До питання солідарної вини, спокути і нашої короткої пам’яті

Місяць минув з того дня, як у Львові стався жахливий нещасний випадок – загинуло дворічне маля, яке під час прогулянки коло дому провалилося до каналізаційного колодязя. Отже, місяць, тридцять днів – цього часу з головою вистарчило для того, аби повністю спала інформаційна хвиля й уляглись гострі емоції, які трагедія викликала у львів’ян.

 

 

На тепер ми маємо сім’ю, над якою назавжди висітиме тінь того що трапилося, і ми маємо також посадову особу – начальника дільниці каналізаційних мереж західного району ЛМКП «Львівводоканал», якого підозрюють у службовій недбалості, яка спричинила до тяжких наслідків. Якщо підозра в ході слідства перетвориться у доведену вину, ця людина де-юре і стане винуватцем трагедії. Де-юре, але не де-факто. Знайти одного чи двох винних у цій справі означало б нічого не зрозуміти і нічому не навчитися.  

 

Окрім правової відповідальності існує й відповідальність моральна. То хто винен? Родина, яка не припильнувала свою дитину? Персонал Львіводоканалу, який опікується каналізацією та люками? Міська влада, яка зациклившись на внутрішніх персональних конфліктах, не спроможна забезпечити базові потреби спільноти?

 

Ті маргінальні «елементи суспільства», які крали, крадуть і будуть красти чавунні люки? А може ті мешканці району, які щодня проходили повз відкритий люк і нічого з тим не зробили? Чи може всі ми, які робимо вигляд, що не знаємо, не вміємо, зрештою, не повинні дбати за себе самі й обурено чекаємо, коли це зроблять чиновники, господарники, політики тощо?

 

Швидше за все добрий шмат отієї моральної складової вини за загибель дворічної дитини лежить на всіх перерахованих вище. Але що далі? Що нам з цією виною робити?

 

Спершу поговоримо про персональну відповідальність – відповідальність першої особи міста. Кращий серед гірших – варіант, звісно не ідеальний, але вже бодай щось. Хто і як претендуватиме на посаду міського голови, якщо Андрій Садовий піде у відставку? Відповідь на це питання і є тією обставиною, яка не дозволяє в пориві праведного гніву вимагати від нинішнього львівського бургомістра показового демаршу.

 

Андрій Садовий на місці трагедії

 

Однак зовсім промовчати про особисту відповідальність чинного мера теж не випадає. І причиною цьому є бодай два цілком конкретні епізоди, які автоматично спливають з його минулого.

 

Перший: колись давно (взимку 2002 року), коли містом керував Василь Куйбіда, Андрій Садовий у підконтрольних собі медіа розгорнув цілу кампанію щодо необхідності відставки чинного тоді мера через подібне нещастя – з даху будинку на проспекті Свободи впала крижана буруля й на смерть забила молоду жінку, сиротами тоді залишилося двоє маленьких її дітей. Правда, реакція на нещастя тодішнього міського голови була цілком неадекватною – повний ігнор...  

 

Другий:  На початку 2005 року очолювана Андрієм Садовим громадська організація «Самопоміч» активно воювала з відкритими люками, гостро критикуючи за це тодішню владу міста. Активісти «Самопомочі» встановлювали навколо каналізаційних колодязів без люків дерев’яні триноги-огорожі прикрашені атрибутикою громадської організації. Чудова була робота, однак скінчилася приблизно тоді, коли Андрій Садовий обійшов на виборах міського голови Львова всіх інших претендентів.

 

Тепер  «Самопомочі» городити небезпечні місця не випадає, бо організація хоч і називається громадською, та по суті завжди була і залишається технологічним проектом колись кандидата в мери, а тепер мера Андрія Садового.

 

Слушно у цей момент перейти до відповідальності громади. Насправді у Львові дієві громадські інституції, які б цікавилися місцевою владою в частині її господарювання цілком відсутні. Зрештою, відсутнє на загал і персональне бажання львів’ян втручатися у справи комуналки. І тим більше об’єднуватися з цього приводу у організовані спільноти. То чого ж ми хочемо?! Люди по-одинці можуть оббивати пороги комунальних структур з проханням (вимогою) полагодити аварійний балкон, але будьте певні, балкон поремонтують лише тоді, коли з нього на голову комусь впаде шмат ліпнини. І то тільки після того, як про цей випадок напишуть у ЗМІ і в мерії через це до ЖЕКу спустять точкову вказівку.

 

Так само будьте певні, що ЗМІ не писатимуть, монотонно капаючи на мізки відповідальних чиновників, про аварійний балкон (відкритий люк, бродячих псів, похилені дерева etc) доки не станеться більш-менш вражаючого уяву нещасного випадку. ЗМІ нажаль можуть лиш підігріти пристрасті опісля, повідомивши, наприклад, про неперевірені факти смерті бабусі та божевілля матері, які не пережили втрати дитини…

 

Говорити на цю тему можна ще довго, та аби не безрезультатно… Смерть дитини – це справді страшно. І також страшно думати, що таке може статися знову. Аби ж не сталося, варто зробити правильні висліди і «Z» звернувся до кількох глибоко і ясно мислячих львів’ян, аби їхні думки могли послужити нам усім орієнтирами у цій справі.

 

Доктор медичних наук, професор, завідувач  кафедри  хірургії  №1 ЛНМУ імені Данила Галицького, голова Львівського осередку Асоціації Хірургів України

 

Ігор ГЕРИЧ:

 

Тема суспільної відповідальності за схожі випадки включає дуже багато аспектів. Якщо попробувати уявити образно, то такі драстичні події є зоною перетину кіл відповідальності трьох різних суб’єктів – влади, громади і особи (родини) .

 

Перше коло –  це зона відповідальності влади та чиновників, які безпосередньо мають дбати за порядок. Це формалізований підхід, і він завжди спрацьовує як громовідвід. Адже завжди в  персональних драмах чи нещасних випадках ми вважаємо винними тих людей, яких приводимо до влади, і на яких повністю покладаємо відповідальність. Ми сподіваємось, що вони частково би мали компенсувати нашу особисту чи громадянську байдужість та безвідповідальність. Влада – це завжди делеговані громадою функції. Але іноді вони делеговані тому, що сама громада не може чи не хоче в повній мірі їх виконувати.

 

Друге коло – відповідальність суспільства. Хоча зазвичай громада  не бере відповідальності на себе.

 

Третє коло відповідальності  найделікатніше – сім’я та родина.

 

У цій історії найпростіше знайти винного, який відповідає за люки на цій території. Він «сяде в тюрму» і всі, грубо кажучи, «отримають задоволення». Суспільство отримає сатисфакцію, журналісти – резонанс, родина – шанс на  згладження відчуття вини, але нічого не зміниться по суті. Суспільство швидко забуде цю історію, поки не трапиться інша трагедія, сімя залишиться з непоправним відчуттям особистої драми та відповідальності. Але ж треба робити висновки на майбутнє. І тут мусить стояти питання відповідальності кожної з тьох сторін.

 

Переконаний, що в нинішньому суспільстві відповідальність за безпеку дитини передусім лежить на родині. Особливо розуміючи, що ми живемо у реальності, де є велика загроза обвалу будинків, небезпечної їзди автомобілів та глобальної мегаполісної байдужості, сім’я мусить мати відчуття підвищеної безпеки. У нашій сім’ї ми завжди з дружиною почувались гіпервідповідальними за безпеку дітей, не особливо розраховуючи на громаду чи  чиновників.

 

Другий важливий чинник – це питання суспільної небайдужості і відповідальності. Ми часто проходимо повз, бачачи тріщину в стіні, яка може впасти, чи відкриту кришку люка. Але нам це байдуже, бо воно не стосується нас. Ми сміємось з німців, які телефонують і повідомляють владу про неправильно припарковане авто чи висипане мимо урни сміття, але власне нам такого і бракує, і це треба виховувати.

 

Я не говорю лише про повідомлення владі, а передусім про небайдужість кожного з нас до схожих речей. Можна не дозволити вкрасти, можна подзвонити і сказати, що бракує люка.

 

Ну і нарешті про відповідальність влади. Очевидно, найвищий за посадою і найбільш моральний чиновник мав би взяти на себе відповідальність. Але це якщо брати європейський тип поведінки. Тоді, очевидно, господар міста– це людина, яка бере відповідальність за усі події, навіть ті, з якими не пов’язаний безпосередньо. Статус першої особи зобов’язує брати відповідальність на себе. Накриклад, керівник військової операції чи війська бере на себе відповідальність за дії двох мародерів у багатотисячній армії. І це питання честі.

 

Але у наших реаліях важко про таке говорити, адже ми живемо у пострадянському суспільстві, яке трансформується. І суспільство більше очікує на радянський тип поведінки: начальник завжди правий, а винні завжди “стрілочники”. І тут ми дуже добре бачимо, як одне і друге коло відповідальності тісно пов’язані між собою. Ріст громади і робота над собою може призвести до якісної зміни влади. Суспільство мусить бути готовим і робити над собою зусилля щодо культивування питаннь честі і відповідальності як принципу повноцінного, системного і безпечного розвитку.

 

Доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри історії та теорії соціології ЛНУ ім. І. Франка Наталя ЧЕРНИШ:

 

Виникає багато думок і є багато напрямків, у яких можна осмислити трагедію, що сталась. На першому місці, звичайно, можна говорити про моральну відповідальність людей, які тою чи іншою мірою були до цього причетні. Можна ставити питання про міру відповідальності службовців. Звичайно, покарають людину, яка мала пильнувати стан цих люків, і цим справа закінчиться.

 

Думаю, відповідальними є багато людей. Якщо не людський осуд, то совість мала би мучити їх. Йдеться про тих, хто забирає люки і здає на металобрухт. Невже у них не здригнеться серце, знаючи, що туди може впасти дитина чи літня людина?

 

Разом з тим, я не розумію, якою є відповідальність людей, які керують пунктами прийому металобрухту. Якби не було шляхів збуту люків, їх би не крали. Скільки років ця проблема вже існує. Але, скажіть, на Бога, хто відповідає за роботу цих пунктів? Чому дозволяють приймати ці кришки?

 

Відповідальні і ті, хто вивозить цей метал за кордон і ті, хто у Верховній Раді лобіюють закони щодо легкого перетину кордону для металів. Я можу говорити про моральну відповідальність тих, хто ходить і бачить зняті кришки і нічого не робить, аби попередити біду. Дуже часто люди бачать, як знімають люки, але не зупиняють це. Я вже не говорю про відповідальність правоохоронних органів.

 

Тут можна говорити про відповідальність дуже багатьох людей. Але біда у тому, що в нашому суспільстві не вироблено почуття відповідальності у пересічних громадян. У нас були  непоодинокі випадки, коли мали відповісти, але цього не було.

 

У нас безкарно проходять трагедії у масштабах цілої країни. Ніхто не поніс відповідальності ні за геноцид українського народу, ні за Голодомор, ні за безглузді рішення, які вдарили по усьому народу, ні за закони, що суперечать інтересам народу.

 

Наше суспільство можна назвати безвідповідальним, і цей випадок зайвий раз підкреслив, що почуття безкарності та вседозволеності починають глибоко проростати у дуже багатьох людей.

 

Відповідальність може бути і моральна, і фізична. До людей, які порушують норми суспільного співжиття, треба застосовувати законодавство. А у нас цього немає. І найгірше, що в цій атмосфері виховується молодь. Батьки можуть скільки завгодно вчити, як треба робити, але, якщо життя на кожному кроці показує безкарність на усіх рівнях, такі виховні зусилля часто не мають ефекту. Тому усім разом треба братись за це. Треба вимагати відповідальності, коли стається трагедія. Наше повсякденне життя сповнене трагічними прикладами, за які ніхто не відповідає.

 

Зараз просто вимагати крові чиновників не вихід. Треба організовуватись в межах територіальних громад. Перші паростки цього у Львові вже є. Треба своїми силами стежити за порядком, і гуртом буде легше вимагати чогось від влади. Нам треба відновити традицію громадитися, а не поодинці обговорювати все на кухні.

 

Проректор Українського католицького університету, політв'язень, член ініціативної групи "Перше грудня"

Мирослав МАРИНОВИЧ:

 

Завжди у подібних випадках знаходять «стрілочника», який несе відповідальність. Хоча насправді у нас є якась порочна система, яка продукує потенційні місця, де може статись біда. Вона могла не статись, і ми би і далі так жили. Я не один раз помічав відкриті люки і з жахом думав, що було би, якби не помітив. Ця проблема існує давно. Але завжди думається, Бог убереже. Так не буває. Мусить рано чи пізно щось статись.

 

Відповідальність тут дуже розмита. Не можна сказати, що президент України чи якийсь політик винен, що у Львові не була закріплена кришка люка. Але є опосередкована відповідальність за стан справ у державі, за дію виконавчої вертикалі, за перевірку виконання наказів, зрештою за існування наказів та прагнення навести порядок у загальному господарстві. Адже люк – це лише часточка величезної проблеми. Сьогодні сталась трагедія тут, а завтра, не дай Боже, станеться десь-інде. Може впасти черговий балкон і знову будемо говорити про відповідальність. Але люди, які працюють на тих роботах, теж стоять перед проблемою фінансування, справного функціонування державного та господарського апарату.

 

Мені тяжко говорити про відповідальність конкретних людей. Зрештою, я не пішов з прапором до міської ради і не протестую. Коли я кажу про відповідальність суспільства, то я і себе до цього відношу. Але і тут мають працювати певні ланки. Має справно працювати преса і громадські організації. Зрештою, має бути така система, аби вони могли в нинішніх фінансових умовах вижити і бути незалежними від тої самої влади. Вони мають стати голосом тих, хто дбає про життя народу. Це проблема загальна суспільства, а не лише владна.

 

Психіатр, психотерапевт

Роман КЕЧУР:

 

Думаю, ми живемо у суспільстві без відповідальності, і ця ситуація показова для нас усіх. Ми проходимо біля відкритих люків, проходимо повз злочини, або біля людей, що потребують медичної допомоги, і ніяк не реагуємо і нікого не повідомляємо. Ми не зупиняємось і не втручаємось, а відводимо очі і йдемо далі. Ми сформували суспільство безвідповідальності. Зрештою, думаю, що цієї відповідальності ніколи й не було. Це велика ілюзія вважати, що ми жили у відповідальному суспільстві, а потім вона кудись зникла. Відповідальність – це те, що формується довготривалою працею найрізноманітніших еліт.

 

У нас є серйозна проблема: ми сформували ідею безневинності українців. А оскільки ми безневинні, то і безвідповідальні. Ми не маємо відчуття господарів свого життя. Відповідальність виховується багато десятиліть. Це як англійські газони. Треба їх постійно стригти перші сто років, а потім вони добре виглядатимуть. Так само треба виховати це відчуття. Це би мали робити ті, хто має краще освіту, краще матеріальне становище. Це би мала робити церква, інтелігенція, тобто еліта країни.

 

Міський голова Львова у 1994-2002 рр.

 

Василь КУЙБІДА:

 

Напевно, давно назріла потреба розмови щодо відповідальності особи. Не йдеться лише про тих, хто займає певні посади в органах державної влади чи місцевого самоврядування. Йдеться про відповідальність кожного з нас. І це стосується, зокрема, нашого вибору, коли ми голосуємо за тих чи інших політиків, а потім кажемо, що ми ні при чому, адже далі – це їхня відповідальність. Ні. Це і наша відповідальність. Відповідальність суспільства за те, що ту чи іншу людину чи політичну силу привели до влади і дали можливість реалізовувати свої програми. Але це та відповідальність, про яку ми воліємо не говорити.

 

Разом з тим, мабуть, треба було би говорити ширше. Про відповідальність за те, що відбувається за нашої участі, нашої мовчазної згоди та невтручання. Не нормально, коли є відкритий люк і на це не реагує той, у чиїх посадових обов’язках їх обходити та контролювати. Не нормально, коли людина йде і бачить відкритий люк і не сигналізує про це, чи сама його якимсь чином не відзначить. Це безвідповідально. І зрозуміло, не нормально, коли влада замість того, щоб швидко знайти винуватців та забезпечити, аби нічого схожого не трапилось, відбувається мовчанкою. У суспільстві панує тотальна безвідповідальність. 

 

Якщо говорити про кримінальну відповідальність, це має встановити слідство та суд. Але ще є моральна і політична відповідальність. Хто би мав закликати до моральної відповідальності? Якщо в людини немає совісті, то вона не буде відчувати моральну відповідальність за те, що трапилось. І якщо інші люди мають приспану совість та не відчувають своєї відповідальності за те, що відбувається, то вони теж не будуть так ставити питання. Так у нас останні 10-20 років відбувається.

 

Ми є європейською нацією. Ми виробляли європейські цінності та жили відповідно до них. Інша справа, що на певному етапі нашого розвитку нас вивели з контексту європейських цінностей та культури. Люди, які живуть відповідно до цих цінностей, а значить відчувають відповідальність, мусили би себе поводити інакше. В іншому випадку всі ці розмови – це чергова безвідповідальна балаканина, заміна реальних речей вигаданими.

 

У державах Європейського Союзу громадянин побачивши таке перший просигналізував би про небезпеку. Відповідальний службовець добросовісно би виконав свої посадові обов’язки. Там по щаблях влади піднімаються люди, які відчувають відповідальність. Тому вони називаються елітою.  Еліта це не той, хто більше споживає, а той, хто відчуває на собі більшу відповідальність за стан справ. Інакше нам ще далеко до повернення цінностей, які вироблялись і нашими пращурами.

 

Депутат Львівської міської ради, почесний консул Королівства Нідерланди в Україні

Богдан ПАНКЕВИЧ:

 

Тема небезпечних колодязів та водоприймачів виникає вже не перший рік. Передусім це відповідальність тих, хто приймає металобрухт. Взивати до моралі алкоголіків, бомжів та інших декласованих елементів є непродуктивно, і важко сподіватись на якийсь ефект. Інше питання – це люди, які платять гроші і приймають ці люки. Вони добре розуміють, що роблять, бо ніхто люк не розпилює до непізнаваності. Це організована злочинна діяльність.

 

Відповідальними також є правоохоронні органи, які прикривають цю діяльність. Можна ж зробити кілька рейдів, посадити кілька людей і все припиниться. Але разом з тим припиняться грошові потоки.

 

Зараз знайдуть якогось «дядю Васю з Водоканалу», який за посадовими обов’язками відповідає за кілька тисяч люків. Він не має ні бюджету, ні штату людей, аби це все пильнувати. Люди в міру своєї можливості намагаються це контролювати, бо розуміють, що може статись.

 

Можемо також заради піару спробувати звинувачувати якомога вищих чиновників. Але знову ж: ну звинуватять. Треба думати, що робити, щоб інші діти не калічились, а не про те, як одна партія звинуватить іншу. Оскільки у нас настільки корумповане суспільство і органи правопорядку, які нічого не можуть зробити з цим металом, треба знаходити технологію не металевого покриття. Тут є недопрацювання інженерних служб міста. Треба аби громадськість та громадські організації наполягали на вирішенні проблеми, а не лише на тому, щоб посадили «стрілочника».

 

Секретар Львівської міської ради 5-го скликання

Володимир КВУРТ:

 

Напевно можемо говорити про відповідальність міста в цілому. Відповідальність і на першій особі міста, і на раді. Якщо говорити з управлінської точки зору, то невже ми не знали, що крадуть люки? Невже не знали, що працюють неофіційні та напівофіційні пункти прийому металу, де ці люки приймають? Неодноразово піднімали питання, аби вирішити цю проблему. І одне з рішень, яке вже давно приймали, це зробити ці люки нецікавими для злодіїв. Тим більше є зразки люків з пластику чи полімерних матеріалів, а також засувки, які унеможливлюють крадіжки. Для цього треба було прийняти програму і поступово втілювати її в життя. Зараз, мабуть, знайдуть «козлів-відбувайлів». З точки зору відповідальності за роботу, це правильно. Але чи це буде справедливо? У цивілізованому світі людина, яка відповідає за люки, подає у відставку і цим декларує, що це її рішення і відповідальність.

 

Щодо відповідальності вищих посадовців. Судити це не справа людей. Але внутрішня відповідальність людини, якщо вона вважає себе християнином і порядною людиною, щонайменше має бути озвучена і підтверджена дією. Зрештою не зовсім справедливо 100% вини перекладати лише на тих, хто при владі сьогодні. Адже їхні попередники теж нічого не зробили для вирішення проблеми.

 

У країні часто стаються трагедії, наприклад, падають балкони чи провалюються авто. Але наша реакція говорить про те, що ми не готові до цього. Система управління сьогодні відбувається в абсолютно у ручному режимі. Причини дуже прості. Законодавчо досі не розподілено відповідальність між усіма ланками. Питати вміють всі, а от надати права…

 

Тепер місто і ті, хто відчувають свою відповідальність, звичайно, мають взяти на себе певні видатки. А питання юридичної відповідальності я б залишив на розсуд правоохоронних органів. Хоча питання у тому, де вони були до того? Профілактичної  роботи фактично не ведеться. Якщо йдеться про балкони, майданчики чи люки, рішення треба приймати відповідально і розуміти, що дія має бути підкріплена фінансами.

 

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

 

Дещо про каналізаційні люки

 

Загалом у Львові налічується більше 50 тис. люків. З них «водоканалівські» – більше 20 тисяч.

 

За менше як тиждень після трагедії виявлено понад 400 випадків, коли люки або несправні, або накриті підручними матеріалами. Всіх їх уже замінили. Крім того, за словами міського голови Львова, за цей час подано заяви в міліцію про 30 нових випадків крадіжки люків.

 

Цього року було повторно закрито 465 каналізаційних колодязів. Це чавунні люки, пластикові люки і бетонні плити.

 

Вартість люків:

Чавунні люки коштують від 1396 до 1666 грн.

Пластикові - 210 грн

Бетонні люки – 256 грн

Бетонна плита – 90 грн

 

З початку року до 11 жовтня на гарячу лінію та з інших служб міста Львова до Водоканалу надійшло 139 звернень про відкриті колодязі

За два дні після трагедії, 12-13 жовтня, таких звернень було 40

 

Натомість, за інформацією прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, з початку року в райвідділи Львова надійшли лише 12 звернень про викрадення люків і 14 звернень про викрадення водоутримувачів. За сімома фактами справи скерували до суду.

 

 Тобто за сотню вкрадених люків до відповідальності притягли лише за сім випадків.

 

Згідно з Кримінальним кодексом України, таким особам загрожує штраф до п’ятдесяти не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 грн.) або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

 

А от засудження тих, хто приймає крадені люки, Кримінальним кодексом взагалі не передбачено.  

 

06.11.2013