

  Ще чорніє сніг латками, вітер лиже цвіль плотів, а вже юний сонця гамір під ворота прилетів.   Ще печаль у мене в думці хоче радість мрій затерти, та вже сонце струми струнчить на нові весни концерти.   Світ сльота ослизла в'яже в сірі змари, мов в бандаж, та він пружить дужі м’язи, щоб стрясти відлиг вантаж.   День підносить хмурі брови. Вітер весняний звірям став чорний мускул хмар подряпав аж до фіолету крови.  

  І.   Туга за німбом   Це певно втягнуть в книги літописці, Як вбили Княжну відьми й опирі... І вічно будуть дітям при колисці Співать про час той журні матері...   І гнів, як вуж серця внучат обвиє, Туга за німбом впаде, як петля... Коли ж ти станеш, несторівський Киє, Чайки Дніпром по славу направлять!   Та хай ще грім і чорні гекатомби, Хай знову муки і гаряча кров... Рве серце біль, мов стотоннові бомби,

  З посмертної течки   Клонюсь могилам, мученим в крові, Клонюсь мерцям, де б'ють серця живі, Клонюсь їх тіням, що між люди йдуть І дітям нашим тугу принесуть!   І шестикрильми вилетить їх дух, І втягне ввесь народ в великий круг, І крильми вдарить у великий дзвін, І вилетять орли з кривавих стін.   За кров, за рани, за печаль, за сум, За біль земель, роздертих нам на глум, За стоптану хоругву землякам — Прийде година плати ворогам!  

  (Телефоном від власного кореспондента).   На сам Великдень, 5 квітня 1942 р., в 7 год. рано помер у Львові великий український поет, д-р Василь Пачовський.  

  Усе в цей день святе й весняне, таке, як сонце — ясне й чисте і тільки Ти — чому не глянеш на нас, Воскресший з мертвих, Христе?   Край наших піль цілі століття конав Ти на хрестах дубових — невже на серця, що як квіття, не впадеш поривом обнови?   Не прийдеш під дзвіниці наші, заквітчані в зелені липи? — Не даш воскреснути, хоч з чаші до дна вже кожний гореч випив?   О, стань між нас, як в Емаусі, крізь двері увійди заперті —

Іще тоді, як у крутих заулках, під брилами будівель кам'яних шукав я простору, немов притулку, почув я голос Твій. І він не втих   до нині. Та, зачитаний у вірші про визволення, тис я кулаки і мріяв, що — як виросту вже більшим — то певно буду лицарем метким.   Або в далеку зелень слав я тугу, зігнутий блакитом блідих небес: журливу постать дивної подруги в Тобі вбачав, зворушений увесь.   А нині, по літах, розгублений, самітний

1.  

Львів, 6 січня.