Франц Кафка. Оповідання, романи, листи, щоденники. З німецької переклали Євген Попович, Олекса Логвиненко, Петро Таращук. Передмова Дмитра Затонського – Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Га», 2012. – 592с.
«Ми опиняємося на межі людського мислення», – напише Альбер Камю про Франца Кафку, письменника, який народився в Празі, працював службовцем страхової компанії, був акціонером асбестової фабрики, у неповних сорок років вийшов на пенсію, а ще через кілька помер у санаторії під Віднем на чи не найпоширенішу недугу свого часу. Туберкульоз – ним хворітимуть герої у творах представників утраченого покоління і їх творці.
Можливо, захворювання сформулювало цю особливу оптику, якій немає аналогів. Можливо, навпаки: воно стало наслідком такого прочитання світу людей і їх стосунків – з тією неминучістю, з якою вулиця приводить до певного, а не інакшого розгалуження, а буває – нікуди.
Попри поодинокі суголосся і численні спроби наслідування Кафка залишається неповторним. Творити, як він, вимагало б народитися в таких самих обставинах, мати такі самі стосунки з батьком, сім’єю, жінками, читати ті самі книжки, ходити тими самими вулицями, відвідувати ті самі кав’ярні, дихати тим самим повітрям, у той самий час здійснювати ті самі подорожі і мати про них, а також про все інше таке ж враження. Врешті, так само одягатися і бути на ім’я – Франц Кафка.
«Він пише найпрозорішу і найгарнішу прозу, яка зараз твориться німецькою мовою» (Курт Тухольскі); «Я не читав жодного рядка цього автора, який не заторкав і не дивував би мене щонайнезвичнішим чином» (Райнер Марія Рільке); «Реалізм його образів перевершує силу уяви» (Андре Жид); «Він був сновидцем, а його поезії досить часто цілком і повністю побудовані і витримані в дусі снів» (Томас Манн); «Він був людиною і митцем скрупульозного сумління, залишаючись на сторожі там, де інші, глухі, почувалися безпечно» (Мілена Єсенська).
Так, ми опиняємося на межі людського мислення. Кафка зустрічає нас там, полохливо тупцюючих, і кудись запрошує. Хоч які враження в нас виникатимуть, достеменне одне: це мандрівка вглиб людини, до того, що в ній найбільш людське, до її суті. До того, що так висловити зумів лише він. До себе. Проте ми, так і не набравшись сміливості, називатимемо його твори притчами, а стиль – інакомовленням, губитимемося в безпорадних здогадах і сором’язливих припущеннях, називаючи все це інтерпретаціями.
Слова, речення, граматичні аксесуари – Кафка використовує їх, щоб озвучити найпотаємніше і найхарактерніше. Його тексти – ехограми, які віддзеркалюють внутрішній стан, не спотворений зовнішнім описуванням. В Кафки душа здатна ословлювати свої почування – безпрецендентний експеримент. Перед нами пряма мова, мовлення наживо – без нашарувань, лабіринтів, зиґзаґів і манівців, які зазвичай до невпізнання спотворюють її голос, від якого майже нічого не залишається. Поетика страждання, зсукана з банальних фраз, канцелярських штампів, невибагливих, майже невправних конструкцій.
Найрезонансніший лист Кафки – квінтесенція теми стосунків батьків і дітей. Присутня в багатьох літературах, вона ніде не сягнула такого загострення, як в експресіоністичному письменстві Німеччини й Австрії – драмах, новелах, віршах, листах. Експресіонізм, до якого дотичний Кафка, підняв мистецькою зброєю революцію дітей проти батьків, бунт душі проти практичного глузду, безкорисливості – проти дріб’язкового розрахунку, буття – проти побуту, можливості – проти канону, потворності – проти краси.
В жодному іншому творі письменник не підступив так близько до висвітлення того, що таке краса, як в оповіданні «Перевтілення», – найвідомішому з написаного ним. У Кафки гуманне й естетичне нероздільні; краса – те, що йде зсередини. Якщо ж дивитися з перспективи міщанського ідеалу, ми радше за все побачимо Ґреґора Замзу, людину-жука, та й уже навіть не так людину, як бридку, якої захочеться здихатися, комаху.
Гепіенд від Кафки має в собі щось апокаліптичне, висловлене, однак, сухим, близьким до протокольного повідомлення стилем, що робить сказане вбивчішим і гнітючішим, позбавленим гумору й іронії, які могли б надати всьому рятівної комічності. Правда від Кафки безкомпромісна – та й як іще може завершитися репресування інакшості?
Вона гадала, що Ґреґор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Ґреґора від дверей. Та коли він не зрушив з місця, служниця розсердилась і легенько штовхнула його; а коли й це не допомогло, приглянулась до нього уважніше. Збагнувши, що сталося, вона здивувалась, легенько свиснула і, не довго роздумуючи, відчинила двері до спальні й гукнула в темряву:
– Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не кивається!
Після цього життя налагоджується, вертаючись у звичну колію, як гарба, вибита звідти непередбачуваною перешкодою:
Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і пережила таке лихо і щоки її зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх задумів і добрих надій.
Щось було в тій атмосфері Праги, де Ґустав Майрінк сконструював «Ґолема», рідний брат Карла Чапека – робота, Кафка – людину-жука, надавши ідеї гомункулюса докорінно відмінного від Майрінка і Чапека забарвлення, перевівши її зі сфери середньовічної містики, з якої черпає Майрінк, й експресіоністично-футуристичних фантазій у площину будня, в тут-і-зараз.
Характерна для письменника ситуація конфлікту внутрішнього світу із зовнішнім, драматична напруга між тим, хто не такий, і його найближчим оточенням, яке на свій лад потерпає від його інакшості, як він – від їхнього нерозуміння, ворожості і байдужості, у найстислішій формі змальована в короткій, опублікованій посмертно оповідці «Верхи на кадобі». Оповідач, в якого немає ні грошей, ні чим опалювати холодне приміщення, вирушає до вугляра, який, «хоч і з люттю, але пам’ятаючи заповідь «Не вбий!», шпурне в кадіб лопату вугілля». Мандрівка відбувається верхи на кадобі, адже «від того, як я з’явлюся до нього, залежатиме моя доля». Оповідач гукає вугляра «хрипким від морозу голосом». Недочуваючи, вугляр перепитує в жінки, а та запевнює, що надворі нікого немає: «Вона сидить спиною до вогню, втішається теплом, і груди її спокійно підіймаються й опускаються в лад роботі».
Сцена завершується тим, що жінка, проказуючи «Тут нікого немає, я нікого не бачу і нікого не чую. От тільки на дзвіниці вибило шосту, треба зачиняти. Мороз скажений. Завтра, мабуть, ми ще матимемо багато роботи», відв’язує фартуха і проганяє набриду геть:
– Злюко! – гукаю я їй услід. – Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені.
І я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.
Якщо це притча, то хіба про любов до ближнього, милосердя і співчуття. Інакший – він завше демонізований і, якщо не на мітлі, то на кадобі.
Кафка – песиміст, його візіонерство досягає апогею в мініатюрці «Залізничні пасажири», де становище людини порівняно із залізничними пасажирами, «що зазнали аварії в довгому тунелі, а саме в тому місці, де вже не видно світла початку, а світло кінця ледь мріє». Кафці увесь час не фортунило – ні в побуті, ні в коханні, ні у стосунках. Його дискретні прохання виконувалися з точністю до навпаки. Письменник просив знищити написане ним, Макс Брод його не тільки зберіг, а й удоступнив, внісши в упорядкування свій ґуст. У Радянському Союзі Кафці не надавали розголосу – його ім’я блукало сторінками академічних досліджень як приклад модерністичного занепадництва. В одному з листів Кафка просив видавця не зображати на обкладинці Ґреґора Замзу у вигляді жука. Напевно, українське видання – не єдине, в якому ілюстратори не встояли проти спокуси.
Поряд із відомим триптихом «Перевтілення», «Вирок», «У виправній колонії», Кафка від «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» містить також оповідання зі збірок «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер», оповідки, надруковані по смерті автора, роман «Процес», що неодноразово публікувався українською, як і оповідання «Перевтілення», уривки «Кочегар» (з роману «Америка»), «Замок», а також вибрані листи, щоденникові нотатки і заповіти.
Найповніший Кафка – від майстрів художнього перекладу, а також від майстра українського книговидання – Івана Малковича.
04.11.2013