Років зо 25 тому, будучи проїздом у Празі, мав нагоду кілька годин помандрувати цим славним європейським містом. Нема потреби описувати зараз мої тодішні гострі відчуття і враження. Скажу лише, що вже дорогою до Львова постійно ловив себе на думці: чи можливим є щось подібне у Львові? Ішлося не стільки про зовнішнє обличчя міста, красу його архітектури, зрештою, чистоту вулиць… Ішлося про якусь особливу атмосферу, що панувала у старому місті, сповненому туристичного гамору, наповненому якимось зовсім іншим порівняно з тодішнім «нашим» життям. Що ближче під’їздив до рідного кордону, то темніше ставало за вікном і гіркіше та сумніше на душі.
Прага. Вечір
Минув час, і багато що змінилося. Зокрема, змінилося й у Львові.
Життя склалося так, що довелося неодноразово побувати майже в усіх більших, і не лише, містах Європи. Отже, маю можливість і право на порівняння. Зрештою, не лише я.
Звичайно, є ще безліч проблем і їх на порядок більше, ніж того, що вже змінено на краще. Але, понюхавши переповнені смітники у закамарках (і не лише у закамарках) Парижу, чи «милуючись» на місяцями нечищені (пластикові пляшки, пакети, бляшанки), з дозволу сказати, газони і запльовані жуйками тротуари з асфальтом, що нагадує нинішню дорогу на Радехів, десь за 50 м від виходу з Міжнародного (!) аеропорту "Тревізо", хочеться заперечити тим доморослим войовничим критикам, які бачать у Львові лише неґатив і не несуть жодного реального конструктиву. Зрештою, не будьмо лицемірними – на хліб з маслом кожен заробляє, як може і… наскільки дозволяє його сумління.
Як на мене, набагато ціннішим і вагомішим є висловлювання знаного у Європі скрипкового майстра, яке пролунало нещодавно зі сцени Львівської філармонії на закритті Першого міжнародного конкурсу скрипалів Олега Криси: «Ваш сьогоднішній Львів за красою та привабливістю перевершує вже багато міст Німеччини і навіть десь поруч із Мюнхеном…»
Можливо, у словах майстра з Німеччини є деяке перебільшення, бо до «них», за усіма параметрами, ще далеко не лише нам, «неєвропейським», а й багатьом «давно європейським». І все ж, майже тисячі львів’ян, що того вечора заповнили зал, це було приємно почути.
Але… геть ейфорію!
Отже, з ресторанами-кафе на різний густ – самобутніми, оригінальними, простими, вишуканими, дорогими і часом навіть екстравагантними (де щодня, наприклад, «страчують Ксеню») у нас є великий поступ. У весняно-осінній період центр Львова стає таким собі туристично-гастрономічним «едемом» – лиш би грошенят вистачило…
Львів
Нема вже проблем з екскурсіями на різний смак, різними мовами і навіть у кожну пору дня. Більш граційно, чи менш граційно цокають львівською бруківкою молодші чи трохи вже підстаркуваті рисаки, запряжені у карети. І навіть не завжди чути їх природній запах, як і запах туалетів на проспекті Свободи. А були ж часи, що «заносило» аж до Лєніна перед Оперним…
Також з’явилося чимало самобутніх мистецьких міні-галерей – це окрім «монументальних» державних музеїв, де ще залишилося багато простору для творчо-прагматичної фантазії. Приємно також бачити, як спритно пристосовується до нових запитів і вимог готельний бізнес у Львові. Отож можна, слухаючи фахову «лекцію» від сомельє у 5-зірковому готелі, насолоджуватись келихом «повнотілого» червоного іспанського 1997 року, або ж просто смакувати якусь кримську «Массандру» з пластикового келішка десь у гостелі (у самісінькому центрі міста!), чи просто сьорбнути «Одеського чорного» на славній Староєврейській…
Безперечно – лице Львова змінилося, і змінилося на краще.
«Не помічають» цього лиш українофоби й усякого роду «вчорашні» з їхньою невмирущою ностальгією за «стабільністю» у вигляді вареної ковбаси по рупь-двадцать за кіло (часто з-під прилавка). Доповнюють і надихають (!) цю – і, на жаль, не лише цю – когорту вже згадані добре оплачені борці з «галицьким рагулізмом» і, звичайно ж, – «за справедливість і рівність для простих чесних людей».
Як на мене, то це не що інше, як насаджування «духу руїни» (загальмувати, підірвати, розвалити, – за Ольжичем-Кандибою), впроваджуваного цілеспрямовано та свідомо. Що ж, як би там хто не… пнувся зі шкіри, «караван» все одно мусить «іти». Бо ж цей (саме такий) Львів – як більмо в оці для всіх апологетів «братнього» східного вектора всієї цієї 45-мільйонної країни.
Львів
«Красіва» була така колись пісня – щось там про пташок… «Ви слихалі, как поют дрозди? Нєт, нє тє дрозди – нє полєвиє…». Між іншим, почути зараз «цвірінь-цвірінь» рідного горобця у місті – велика рідкість, зате дроздам, та ще й не під стріхою, а у добрих домах – живеться-ведеться цілком комфортно. Благо, пост-совєтська аудиторія (45-річних і вище) любителів «мильних опер» і «чувственних серіалів» та шукачів «справедливості» за чужим парканом – не маліє.
Та годі про банальне і пусте…
Один колега з Білорусі якось зауважив недавно, що в них поширена думка: хочеш побачити Європу, не маючи Шенгенської візи – їдь до Львова. У це легко повірити, бачачи вулиці центру міста, заповнені вже не лише англо-німецько-французько-польсько-російськомовними туристами з фотокамерами, а й російськомовних напівбомжів з капелюхами та гітарами.
Власне про «гітари», як ще одну складову обличчя Львова, мені хотілося сказати у першу чергу.
Свого часу, пройшовши яких двісті метрів у напрямку невеличкого оперного театру у Празі, де за життя Моцарта відбулась прем’єра його «Дон-Жуана», я отримав до рук більше десяти рекламок-флаєрів. Тут були пропозиції від концертів барокової та добарокової музики на автентичних інструментах у різних невеликих приміщеннях старого міста – аж до високопрофесійних вуличних чеських духових «капель». Окрім цього, звичайно, ще були великі рекламні стовпи з афішами філармонічних оркестрів і оперних театрів.
Одного й того ж дня чи вечора виступали кілька струнних квартетів, тріо, духових ансамблів… Окрім «джентльменського набору» у вигляді «Пори року» Вівальді чи «Маленької нічної серенади» Моцарта, тут звучали й люблені простим народом «шляґери» Баха, Генделя, Гайдна, Шуберта…
Сьогоднішній Львів, на мою думку і моє глибоке переконання, підтверджене досвідом, уже цілком дозрів до чогось подібного. У перспективі це його справжнє «звукове» обличчя, якого на підсвідомому рівні чекають і львівяни, і туристи. Це йому по-справжньому пасувало б, і для цього тут є всі можливості.
Львів
Не беруся перераховувати всі відповідні приміщення, закамарки на площах і у двориках старого Львова, де у відповідну пору року можуть відбуватися такі концерти. Передбачаю також наперед десятки причин і арґументів «проти» від різного роду мистецьких і немистецьких діячів, знавців, клерків, керівників… Насправді ж тут потрібен лише ще один такий собі «фест»… і справа стане не лише вишукано-мистецькою, а й бізнесово-перспективною.
Люди дуже добре орієнтуються, що є добре, а що є "так собі". Баянами та горланням під три гітарні акорди переконати когось покласти гривню до капелюха у Львові вже важко. Багатьох це вже просто дратує. Та коли за фортеп'ян під Катедрою у центрі Львова часом сідає якесь дівчисько чи хлопчисько і вправно шпарить не лише естрадну попсу, а й кавалок сонати Клєменті чи навіть щось із Шопена… то народ відразу зупиняється і слухає.
Почути на Ринку «Мелодію» Мирослава Скорика чи «Менует» Луїджі Боккеріні – вже звикла річ, але цього літа я, прямуючи площею Ринок, навіть змінив свій маршрут.
15-16-річна скрипалька доволі виразно, акуратно і навіть «чисто» (!) представляла перехожим фрагменти з Партіти №1 Й.С.Баха. Глянувши «на руки», зрозумів, що це якась «десятирічка» (спецшкола) – або львівська, або київська, одеська… Я її похвалив, але запитав : чому виконує лише Алеманду і Буре (окремі частини твору), а решту (Дубль) – пропускає? « Бо люди більше слухають саме ці частини», – була щира відповідь.
Львів
Отже все просто – запотребування визначає і диктує пропозицію. Але спочатку мусить бути ця пропозиція, яка, коли буде якісною, знайде запотребування. Цю аксіому на сучасному не «вуличному», а серйозному професійному рівні у Львові поки що не беруть до уваги.
За наявності такого потужного – і кількісно, і якісно – музично-виконавського ресурсу, що є у цьому місті, та з урахуванням можливостей щодо місць для проведення виступів різних ансамблів, беручи до уваги і концерти просто неба в архітектурних «закамарках» у середмісті Львова, логічно народжується думка про ще одне лице цього міста – вишукане, шляхетне й неповторне.
Протягом кількох останніх років львів’яни та гості міста мали кілька рідкісних нагод послухати симфонічний чи камерний оркестр на площі Ринок. Від двох до шести тисяч (!) людей заповнювали площу і без проблем та примусу висиджували і навіть вистоювали одно-двогодинний концерт. Це практика та мода багатьох міст сучасної цивілізованої Європи. Щоправда, у цій справі є й одна поважна (хоч про це смішно та соромно говорити) проблема. Жоден із цих концертів не був визвучений (мікрофони, підсилення, акустичні системи) хоч на більш-менш професійному рівні.
Справа, як виглядає, не лише у відсутності техніки-апаратури відповідного рівня (і це у мільйонному місті, «культурній столиці» України!). Проблема також у відсутності "зеленого поняття" про те, що з тими центнерами дорогої техніки, яка часом з’являється, робити?
Тим часом, навіть не у Варшаві, а лише за яких сотню кілометрів від Львова, у маленькому Перемишлі, на "Дзєнь Мяста" все звучить зовсім по-іншому.
Отже, це не проблема – поїхати та повчитися, як той мікрофон тій віолончелі чи скрипці наставляти. Інакше щоразу ця «ганьба», як з обуренням висловлювалися люди "з публіки" під час виступу відомого львівського оркестру на Ринку цього літа, буде повторюватись.
Хтось про це мав би подбати у цьому місті. Це була би набагато цінніша та перспективніша справа, ніж організація тих великих збіговиськ-показух а-ля «заспіваймо Щедрика разом» чи «Вальс квітів» зі сотнею (чи двома) скрипок на Ринку. Звукові шоу-перформенси, що свого часу стали модними подекуди у Європі і подекуди все ще «висять» на you-tubах, звичайно, мають право на існування, але до музики, якщо по суті, відношення ніякого не мають.
Львів
Це навіть не асоціюється з цистерною борщу чи кілометровою ковбасою, які час від часу, з претензією на Ґіннеса, готують на День Міста у якомусь обласному центрі. Бо та ковбаса все ж чогось варта, хоч і не така добра, як у ресторані. Тут же, в умовах акустики «як у полі» – це лише «дешева» і водночас справді дорога одноразова "хохма".
Якщо ж від "хохм" до чогось серйознішого, то наостанок хочу звернути увагу на стару проблему, пов’язану з давньою традицією.
За совєтських часів, коли туризму у Львові, як такого, не було, а у літні місяці більшість трудящих виїздили як не «по путьовках» на курорти-бази, то просто на присадибні ділянки обробляти, полоти, збирати – логічним було й закриття на цей "мертвий" період усіх театрів і філармоній. Щоправда, навіть у ті часи оркестр чи трупа театру виїздили кудись на гастролі. Хтось інший з іншого міста приїздив і давав вистави, концерти.
Часи змінилися. Пік туризму у Львові якщо не припадає на, то безперечно частково захоплює липень-серпень. Здавалося би, золота пора для театрально-філармонічних «жнив». Про це щоразу питають і наголошують туристи з Європи, які звикли до інших традицій. Напевно варіантів є чимало – поділити трупу і не йти у відпустку всім разом (у Філармонії зараз є на держдотації аж три академічні оркестри!), піти всім разом, але в «оксамитовий» сезон (у вересні-жовтні), може, ще щось, виходячи з конкретних ситуацій. У всякому випадку професійне концертно-театральне життя галицької (та й української) туристичної «мекки» у розпал туристичного сезону не може завмирати де-факто аж на два місяці. Це, звичайно, за всієї поваги до всіх вуличних «Джіммі Гендріксів», «Рінго Старів», «Глен Гульдів» і «Ніккольо Паганіні».