Людина, яка опинилася б сама у вселенній,
не мала би жодних прав, але мала б обов’язки.Сімона Вайль. Укорінення
ПОВЕРТАЄМОСЯ до солідарності, як мандрівники повертаються додому з далекої подорожі стежками свободи. Ми створили для свободи картезіанський світогляд із людським "я" у центрі, створили для неї системи: державну (на службі національної незалежності), політичну (із владою, яку встановлює вільна воля більшості громадян) та економічну (базовану на приватній власності й вільному ринку), врешті, ми створили культуру, яка розташовує в центрі нічим не обмежене еґо митця-деміурга. Треба було часу, щоб ми зрозуміли, що свобода без рівності й братерства несе поневолення. У суверенних національних державах ми почали відчувати загрозу внутрішнього й зовнішнього насильства з боку тих, хто на власній шкірі відчув брак солідарності й кого ми навчили, що в світі точиться вічна боротьба за свої інтереси. У світі цивілізаційного прогресу і чимраз більшого добробуту, що їх ми пов’язували з демократією та культурним і економічним лібералізмом, ми переживаємо все глибші суспільні поділи, культурні конфлікти й розпад міжлюдських зв’язків. В ім’я свободи народів та емансипації індивіда ми бунтували проти колективних форм поневолення, як-от колоніального імперіалізму, репресивної держави, звичаєвого етикету чи культурно-релігійних традицій. Постійно розширюючи поле індивідуальної свободи, ми почали пізнавати гіркий смак відчуження, еґоїзму та самотності серед інших, а також депресії, цієї найпоширенішої хвороби ліберальних суспільств. Треба було цього досвіду сучасності, щоб ми усвідомили, що людина народжується для свободи, але стає справді вільною тоді, коли зможе добровільно від неї відмовитися.
ТОМУ повертаємося до солідарності. У реакції на безрезультатність – щоб не сказати безпорадність – національних держав перед деякими викликами сучасного світу, як-от глобальне потепління, безпека, злигодні чи вилучення, ми шукаємо понаднаціональних форм демократії та глобальних способів керувати нею. Такі ініціативи, як "Рух Взаємозалежності" (Interdependence Movement), вбачають шанс на майбутнє у чимраз більшій ролі міст як автономних суб’єктів, що співпрацюють між собою, сферою яких є співзалежність, а не – як у випадку національних держав – незалежність. Про це йдеться в найновішій книжці Бенджаміна Барбера із промовистою назвою "Якби мери керували світом" (If Mayors Ruled the World). Але повернення до ідей солідаризму із ХІХ століття (фр. solidaire), які проголошують спільність інтересів людей над поділами (в той час передовсім класовими), знаходять відгук, зокрема, серед тих, хто замість "усіх людей" воліє говорити "своїх людей", укотре в історії надаючи цим ідеям націоналістичного й сповненого духом фашизму тону, який у нашому щораз мультикультурнішому світі звучить зловісно.
2011 РОКУ, щойно здійнялась хвиля протестів від американської акції "Захопи Волл-Стріт" до іспанських Indignados, організатори "руху обурених" зверталися по підтримку Лєха Валенси. Запрошення очільника "Солідарності" до парку Цуккотті на нижньому Мангеттені (хоча він його прийняв, до візиту врешті не дійшло) відсилає нас, однак, до зовсім іншого контексту, ніж на сім років раніша його присутність на Майдані Незалежності під час української Помаранчевої революції. У Києві Валенса був символом антирежимної боротьби проти режиму за незалежність і демократію, тоді як у Нью-Йорку він символізував суспільну солідарність і боротьбу з неоліберальною автократією. Усередині польського руху "Солідарності" течія за незалежність і суспільна течія були поєднані. Проте як нині ніхто при здоровому глузді не має сумніву, що цей рух приніс Польщі свободу й демократію, так багато хто піддаватиме сумніву його перемогу в сфері суспільної солідарності.
НЕЗАЛЕЖНО від того, як ми оцінюватимемо здобутки польської "Солідарності" й інших визвольних та суспільних рухів у світі в минулі десятиліття, досвід осіб і суспільств, залучених у них, говорить нам, що суверенність держав і свобода індивіда не несуть із собою автоматично міжлюдської солідарності, а саме вона на порозі ХХІ століття стає для нас найбільшим викликом. Зрештою, не тільки міжлюдської, бо всі живі істоти й уся Земля, яку робимо собі підвладною, чекають від нас емпатії. Ми вже знаємо, що свобода може поневолювати, як знаємо й те, що рівність і любов ближнього можуть бути реальним фундаментом свободи індивідів і спільнот. Це принципові питання, які мусимо розглянути сьогодні, запитуючи про культуру й солідарність.
КУЛЬТУРА, яку ми успадкували від минулих двох століть і якою займаємося сьогодні, добре почувається в царинах свободи й незалежності. Тепер до них додалася і сфера культурного розмаїття, яку розуміємо як унікальне багатство мов і місцевих ідентичностей, яке вимагає захисту від уніфікаційної глобалізації. Культура, яку творять на матриці індустріальної епохи, модерністського індивідуалізму та просвітницького світогляду, добре взаємодіяла із визвольними поривами націй і формуванням на їх ґрунті модерних держав та ідентичності, а також із побудовою Європейського Союзу під гаслом єдності в розмаїтті. Особливо для націй, упродовж століть позбавлених державності, вона становила справжню і часто єдину твердиню духу та можливості вистояти. І сьогодні на карті світу ще існують такі місця, де саме цю місію культури не було зреалізовано. Однак це не змінює факту, що і сам визвольний аспект, і стояння на сторожі неоднорідності й поваги до відмінності вже не вичерпують сьогодні місії культури, залученої в найважливіші питання нашого часу.
ДЛЯ все більш співзалежного світу, залученого в глобалізацію, найважливішим викликом стає солідарність, яка охоплює повноту взаємин людини і з іншими людьми, і з природою. А глибока солідарність потребує глибокої культури. Людині нової епохи – якщо вона не доведе до катастрофи, піддаючись силам ксенофобії та еґоїзму, які вчергове наростають – справжнє звільнення принесе емпатія, за яку вона боротиметься з такою самою рішучістю і сміливістю, як раніше за свободу, і яку плекатиме в собі, не тікаючи від свободи, але добровільно її зрікаючись, або й – що зводиться до того ж – мудро нею ділячись. Це провіщає абсолютну зміну культурної парадигми. Нам іще складно вповні усвідомити злам, на порозі якого ми тепер перебуваємо, і те, якими будуть його наслідки для художньої творчості й культурних практик. Зміни, які сьогодні найвиразніше бачимо, стосуються можливостей, що їх пропонують нові медії і технології, а також того, як вони впливають на творення та сприйняття сучасної культури. Однак справжня революція в культурі, для якої сучасна техніка є тільки вдячним інструментом, відбувається через чимраз сильнішу присутність Іншого в нашому житті. Уже не декартівське "я", а друга особа, "ти", перебуватиме в центрі нашого бачення світу. Еґоцентрична культура сьогодні є культурою виснаження. Ми щораз більшою мірою стаємо діалогічними і навіть полілогічними індивідами та суспільствами, оскільки в розмові, що відбувається за одним столом, уже чути більше голосів, ніж тільки другої сторони. Від культури очікуємо інтерактивності, співтворчості, міждисциплінарності, нарівні егалітарності й новаторства. Нас щораз менше задовольняє участь у культурі в позиції пасивних споживачів, а все більше хочемо бути акторами – водночас авторами й виконавцями своїх ідей і прагнень.
МИ ПЕРЕБУВАЄМО на початку тривалого процесу, іще не знаємо шедеврів глибокої культури, але виразно відчуваємо, що не переступ чергових табу, які обмежують свободу індивіда, і не маніфестація інакшості роблять сучасне мистецтво авангардним, а пошук нових, автентичних форм висловлювання для зустрічі з Іншим. Ми водночас розуміємо, що ксенофілія, яку ми вчимося плекати в сучасному саду культури, є не тільки працею, зверненою назовні нас, до інших. Схиленість до Іншого, можлива тільки через переступання себе самого, створює нас самих, веде до повноти нашого особистісного існування і визначає нашу ідентичність так само сильно, як у попередню епоху це робила національна приналежність, а іще раніше – класова або племінна. Тому солідарність ставить найсерйозніший виклик перед культурою часу зламу, шукаючи для свободи опори й легітимізації у спів-творенні, спів-відповідальності, спів-залежності, спів-праці та спів-чутті.
ТВОРЯЧИ з колом друзів із середовища авангардного театру гурт "Пограниччя", який заснував фундацію, центр культури в Сейнах та Міжнародний Центр Діалогу в Красноґруді, від початку – тобто від 1990 року – я мусив боротися із несумісністю мислення про культуру, фах митця та знаряддя практикування культури роботі, яку нам слід було зробити. Бо ж ми не мали за завдання продовжувати визвольну, підпільну й альтернативну культуру з попередньої, ПНР-івської доби. Ми не мали на меті захищати польськість на кресах або будувати якусь захисну фортецю. Ми багато зробили для різних меншин та людей (а також спільно з ними), інакших, з огляду на свою мову, визнання, національність, вік, суспільний статус чи звичаї, але й це не було ядром нашої праці. Ми хотіли будувати міжлюдську та міжкультурну "сполучну тканину", тут і тепер, у конкретних локальних спільнотах, на болісних пограниччях, повних позриваних мостів, травматичної пам’яті й задавнених конфліктів, своєрідних національних міфологій та визвольних міфів, що ранять сусідів. Звісно, нам часто випадало ламати різні табу, боротися з упередженнями й різними формами ідеологічного пригноблення, себто працювати на полі поширення свободи та незалежності культури. Але ми також ніколи цим не обмежувалися. Ми не робили в містечку акцій на кшталт перформансу або фестивалю, щоб по тому поїхати до чергового міста на інший фестиваль. Ми залишилися там назавжди, а з огляду на це нам були важливі міжлюдські зв’язки, те, що стається наступного дня після вечора з поезією чи з музикою, в довготривалій перспективі, що культивоване й розвивається в процесі, що надає життю суті. Так ми розуміли продовження справи "Солідарності" після 1989 року. Нашою назвою, яка відповідала етосові солідарності, було "пограниччя" що обіймало цілу спільноту, з кордонами, що пролягали в ній усередині, та мостами, необхідними їй для життя. Проте в нас не було культури практикування етосу пограниччя. Культура, взорована на "івент" (анг. event) і медійність, узалежнена від ринку, короткотривалих ґрантів, нарцисичної зірковості, індивідуалізму, зверненого на ефектність, одноразова й така, що займається порушенням різних табу, не може бути частиною майстерні будівничого мостів. Витвір, що постає з-під його рук, потребує занурення всередину й тяглості, він не знає доконаного часу, зате має час на розмову й зміну, і в довшій перспективі повертає людям гідність, пам’ять і довіру. Так само складно припасувати до цього ремесла стару матрицю культури, захисну для національної ідентичності й розмаїття, але таку, що вже не вміщається в своїх рамках сполучної тканини, яка-бо є не сумою окремих комірок, але інтегральною цілісністю, яка є якістю сама в собі. Від початку роботи в "Пограниччі" ми мусили шукати шансів побудови нової парадигми, яка – у відповідь на обов’язок солідарності – давала би можливість творити культуру глибоку, що народжується в трансгресії від "я" до "ти".
ІНІЦІЮЮЧИ в Любліні 2011 року Конгрес Культури Східного Партнерства, ми були переконані, що програма сусідства Європейського Союзу, яка доповнює Середземноморський Союз, на сході Європи також мусить набути форми культурного проекту. Кожен, хто має досвід життя в цій частині світу, усвідомлював, що проекти суто політичні й жорсткі, у царинах економіки або безпеки, не зможуть побудувати автентичного партнерства на такому важкому, багатому й складному ґрунті, як історико-культурна спадщина цих просторів. І справді виявилося, що культурна співпраця є найдинамічнішою галуззю цього партнерства, яка активно входить у союз із підприємництвом, місцевим самоврядуванням, освітою чи туризмом. Найтяжче тут відбувається політична інтеграція, що пов’язано із досі вагомою присутністю тут пост-тоталітарної спадщини та загрозою демократії з боку авторитарних режимів. Тож здавалося, що культурне партнерство тут зосереджуватиметься головною мірою на культурі, залученій до антирежимної діяльності, яку також часто пов’язують із захистом національної ідентичності, подоланням етнічно-релігійних конфліктів та іншою діяльністю, яка розширює простір свободи індивіда й спільноти. Проте поруч із цією сферою рефлексії та діяльності, справді важливою і актуальною, так само швидко постала потреба дискусії та нових практик у напрямку усуспільнення культури. Оскільки очевидними ставали питання про те, навіщо нам культура, остільки щораз більше цікавості й розбіжностей викликали питання про те, "як культура", як творена, у якій формі, для кого, за чиєї участі, з яким довготривалим наслідком, завдяки якій компетентності тощо. В основі цих питань лежить неспокій, часто підсвідомий, щодо солідарності, а чесніше – щодо зв’язку між культурою і солідарністю.
ЦІ ПИТАННЯ, що все частіше супроводжують розмови з творцями із країн Східного Партнерства, до певної міри оголюють виснаженість культури суто антирежимної чи антиістеблішментової, яку добре приймають на Заході й радо там споживають, але яка є щораз менш ефективною на рідному ґрунті. Це супроводжує потреба вийти з підпілля, з елітарних кіл, із метрополісного центру до людей, до суспільної зміни, до органічної праці, до провінції та маргінесів. У культурі починає мати значення вже не те, проти кого ми, а з ким. Можна й треба протестувати в ім’я солідарності, але не можна тривало водночас займатися культурою протесту й культурою солідарності. Цікаво, що ця зміна не пов’язана, принаймні так не мусить бути, із поколіннєвою зміною або зміною культурної еліти. Дуже часто саме творці та мислителі, які були залучені в культуру протесту, народно-визвольну або антирежимну культуру, сьогодні шукають зв’язки для культури та суспільної солідарності, розуміючи, що в умовах, які сьогодні склалися в їхніх країнах, свободу не можна здобути на революційних барикадах; її здобувають органічною працею, яка будує зв’язки між людьми та суспільний капітал для еволюційної зміни. Під час святкування року Чеслава Мілоша в актовому залі Музичної Академії в Мінську було згадано вірш "Ти, що скривдив", фрагмент якого викарбувано на пам’ятнику, що стоїть на Площі Солідарності перед Ґданською Корабельнею. Прочитаний зі сцени польською, російською та білоруською Ричардом Криніцьким, Наталією Ґорбанєвською та Андреєм Хадановічем, він викликав великі емоції. Але слова, які найдужче запали в пам’ять численної публіки і які я чув потім повторювані в кулуарах, походили з "Морального трактату": «Лавина рух від того змінює, / По якому камінню котиться...»
25 ЛИПНЯ цього року папа Франциск, відвідуючи фавелу Варжінья в Ріо-де-Жанейро, сказав: «Не культура еґоїзму, індивідуалізму, яка часто панує в нашому суспільстві, будує людяніший світ і веде до нього, а культура солідарності. Треба в іншій людині бачити не конкурента або номер, а брата. [...] Лише тоді, коли ми спроможні ділитися, ми справді збагачуємося, а міра величі суспільства залежить від того, як воно ставиться до тих, хто перебуває в найбільшій потребі».
ЗНАКОМ нашого часу стає культура, яка відповідає на виклик солідарності. І тут не йдеться про поверхові зміни, про черговий тренд у культурі, про нову естетику або тему. Нашим досвідом стає ґрунтовна революція мови, яка сформувала матрицю нашої культури – змінюється не лише її словник, але й граматика. Культура мусить стати солідарною не тільки в тому, про що розповідає, але й у тому, як її здійснюють.
ЗИҐМУНТ БАУМАН, роздумуючи про характер "вибуху солідарності", яким був рух обурених, що насправді став короткотривалим карнавалом, який оголює факт, що наша культурна дійсність є «негостинною до солідарності», констатував: «Хочеш солідарності? Стань віч-на-віч і поборися з рутиною щоденності. З її логікою чи з її відсутністю. Із силою її вимог, наказів і заборон. Коротко кажучи, зі способом життя людей, відповідальним за майбутній напрямок людської історії, яка його створила і відтворює».
МИ ПОВЕРТАЄМОСЯ до солідарності, розуміючи, що вона є автентичною зв’язкою для світу щораз більших суспільних та культурних поділів, а водночас світу, все більш співзалежного. Солідарність постає перед нами як новий виклик після уроку свободи, яка знаходила своє втілення в індивідуалізмі, незалежності й окремішності, а не в рівності й емпатії. Це все спричиняється до того, що живемо в час, у якому солідарність змінює парадигму культури, стаючи віч-на-віч із рутиною щоденності й глибиною Іншого.
Вперше лекція виголошена на
Конгресі культури Східного партнерства у Любліні.
У Львові прозвучала 1 листопада 2013 р у великій сесійній залі ЛМР.
Організатор: Управління культури ЛМР.
Переклад: Богдана Матіяш (Польський інститут у Києві)