Сьогодні, 30 жовтня, о 19.00 у львівському Драматичному театрі ім. Л.Українки (вул. Городоцька, 36), презентуватимуть Міжнародний благодійний проект-перформанс «Дім». Організатори: Lava-Dansproduktion (Швеція), ГО «Мистецькі мандри» (Одеса). Проект у Львові відбувається за підтримки Управляння культури ЛМР, Драматичного театру ім. Л.Українки, та Мистецької майстерні «Драбина».
Вхід вільний!
Шестеро вихованців дитбудинку з Бєлгорода-Дністровського вийдуть на сцену разом з професійними танцюристами, щоби розказати свої історії, уявлення, мрії… про дім. Що це для кожного з них: споруда, простір, матеріальний об'єкт, шмат землі чи набір емоцій та спогадів, які можна спроектувати на будь-яке місце?... Після вистави всі глядачі зможуть висловити своє розуміння Дому. Мета проекту - спробувати візуалізувати проблеми сучасної людини, пов'язані з потребою кожного в домі, з його матеріальною, і психологічною цінністю. А також спровокувати учасників і глядачів подивитись під іншим ракурсом на поняття дому в сучасному світі, де всі постійно кудись їдуть в пошуках кращих можливостей, кращої долі...
Про ідею, організаційні моменти, досвід, складності проекту «Дім»… напередодні його презентації у Львові я розмовляла з координатором від України Катериною Радченко.
Н.К.: – Проект «Дім» – це танцювальний перформанс постановників зі Швеції: подружжя хореографів Бенно Ворхама та Сибріг Доктер, який вони здійснили у співпраці з відомими танцюристами з України, Молдови, Білорусі та вихованцями дитячих будинків. Наразі в Україні це були діти з Бєлгород-Дністровського дитячого будинку. Як з’явилася ця ідея?
К.Р.: – Ідея виникла півтора роки тому, коли Бенно працював над виставою для дітей «Королі, королеви та інші боси», що була створена разом з танцюристами з України, Молдови і Білорусі. Був, відповідно, тур цими країнами і по Швеції. В процесі виникла ідея створити виставу не для дітей, а безпосередньо з дітьми. Коли почали думати над темою, то виник «Дім». Це одна з дуже актуальних тем для нас всіх, і для Бенно та його танцюристів, і для нашої спільноти «Мистецькі мандри», бо ми дуже багато їздимо, дуже рідко повертаємось додому… Але ми вирішили подивитись на проблему дому глобальніше: нашою фокус-групою стали діти з дитбудинків, бо це якраз ті діти, які мріють і хочуть мати дім, але не можуть з тих чи інших причин. Тож виникла ідея спробувати зробити спільну виставу-перформанс з цими дітьми, щоби якось окреслити, чим для нас всіх є поняття «Дому»? Чи це: наше тіло, чи це є якийсь простір, в якому ми комфортно почуваємось, чи це країна, в якій ти живеш?...
Н.К.: – Чому саме вас запросили стати куратором української частини?
К.Р.: – З Бенно я познайомилась щойно тепер. Але колись раніше була знайома з його дружиною Сібріг, ми кілька разів перетиналися в різних проектах. Тож мені запропонували стати координатором і приймаючою стороною від України.
Н.К.: – Бенно з Сігрід займаються, наскільки я знаю, контактною імпровізацією, перформансом, contemporary-танцем, викладають, але такий спільний соціально-мистецький проект з дітьми-аматорами зробили оце вперше? Він був реалізований в трьох країнах…
К.Р.: – Спершу, минулого року, проект реалізували в Молдові з дитячим будинком-інтернатом з Кишеньова, і презентували його в Молдові і Тирасполі. Друга частина проекту на початку цього року стартувала в Україні: зимою – пілотний проек, підготовчий тур, відбір дітей – у травні, а тур з виставою по семи містах України – в червні. Третя частина відбулась в Білорусі у серпні-вересні. І це мав бути кінець.
Н.К.: – Але Львів у ці сім міст України, де ви показали «Дім», тоді не увійшов?
К.Р.: – Ні, ми стартували з Одеси. Потім Ялта, Кривий Ріг, Донецьк, Дніпропетровськ, Київ, і знову Одеса. Але Україна дуже велика, по-перше, і було дуже шкода обмежитись тільки цим маленьким колом. А, по-друге, нас дуже добре приймають, є реакція, є позитивні відгуки, тому дуже хотілося показати цей проект і в Західній Україні також. На жаль, ми дуже обмежені часом шкільних канікул, тож прийшлось відмовитись від Івано-Франківська, бо діти тоді пропускали б повний шкільний тиждень. Тому ми обмежились п’ятьма містами, Луцьк – перший на нашому шляху, і оце тепер Львів, а потім – Тернопіль, Рівне, Житомир.
Н.К.: – Класичне питання: на чиї гроші?
К.Р.: – Основне фінансування – шведське: Swedish Institute та грант People's Postcode Lottery. Всі поточні витрати фінансуються шведською стороною, а ми з свого боку намагаємось мінімізувати свої витрати: оскільки проект благодійний, то шукаємо безкоштовні приміщення, вхід – вільний, жодного прибутку для учасників... Ще один такий, певною мірою прихований мотив, чому ми вирішили продовжити цей тур: ми дуже здружились з дітьми, вони нам все літо видзвонювали, коли ми побачимось ще, коли приїдемо? І ми за ними скучили. До останнього не казали, що плануємо організувати другий тур, щоб не розчаровувати, якщо не вдасться.
Н.К.: – Необхідність тримати дистанцію в стосунках з дітьми – це додаткова складність цього проекту?
К.Р.: – Так, це вимагає певних зусиль – тримати цю дистанцію у форматі суто робочих стосунків. Ми працюємо на рівних, незалежно від віку і того, хто професіонал, а хто – ні. І насправді діти нас часом більше вчать чомусь, бо у них досвіду в якихось питаннях значно більше, ніж в нас. Ми живемо-їмо в однакових умовах, разом проводимо час, єдина відмінність – вони раніше йдуть спати.
Н.К.: – Скільки всього людей задіяно в проекті?
К.Р.: – На сцені – 12 осіб: 6 дітей і 6 дорослих, за сценою: я – координатор, Бенно – хореограф, ще є музикант з Румунії Йон Корой і Світлана Білорибкіна – звукорежисер.
Н.К.: – За форматом – «Дім» - вистава-перформанс. І скільки там від режисури, а скільки – від імпровізації? Чи є взагалі сюжет?
К.Р.: – Вистава починалась з того, що з обох сторін, і дорослих, і дітей, було активне обговорення: що таке є дім? Приїжджала педагог зі Швеції, з інституту культури, робила з дітьми різноманітні ворк-шопи, наприклад, зліпити будинок з пластиліну, вирізати з картону… Тобто, вони працювали в матеріалі, щоби візуалізувати поняття дім. Потім збирались історії, історія кожного, що для нього є дім, тож кожен танцюрист має свою індивідуальну присутність у цих історіях, які ми показуємо у виставі. Так само і діти, вони розповідали свої історії: чому у них немає дому, або чому вони не хочуть чи не можуть до нього повернутися? На цій основі було створено декілька новел. Майже всі вони побудовані за принципом тандему дорослий-дитина. Це різні історії про дім, і позитивні, і негативні… Побудова цих новел – режисура Бенно Ворхома, який всі ці історії склав докупи.
Н.К.: – Отже Бенно створив загальний малюнок руху у виставі. Чи був ще й драматург, чи це вистава без слів?
К.Р.: – Слова є, але їх мінімум. Щодо руху, то Бенно створив загальні рамки руху дійових осіб, але тут немає взагалі завчених рухів, решта – імпровізація. Так само, коли діти підходять по черзі до мікрофону і задають питання: це так само суцільна імпровізація. Кожний раз це інші питання.
Н.К.: – Вистава розраховує на діалог із залом?
К.Р.: – За бажанням. Коли ми виступали в Одесі, і в залі було багато малих дітей, то вони відповідали. Питаннях дуже добре проявляють проблемні місця. А після вистави ми обов’язково просимо всіх залишатися на обговорення, де всі можуть задавати питання учасникам. Наприклад, одна з учасниць проекту, Інна, питалася: «А ви довіряєте людям?». Десь після другої вистави на питання, що ця вистава змінила в ній особисто, вона відповіла, що почала довіряти дорослим, бо не всі вони погані. Тож питання демонструють певний психологічний ланцюжок саморозвитку.
Н.К.: – Тобто, проект «Дім» – це не просто «чисте» мистецтво, а в певному сенсі відбувається соціалізація цих дітей-вихованців дитбудинків…?
К.Р.: – Я б сказала, що «Дім» – соціальний арт-продукт. Ми все ж таки хочемо вірити, що участь у цій виставі допоможе дітям-учасникам із якимись установками: моральними, психологічними, етичними, щодо побудови, і в прямому, і в переносному сенсах, їх власного дому. Тому ми і на виставу намагаємось запрошувати дітей з інших дитячих будинків, щоби вони могли побачити, що відбувається на сцені, що це такі ж самі діти, як і вони, і щоби вони могли з ними поговорити. У нас була дуже конструктивна дискусія в Дніпропетровську, дорослі не задавали питань, лише діти з дитбудинків спілкувалися з дітьми-учасниками. Питання були від абсолютно практичних, що вам подобається-не подобається, чи не набридло їздити, збирати-розбирати коробки… (це, до речі, спершу було весело, але під кінець стало чи не найбільшою проблемою) до філософських, чим же, все-таки, є дім? Це дуже масштабне питання і для дорослих. Для мене теж.
Н.К.: – Особисто я завжди вважала, що дім – це в першу чергу атмосфера, яку ти створюєш навколо себе і своїх близьких.
К.Р.: – Але питання – де її будувати?
Н.К.: – Не залежить. Важливо, безумовно, щоби були реальні стіни з цегли чи там бетону і реальний дах над головою, але головне, як на мене, щоби в цьому просторі, який ти вважаєш своїм домом, тобі було затишно в усіх сенсах, щоби тебе там чекали і розуміли. Довільно цитуючи одного з моїх улюблених письменників Діка Френсіза, щоби хтось запалив для тебе світло в порожньому помешканні і посипав полуницю цукром… Отже, наскільки, на вашу думку, цей проект вплинув принаймні на дітей-учасників, на їх розуміння дому, адже більшість з них немає так званої «моделі гніздування»: життя в індивідуальному помешканні, з близькими людьми, вміння вибудувати якісь щоденні побутові ритуали… І чи вплинув взагалі?
К.Р.: – Безумовно. По-перше, діти почали довіряти дорослим. По-друге, не боятися бути відвертими, показати, хто вони є всередині. Всі дуже боялися першої вистави, в Миколаєві, бо ніхто не уявляв, як це буде, що з цього вийде? Це насправді дуже складний психологічний перехід, коли ти постійно тренуєшся, тренуєшся зі своїми, а тут ти виходиш на сцену – перед чужі очі. Але найважча з наших вистав була в Одесі, бо там були присутні діти з їх дитбудинку, з Бєлгорода. І нашим учасникам дуже залежало на своєму іміджі, бо вони ж туди повернуться. Показатися своїм на сцені у якомусь незвичному амплуа, бути незвично відвертим, «відкритися», показати своє «нутро» – це для наших учасників стало важливим моментом психологічного становлення: все ж таки відпрацювати добре, по-повній, не зважаючи на те, що тебе можуть розкритикувати свої. Ну і, по-третє, вони навчились ділитися, розуміти, що немає кращих чи гірших, що кожен має отримати порівну. Після того, як проект закінчився, я розмовляла з кожним, питалась, що кожен для себе виніс? І яким позитивним досвідом він захоче поділитись зі своїми друзями? Це теж був обов’язковий елемент проекту: щоби знання, які учасники отримують в процесі, пішли далі.
Н.К.: – Але цей аспект проекту, коли діти майже рік так активно їздили, спілкувались, бачили різні міста, а тепер знову мусять повернутися до дитбудинку, хіба не був депресивним? Адже для них світ знову закрився?
К.Р.: – Цей момент існує для них постійно, бо дитячий будинок в Бєлгороді Дністровському дуже активно возить своїх вихованців на гостини до різних країн, найактивніше – в Сполучені Штати. Це фінансує не держава, а іноземні громадські організації. Наприклад в Білорусії дуже активна співпраця в цьому напрямку з Італією, майже всі діти з дитбудинку, з яким ми співпрацювали, хоча би раз гостювали в якійсь італійській родині, тому вчать і знають італійську мову. Найгірше для таких дітей не поїздки закордон, а коли їх власні родини раптом вирішують їх забрати, дитина сподівається на поліпшення якоїсь домашньої ситуації, а потім потрапляє в теж саме пекло буквально за два тижні, і їх знову забирають до дитбудинку. Йдеться, переважно, про родини алкоголіків чи наркоманів. І це для цих дітей набагато гірше, ніж десь поїхати, побачити гарні краї, готелі, нових цікавих людей... Тут вони знають, що це короткотривала мандрівка, їм треба буде повернутися. Нам у цьому проекті залежало не тільки навчити їх працювати з власним тілом, позбутися комплексів, але й показати, що творчість, наполегливість, бажання вчитися дають їм можливість змінити їх життя.
Учасники проекту «ДІМ»:
- Організатори, хореографи-постановники: LAVA Dansproduktion (Сібріг Доктер & Бенно Воорхам - Стокгольм, Швеція; http://www.lavadans.com/lava.html);
- Танцюристи: Олександра Сошникова & Сергій Головня (Кишинів, Молдова – хореографи ансамблю «Фантазія», виконавці народних та сучасних танців для дітей та дорослих);
- Данило Бєлкін & Денис Пронін & Марія Кондратьєва (Дніпропетровськ, Україна –викладачі у сфері сучасного танцю, перформансу. Неодноразові учасники міжнародних хореографічних проектів);
- Інна Асламова (Гомель, Білорусь – хореограф, керівник відділення сучасного танцю Гомельської дитячої хореографічної школи, лауреат багатьох міжнародних конкурсів).
Розклад туру Західною Україною
29.10 – Луцьк, Палац Культури (Б.Хмельницького,1), початок 19:00
30.10 – Львів, Драматичний театр ім. Л.Українки (вул. Городоцька, 36), початок 19:00
1.11 – Тернопіль, Палац Культури «Березіль» (вул. Миру, 6), початок 19:00
2.11 – Рівне, Рівненський міський палац дітей та молоді (вул. Кн. Володимира, 10), початок 13:00
3.11 – Житомир, Драматичний театр ім. І.Кочерги (Майдан Соборний, 6), початок 17:00
Вхід на всі вистави – вільний!
30.10.2013