Львівська Касандра

До свого 75-ліття українська художниця і дисидентка Стефанія Шабатура попросила лише Службу Божу за її здоров’я. Ані творчого вечора, ані ювілейних виставок. І навряд чи шкодуватиме про це, якщо колись не жаль було ні молодості, ні спокійного життя, що минало на засланні. «Я з дитинства не вміла себе жаліти», – казала мені якось художниця, пояснюючи, звідки взялася криця у її характері. Тим не менше ціле покоління людей у Львові чи й за межами міста вважає, що роль цієї жінки у їхньому житті була доленосною. Адже скромне помешкання Стефанії Шабатури на вулиці Тарнавського, яке допомогла їй викупити мама, стало осередком зустрічей найдобірнішого молодого товариства – цвіту української інтелігенції 1960-1970-х. Звідси віяло вільнодумством, молодечим ентузіазмом і прагненням свободи, як і запахом друкарських фарб, які відбивали на папері найбільш «неугодні» твори. Мабуть, тут з’являлися на світ і масштабні ткацькі полотна Стефанії Шабатури, які вона присвячувала таким персонажам, що комуністична влада уже не могла з цим миритися. «Що ж – твій вибір, твоя доля, і ти мусіла то перейти», – знизує плечима ювілярка з незмінною гордістю, якою відзначалася з молодих літ. 

 

 

 

«А шо ми зробиш?»

 

Марія Савка-Качмар: «Я – найстарша її подруга, бо знаємося з 56-го року. Стефа завжди була дуже стійка, така гонорова дівчина зі села, і мене притягнула тим, бо я теж селянка і завжди брала з неї приклад, як вона себе поводила. Ще в нас була подруга Наталя Дарабан (в заміжжі Петрук), і вона відразу відзначила, і казала: «Марійко, це надзвичайна дівчина! Яка гордість в ній!». А вона справді така була, що не боялася ні директора (художнього училища – ред.), який просто тиранив нас, кожний другий в нього був сексот. Ми були юні і талановиті, бо він талановитих дітей вмів відбирати, але шанувати не вмів. Нівечив нас усіх, а Шабатура, правда, а-ніц собі з того не мала! Вона така ставна, з дуже-дуже рівною поставою, золото-рудавим волоссям, йшла собі по коридору: «А шо ми зробиш?». А талановита була рисувальниця! Гобеленниця! Відразу заповілося, що вона дуже розуміє текстиль. Стефа завжди була у вишиванках.

 

Коли скінчилися студентські роки, і мама допомогла їй побудувати кооператив, то було багатство не тільки її, а й всього мистецького середовища. Навколо тієї хати згуртувалися люди. Скільки нових знайомств там відбулося! Ми там знайшли Калинців, а вони зводили нас з різними людьми. В’ячеслав Чорновіл зустрічався там з Оленою Антонів, подружжя Воробкевичів там познайомилося, ми в тій хаті навіть весілля гуляли. Іван Гель виступав перед нами прекрасною своєю мовою. Ми були щасливі…

 

А потім не стало того всього. В один день все закінчилося… 1972 року, після святкування Нового Року…  Не стало тих вертепів, які в тій хаті формувалися… Але дивно, що в той останній рік, коли ще всі були у Львові, зустрівся з нами Василь Стус! Познайомилися з ним, пожили трохи-трохи… і раптом – залишився Львів сиротою (плаче). Пішли Калинці, пішла Стефа, Гель, Чорновіл, Осадчий, Мар’ян Гатало загинув незадовго після того… який був чудесний парубок, співочий! Коли в Стефи на квартирі гуляли весілля Люби Максимів і Віталія Мельника, він виводив своїм м’яким-м’яким голосом… (співає). 25 травня ходимо на могилу Гатала, тихенько мугочимо ту пісеньку. А нині я Стефі ту пісню посвячую! Вона скаже: «Що ти собі позволяєш?». Та я позволяю, бо знаю, що та пісня, і той голос чудовий, це той, що її рухає за серце. Вона не дуже часто співала, але як вона вміє співати Службу Божу! Вміє відспівати всю». 

 

 

«Тоді ніхто в Україні не робив таких масивних, цікавих, емоційних гобеленів, як Стефа Шабатура»

 

Тетяна Воробкевич: «Я була в тому товаристві наймолодша. Шістдесятництво – то було щось надзвичайне. Його породила потреба зустрітися тим людям, які хотіли бути незалежними від тодішньої політичної та сексотівської ситуації. Не було в нашому товаристві сексотів, а воно ж було численне і цілком відкрите. Ми знайомилися на виставках, концертах, тих імпрезах, які були дозволені в місті. В нашому колі панувала якась надзвичайна доброта, висока інтелігентність. Багато зараз говориться про емансипацію, а там не було питання дівчат-хлопців, а високої інтелігенції, моралі… Емансипацію розуміли як боротьбу кожного за відкриття власного таланту.

 

Для мене Стефа передусім художниця. Вона так вибухнула своїми гобеленами! Тоді ніхто в Україні такого масивного, цікавого, емоційного полотна не робив! А як людина, вона зовні була приємна, але то дівчина-кремінь. Про що свідчить вже саме її переконання бути у відбірному товаристві, де ми не боялися говорити те, що думали, виказувати свої мрії і бачення. То не була політика, а  велика віра в свій народ, в свою культуру. Якось ми розмовляли з мистецтвознавцем Любою Волошин, і я зізналася, що найбільше вдячна Стефі за свою прекрасну молодість в колі усіх тих людей, а вона каже: «Як я тобі заздрю, бо мені такої молодості дуже бракувало». То власне Стефа Шабатура створювала той гідний образ львівської інтелігенції».

 

  Стефанія Шабатура з Василем Романюком (майбутній патріарх Володимир).  Косів, Івано-Франківщина, 1987.

 

 

«Ціле покоління у великому боргу перед такими, як Стефанія Шабатура»

 

Юрій Волощак: «Я і ціле моє покоління у великому боргу перед такими, як Стефанія Шабатура, і ми залишаємося  нерозкаяні перед жінками і чоловіками, які тримали фронт 20-30 років тому і тепер тримають. Пані Стефо, пробачте нас.

 

Треба нагадати, що Стефа Шабатура не зовсім львів’янка, вона народилася 5 листопада 1938 року в Іване-Золотім коло Заліщик. Її мама Ганна – чудова писанкарка, вишивальниця, художниця. До дев’яноста літ прожила під опікою доньки, а Стефа Михайлівна підготувала і видала альбом мами. Родина по мамі теж  мистецька, то були каменярі, сільські скульптори. Дехто з них виїхав до Америки і там будував церкви. Тато Стефи загинув на фронті. Ганна сама виховувала доньку, доки 12 січня 1972 року після добового обшуку її не забрали в тюрму до Києва, а тоді на етап. КДБ знищив 70 її екслібрисів і понад 150 рисунків. Та Шабатура ніколи не корилася, казала правду всім слідчим, навіть тут проявляючи повагу. Ту твердість пронесла крізь все життя, ніякого слова каяття від неї не звучало. Коли повернулася до Львова, тяжко відвоювала своє право на творчість. Навіть працювала двірником, але не каялася. А коли змогла відновити свій творчий потенціал, заснувала  організацію Марійське товариство. Вони разом з Іриною Калинець та Марією Савкою-Качмар відродили молодіжні галицькі вертепи. Стефанія Шабатура нагороджена орденом «За мужність».  

 

Як митець Стефа Шабатура  дуже різнобічна: від гобеленів до вишивки, писанки, книжкової графіки. Згадаймо, що вона  ілюструвала самвидав «Євшан-зілля», редакторами якого були Калинці. Стефа там прекрасного Мамая–воїна на коні зобразила, а «Вісник» Чорновола – теж вона ілюструвала».

 

 

 

Гобелен «Давид Гурамішвілі»  закупив тбіліський музей, і Стефанія Шабатура отримала нагороду від грузинського уряду.

 

Ігор Калинець: «Стефа має ще два ордени: «Княгині Ольги» ІІ і ІІІ ступеня. Я думав, що 75-річчя вона мала б отримати й І ступеня, але тепер не той час, що для Шабатури. Пригадую наше товариство. Ми мешкали на колишній вулиці Кутузува, тепер Тарнавського,  через будинок. За нами постійно ходили шпики, під нашими вікнами стояли авта з антенами і «слухали». У хаті переважно збиралися художники:  Бокотей, Медвідь, Мінько, Петрук, Богдан та Вероніка Галицькі – добірне товариство.  А Шабатура тоді вже була відома художниця,  бо виставлялися два її гобелени: «Захар Беркут», який вона творила в парі  з Лесею Цегельською (в подружжі Крип’якевич) та гобелен «Довбуш». Пригадую, як її «Давида Гурамішвілі» тоді закупив тбіліський музей і вона навіть отримала нагороду від грузинського уряду. Потім створила надзвичайної краси портрет Котляревського і портрет Лесі Українки. За ці два і була суджена. Бачте, вона обирала для полотен основоположних персон. Владі, яка судила Стефу, здалося, що в цьому наймогутнішому тоді, а може й дотепер, гобелені «Касандра» підібрано майже синьо-жовті кольори. Гобелен був конфіскований, а потім повернули. Однак Стефу «взяли» не тільки за творчість, а й за самвидав. Тоді Іван Гель фактично окупував ті її дві кімнатки і зробив там фабрику самвидаву: друкував книжки Михайла Гориня з табору, твори Валентина Мороза. Як Стефа це могла спокійно і мужньо перенести, бо це ж щодня загрожувало арештом?

 

…Вечори у нас були молодіжні. Ми не сиділи і політикували, як старі. То були вечори поезії, теоретичного мистецтва. Тем для дискусій було багато, веселощі, співи. Хоч по одному час від час висмикували з нашого товариства і садили, але до ‘72-го року ми обростали новими людьми. Коли в останні роки ходили з вертепом, то були величезні ватаги. Ми не мали змоги робити такі театралізовані вертепи, тому хто як міг одягався, а Стефа одного разу перебралася на цигана. Є фотографії, на яких її ніхто не впізнає, я опублікував у виданнях Ірини Калинець. Там є також кілька знаменитих фото Ярослава Лемика тих наших вертепів.

 

На час арешту Стефі фактично заборонили малювати. Тому відразу пригадується Шевченко. Всі її рисунки і малюнки були знищені. У VII томі видань Ірини Калинець я розмістив заяву Стефи Шабатури Генеральному прокурору СРСР від 7 грудня 1973  року, де вона протестує, що були арештовані і, як потім виявилося, знищені всі її рисунки. Лишилося декілька малюнків квітів.  Жінки-політв’язні мали невелику грядку і весь рік вирощували квіти, а вона той цвіт малювала, і десять чи трохи більше тих замальовок вдалося зберегти. Кілька років тому я видав настінний календар, де на кожен місяць був малюнок квітів Стефи Шабатури. Зараз вона працює над альбомом своїх творів, туди ввійдуть монументальні надбання гобеленів і, мабуть, ці квіти…»

 

Валентин Стецюк пізніше видав єдиний том з табору. Тоді в’язнем  була вишивальниця Ірина Сеник. Вони вишивали книжкові закладки, поштівки. Шабатура розробляла дуже цікаві теми. Я досі зберігаю вишитого Шевченка. Оригінальний портрет, не такий, як буває на тих виставках. Пригадую також, що до 60-річчя Стефи я в Національному музею у Львові зробив виставку: «Стефанія Шабатура у колі друзів». То були її гобелени, а також твори шістдесятників: Марії Савки, Бокотея, Мінька, Медвідя, Сойки, Сороки, Мацелюха, Петрука, Харкавого та інших. На центральній стіні на всю площину висів монументальний килим «Касандра», підписаний епіграфом з твору Лесі Українки: «Прокинься, Троє!»

 

 

 

«Коли не було Стефи, її мама вчила наших дітей розмальовувати писанки, вишивати, робити обрядові печива…»

 

Олена Антонів, Ганна Шабатура (мати Стефанії), невідомий, невідомий, Стефанія Шабатура, Тарас Чорновіл. Початок 1980-х рр.

 

Ігор Калинець: «Коли не було Стефи, її мама сама стала художницею. – Окрім того вчила наших дітей, які лишалися тут без батьків, розмальовувати писанки, вишивати, робити обрядові печива. Пані Ганна проявила себе як достойна жінка, не замкнулася в горі без дочки, а була світлицею і душею для всіх».

 

Тетяна Воробкевич: «Ганна Шабатура – то була інтелігентна жінка. – Я часто приходила до неї. Моя мама – вчителька, мені нагадувала: «Заглянь там до неї, бо її дитина  за нас терпить». В будинку, де жили Шабатури, мешкало багато росіян. Стефи мама перше, що зробила, посадила квіти під вікном. Потім якусь дитину навчила випікати пташки на коровай. До кінця року з нею віталися всі мешканці будинку: і росіяни, і українці…

 

Марія Савка-Качмар: «Нині, в день уродин, я зайду до Стефи, обніму, поцілую і скажу: «Будь нам!», а вона скривиться і скаже: «Ай!» Стефа кувалася з маленької. Якось вона  розказувала, що, було їй чотири роки, коли прийшли грабувати їх з мамою. «Забирали з подвір’я все, а я намармусилася і стояла. Грабіжник підійшов і по-російськи питає: «Чого ти так стоїш?», а вона йому: «Іди від мене, погань смердюча!» Він до мами: «От як ти виховуєш дитину!», а мама йому у відповіь: «Ні, не я – ви!» Я думаю, якби мама була, ви би побачили, яка то постать прекрасна, як мужньо вона відбувала тут тюрму доньки там! Вона ніколи дверей ні перед ким не закрила, завжди  запросила за стіл, так гарненько скатертину розгладила і починала пригощати…

 

Якби була така нагорода, я би радила тим двом жінкам дати «Лицаря волі України» і хай би вся Україна знала: так має виглядати українська  жінка!» 

 

 

05.11.2013