Нора Круґ. Вітчизна: Альбом німецької родини / Переклад під керівництвом Ганни Гнедкової за участі Анни Багрій і Меланки Богонос. Київ: Видавництво, 2020. 288 с.
Автори родинних романів таке часто роблять: я розкажу, мовляв, вам історію, де забагато таємниць і лакун, я шукатиму, бач, потаємну доріжку, буцімто те маля, що поверталося додому за хлібними крихтами. Нора Круґ в своїй потужній «Вітчизні» (Heimat, 2018) так само попереджає: іду вглиб родинної історії за хлібними крихтами, а ви – просто за мною.
То настільки типізована формула для початку історії травми, що уже, либонь, час піти до першоджерел і освіжитися. Ясно, що ідеться про стежки, де блукають волею братів Грімм Гензель і Гретель. У тій казці хлібні крихти малят не рятують, хліб поздзьобували птахи, повернутися додому неможливо, діти потрапляють до рук лісової відьми. А от на смерть у ліс їх відправила між тим родина, аби ті, хто залишився дома, могли врятуватися від голоду і вижити за рахунок недобровільної жертви дітей.
У книжці (за жанром це графічний документальний роман) Нори Круґ на форзаци винесено генеалогічне древо авторки: від прадіда-діда до безпосередньо її покоління. Одна річ – очевидна: старші генерації мають на тому дереві детальні описи (роки, фото, атрибути професії), молодші подаються лише через імена (а мало б бути навпаки за логікою інформації). Уже з самої книжки дізнаємося: зі своїми кузенами і кузинами Нора зв'язок не підтримує, родина зруйнована сварками і непорозуміннями; уже дорослими людьми ці діти-в-лісі знайомляться і намагають зібрати до купи інформацію про життя батьків, яку ті воліли замовчувати.
Друга генерація по війні – загублена і розгублена, – шукає хлібних крихт, що їх давно уже нема в густому лісі. Нора – Гретель у цій казці. А от Гензель мав померти, щоби вони всі вижили. Його звали Франц-Карл; пам'ять про старшого брата Нориного батька збережіться у всіх гілках родини і всюди – різна, але однаково героїчна. Це родинний страстотерпець. Юнак – улюблений старший син – пішов на фронт і загинув 1944 року. Власне, це все, що про нього точно відомо. Батько Нори народився два роки по тому, його назвали теж Францом-Карлом, він мав стати заміною старшому сину. Нора виросла в батьківській любові, але батько її сприймає себе і проживає своє життя наче клон, наче гомункул того, хто загинув за вітчизну. «Вітчизна» – це історія Гензеля, котру нам розказує Гретель, і в якій отож не може бути гепі-енду (наче і без того казка не була страшнючою).
Нора Круґ – майстерна розповідачка на всіх рівнях: і тексту, і малюнку. Вона робить все, щоби її страшну казку було читати геть некомфортно і було при цьому несила не читати. Коли авторка розказує про «Вітчизну», то щоразу згадує: найважче було тримати баланс картинки і слова, картинка в такому виданні подібна до саундтреку в кіно, вона може зробити сюжет занадто сентиментальним, а читача надміру співчутливим. Нора Круґ застерігала, де може легко зманюпулювати читачем, і в книжці вона часто показує, чому цього не робить. Якщо лише читати книжку, то можна дійти хибного висновку щодо її теми: німці – такі самі жертви війни, як й інші народи, і все тут. Якщо читати «Вітчизну» саме як графічний роман, місця для пласких висновків, не залишиться.
Лише одна сторінка для прикладу (гаразд, дві) – свідчення дорослого чоловіка, якому на момент події було вісім років. Він розказує, як горіла синагога, як валялися навколо сувої Тори, а людський потік підхопив і поніс його на площу Адольфа Гітлера, де відбувалося побиття євреїв. Цей текст «обтікає» малюнок хлопчика, постать дитини буквально розриває кожне речення по живому; щоби прочитати свідчення, треба докласти зусиль, зупинитися, зібрати скалки. І отримати у винагороду жах і розгубленість дитини, яка лише дорослою зрозуміє, свідком чого її бути судилося (власне, як і самій авторці «Вітчизни»). На наступній сторінці той самий старий-хлопчик розказує, як побачив на площі закривавлену людину, як його пронизав жах від побаченого, але він залишався стояти у розпеченому натовпі. Це фрагмент тексту так само навпіл розірваний малюнком, це уже обличчя дитини, свідок дивиться на нас широко відкритими очима впритул. Щоби обминути його погляд, ми зосереджуємося на тексті… Отож ясно, що Круґ свідома, де і як може маніпулювати читачем і, знаючи про це, дуже помірковано використовує свою суперсилу; і тому є причина.
Нора Круґ – німкеня, вона народилася в Карлсруе, але більшу частину життя (понад двадцять років) живе і працює в США. У «Вітчизні» вона часто розповідає, як легко хтось із американців її питає в побутових розмовах і при перших знайомствах, чи відчуває вона провину за нацистів, можуть і часто незграбно з цього приводу жартують, безцеремонно питають про родинну історію, чи хтось із її родичів не катував, бува, євреїв. Після чергового п’яного жарту із зіґуванням замість «привіт», Нора зрозуміла: треба якомога більше дізнатися про історію своєї родини і власну історію, треба тут – в США – наново учитися бути німкенею, без страху і сорому. І не просто німкенею в Америці, а американською німкенею-мисткинею, заміжньою за євреєм.
З незручних допитів і болісних жартів (вона їх цитує в романі), авторка «Вітчизни» акцентує одну розмову, що винесе її на самий початок книжки. В тій розмові не було взаємних звинувачень, була спроба почути одна одну. Показово, що роман починається саме з цієї сцени.
Нора щойно переїхала до Нью-Йорка. Прийшла в гості до друзів і вийшла на терасу багатоповерхівки. Зеленкувата спокійна сторінка, наповнена повітрям. У шезлонгу неподалік сиділа літня жінка і, почувши акцент, перепитала дівчинку, чи вона не з Німеччини. «“Ви бували в Німеччині?” – запитала я. “Так. Дуже, дуже давно”. Вона уникла мого погляду. І тут я зрозуміла чому». Тривожна червона з фіолетовим сторінка, кисневий голод. Необов’язковий діалог перейшов у розповідь уцілілої в концтаборі, в яку, здається, була закохана наглядачка. «Ви справляєте враження людини, що зростала в батьківській любові», – завершила свою розповідь літня пані. Цій репліці передує «стіна» з фото анфас табірних наглядачок, засуджених злочинок. Нора на репліку про зростання в любові не відповідає, бо цієї миті починається уже не її історія, а історія тих, хто до неї говоритиме з позиції досвідів їй недоступних, із позиції дітей, що відвели до лісу на смерть власні батьки. Батьківська любов ніц не гарантує; як і її відсутність, щоправда.
Реакція американських співрозмовників Нори на її походження та її власна захисна реакція – це не просто культурне непорозуміння, то триває глобальний конфлікт пам’ятей. З одного боку – «очищене» минуле, позбавлене особистого досвіду переживання. З іншого – минуле, яке переживає просто зараз просто тут реальна людиною. За минуле говорять фото і документи, і кінохроніки, всі ці елементи авторка «Вітчизни» буквально вшиває в свою актуальну історію: вона читає щоденники дядька і листи діда, вона колажує свої малюнки і родинні фото, вона пише історію своєї країни, що її соромиться, любить і почасти боїться, як власну історію, коли треба зрозуміти, що ти зробила в своєму житті неправильно (от ти, реальна конкретна жінка сорок плюс, яка народилася в другій генерації по війні). За книжкою стоїть не лише майстерність художниці і письменниці, а й насичена дослідницька робота. Нора кілька разів подорожує в рідні міста матері й батька. Вона робить замальовки і збирає свідчення очевидців, працює в архівах і скуповує речі на блошиних ринках. Колажі з документів і замальовок – очевидно мистецький акт – стають у «Вітчизні» якимсь таким абсолютно безкомпромісним аналізом події, майже документом. У такий спосіб – дуже зримо і дуже складно – колективну провину замінює особиста відповідальність, бодай в межах однієї книжки (але книжки, наближеної до категорії «шедевр»).
Зауважили, як швидко в гуманітаристику зайшло і так же скоро вийшло поняття «постпам’ять»? Від нього нам нині залишилося хіба що сильна установка на візуальний аспект спогаду і мотивація на штиб: «Коли подія минула, ти перестаєш бути тим, з ким це сталося». Минуле не інтегрується в теперішнє, реконструйовані спогади стають автономною реальністю – з цієї позиції пише Нора Круґ, і в цих аспектах її родинну історію можна назвати роботою з постпам’яттю, але хіба дещо саркастично.
Оригінальна назва роману дещо провокативна, слово «Heimat», здається, давно і надовго присвоїли собі радикальні праві, позитивних асоціацій з затишком і домівкою воно уже викликає слабо. Втім, англійська версія роману називалася уже вкрай абстрактно – «Приналежність», а саме ця назва була першою. Книжка Нори Круґ спочатку була адресована саме іноземцям, подібних на тих, із ким вона безпосередньо взаємодіяла в США. «Приналежність» задумувалася як переконливий засіб боротьби зі стереотипами і повною культурною глухотою. Резонансним стало саме німецьке видання книжки, сприйняте доста дражливо, болісно навіть: книжка, що міркує про опрацювання колективної травми, стала частиною процесу. Різниця між «приналежністю» і «вітчизною», вона ж певна, правда? Десь по лінії «причетності» і «відповідальності» якраз. Інтимнішою та дієвішою виявляється історія саме про не-абстрактну вітчизну – оцю от землю і цих от людей, а не міркування досвіду про фактори ідентичності.
Давайте про гриби, наприклад?
От Круґ розкаже, що похід по гриби є однією з практик ідентичності, це німецька медитація, прогулянка-усамітнення-заглиблення, але чомусь саме мухомори ваблять так, що дівчатками шиють різдвяні костюми поганок, а цукерки типу ритуальних солодощів прикрашають червоним із білими цятками. А от вона читатиме шкільне есе дядька Карла-Франца, де похід за грибами є приводом поміркувати: євреї – це мухомори в нашому лісі. Добре есе, оцінка висока. А от Нора гортає листи діда Едвіна, котрий десь зі східного фронту пише дружині, що натрапив в лісі на лисички, але не відчув їхнього запаху і смаку – таке все тут чуже і зруйноване. Едвін скоро загине, його обличчя зі сторінки до сторінки «Вітчизни» буде ставати все більш розмитим, поки не зникне разом із останнім листом із фронту, розчиниться в словах про любов, звернених до власної удови. Десь за десять днів після твору про євреїв-мухоморів Карла-Франца приймуть Нюрнберзькі закони, фото Карла-Франца – і фронтові зокрема – ставатимуть в книжці дедалі більшими і чіткішими, і деталізованішими. Обоє чоловіків, родичів Нори, загинули на фронті. Але ж ця історія не про них, а про гриби, еге ж?
Авторка «Вітчизни» не зводить прорахунки з генерацією дідів (що так і не стали батьками), вона пробує знайти своє місце в цій історії.
Ми в цій книжці так і не побачимо Нориного обличчя.
На обкладинці «Вітчизни» – омаж відомій картині (в своєму оригінальному вигляді постане наприкінці першого розділу і з коментарем «Як усвідомити, хто ти є, якщо не знаєш, звідки ти родом?»). Ідеться про полотно «Подорожній над морем туману» Каспара Давида Фрідріха, один із візуальних символів німецькості. Чоловік стоїть до нас спиною на горі і дивиться вдалечінь на густий туман. Десь проступають голі скелі і одинокі дерева. Вглибині піднімаються вершини гірської гряди. Ми бачимо хіба біляву шевелюру подорожнього, але він тут – те, що ми точно знаємо. Непізнаване починається просто в тумані і за туманом. Незнайома нам людина – межа того, що ми знаємо, саме так. На обкладинці «Вітчизни» в позі і в антуражі Подорожнього стоїть жінка. Темно-зелений сюртук бюргера замінила веселенька одіж туристки. Але зміст картини від того не змінився: людина стоїть на межі того, що буквально бачить-знає та того, що потребує віри і не піддається знанню.
Обличчя Нори ми в книжці не бачимо, це так, але нам його і не треба.
У німецькій літературі є дуже сильний мотив, що його привнесла повоєнна генерація: діти, народжені поганими батьками і покинути напризволяще, вони перериваються свої зв’язки з негодними батьками (жанр навіть такий був, дещо саркастично названий «батьківським романом», Väterliteratur). Це генерація Нориних тата-мами, що не лише воліють не знати, ким були під час війни їхні батьки, а й одне одного впритул не бачити – на правах свідків розділеного сорому. Авторка «Вітчизни» свідома традицій «батьківського роману», коли пише історію уже своїх батьків і їхнього зречення родини.
В одному з сюжетів Нора досліджує документи діда – батька матері. У родині побутувала якась непевна байка («родинні фантазії», так зветься розділ про Віллі): він працював водієм у багатого єврея, той Віллі на початку війна віддав суто з вдячності великі гроші, ці гроші підтримали родину, а того єврея, може так бути, родина переховувала у себе. Це все виявляється брехнею, майже все. Дід Віллі працював під час війни автоінструктором, він напевно знав про побиття євреїв, про погром і пожежу в синагозі (що була на тій же вулиці, що й його майстерня). У січні 1946-го Віллі заповнював офіційні формуляри, які лише тепер вивчила Нора. Він був членом НСРПН і офіційно визнаний «послідовником».
Нора переживає цю історію вкрай болісно. У неї існувала підозра, що ніхто в родині не був залучений до діяльності нацистської партії, бо таку інформацію – здавалося – неможливо було б приховати. Але інформація про діда, який вступив до партії, бо так було легше отримати ліцензію на інструктора водіння, знищує онуку: прийняти родича-опортуніста, родича-боягуза їй складніше за родича-злочинця.
Батьки Нори воліють і взагалі не знати про минуле своїх батьків. Поки Нора працює в архівах, її матір тривожно очікує на результати розслідування. Чує їх. І тут же їх забуває.
Розрив між генерація, що є вирішальним для роботи пам’яті у повоєнному простір – це тема «Вітчизни». Ці розриви можна пофіксувати, якщо зробити історію своєї родини «літературою». Забрати своє минуле у Історії і надати йому статус майбуття в Літературі, скерувавши сюжет до наступної генерації. Начебто-то саме це Нора Круґ і робить і читач приймає ці правила гри. Начебто.
Історія Нориної родини перетасована з ліричними відступами «Каталог німецьких речей». Суто на позір ностальгійні замальовки, де авторка описує якусь річ зі свого дитинства, що вона їй уже недоступна в дорослому американському житті, але важлива як спогад. Таких речей вісім, «Каталог» відриває і закриває роман Круґ. «Ганзапласт», моцний лейкопластир, надійна мамина зброя проти забитих дитячих колінок – відривався той лейкопластир завжди з болем і залишав рубці. Ліс, в якому живуть герої казок братів Грімм і поховані сотні жертв війни. «Мені завжди спокійно в лісі», – зізнається Нора. Похід по гриби: марципани у вигляді мухоморів є традиційними солодощами. Грілка, втішає, коли ти хворий – вікопомна традиція добрих родин. Хліб, для якого в Німеччині є понад три тисячі рецептів, і який в еміграції називають просто «чорний хліб» і тужать за ним. Жовчне мило, що зводить найстійкіші плями. «Угу», суперстійкий клей, що його рекламували як «військово необхідний». Все це робить «Вітчизна» Нори Круґ: залишає шрами, приховує біль, попереджає про отруту, втішає, насичує, очищує, міркує про необхідність зібрати розбиті історії до купи.
«Вітчизна» багато що робить, тільки не лікує колективні травми й індивідуальні розпачі: по хлібних крихтам, майже століття тому скльованих птахами, додому не повертаються навіть у чарівних казках, з відьмою в лісі таки доведеться поборотися.
