Сесілія Ахерн. P.S. Я кохаю тебе / Переклад Ірини Гоял. – Київ: Рідна мова, 2020. – 432 с.
Сесілія Ахерн. Postscript / Переклад Ірини Гоял. – Київ: Рідна мова, 2020. – 344 с.
«Дві подружки: стара діва і молода вдова». Цей вірш направду відомий в корпусі поезій, написаних жінками. Сильний вірш. І сила його б’є навідліг, коли і якщо зрозумієш: ці жінки – однолітки, зрештою, ці жінки – та сама жінка. Пережити втрату коханої людини в молодому віці – то так, наче і не було того кохання, так, наче і не буде нічого, окрім чогось потенційно-значущого, так до кінця і не реалізованого.
За тему раннього удівства популярна література береться частіше за «високу полицю», якій в цій сфері незручно, так здається. Зрештою, одна зі сталих формул любовного роману так і виглядає: рано і нагло овдовіла жінка зцілюється від туги і болю втрати, знайшовши нове кохання. На перший погляд, саме вірність цій формулі любовного роману зробила з дилогії Сесілії Агерн «P.S.» світовий бестселер. Але чи тільки це?
«P.S. Я кохаю тебе» (P. S. I Love You, 2016) починається з речення, яке може здатися банальним, але воно зачіпає глибокі емоційні пласти. «Голлі вже ніколи не скуйовдить його м’яку шевелюру; більше ніколи за вечерею не усміхнеться йому через жарт, який з усієї компанії зрозумілий тільки їм двом; ніколи не плакатиметься йому на плечі, повернувшись додому після важкого робочого дня, коли так хочеться, щоб хтось просто обійняв; ніколи не ділитиме з ним ліжко» і ще десяток нанизувань таких-от «ніколи», що поєднуються з майбутнім часом дієслів. Це найцікавіше в цьому фрагменті: жінка говорить про майбутнє, насправді обмірковуючи минуле, до якого ніколи не буде повернення. Так зазвичай і говорять про втрати, не маючи іншого для того типу говоріння.
Мить втрати – мить, що в ній зупиняється час, коли завмирає саме життя, мить конечності, котра стосується не того, хто пішов, а того хто залишився. Так говорять жінки-удови в літературі, починаючи від базового протосюжету «плач Андромахи». Протосюжет: Андромаха, що оплакує Гектора ще живим, коли він рушає на битву, результат який передбачає дружина. Порушення часу тут: майбутнє пережите як минуле (і навпаки) – це таки психологічно тонка картина скорботи. І власне, так плаче Андромаха і всі молоді вдовиці слідом за нею. Боронь боже подумати, що я порівнюю Голлі з Андромахою, а Агерн із Еврипідом (для цього треба було б люто напиватися щовечора протягом всього життя – так, як це роблять героїня Ахерн, власне).
Проза Агерн – це навіть не «Нора Вебстер» так само ірландця Колма Тойбіна, це її якась безглютенова знежирена лайт-версія. Але пише свій роман Агер, вторуючи саме цю літературну традицію, створюючи її попсову версію. І читачів у Агерн, знаєте, нині значно більше за Еврипіда.
Голлі і Джеррі. Йому було двадцять сім, коли діагностували рак мозку, в тридцять його не стало. Вони були разом більше п’ятнадцяти років, почали зустрічатися ще в школі, і все життя Голлі, всі спогади і практики визначало те, що вона була дівчиною і дружиною Джеррі. Зрештою, і тепер вона є лише вдовою Джеррі. Голлі овдовіла у лютому, нині березень і Голлі почала поступово повертатися до людей. Спочатку вона здається дуже молодою, там ще й скажуть, що вона молодша за Джеррі. Тільки згодом усвідомлюємо: Голлі молодша на пів року, от і їй уже виповнилося тридцять, не юнка. Просто вона безпорадна, непристосована до життя, незріла – та як завгодно назвіть те, що жінка потребує опіки, яку отримувала все своє життя як не від батька, так від чоловіка, а зараз її позбавили піклування.
Зав’язка роману полягає в тому, що Джеррі напередодні смерті склав для Голлі список зауважень і доручень, які вона має, не вагаючись, виконати: одне завдання на місяць, коротка репліка в наказовому тоні, що закінчується припискою «P.S. Я кохаю тебе…». Скажімо, купити у спальню портативну лампу, бо вони весь час сварилися, хто вимикатиме світло, програвала Голлі і билася в темряві ногою об ніжку ліжка. Або купити собі розкішну сукню, на які вона і без того тринькала своє життя і його гроші, Джеррі того не схвалював, а тепер от можна. Заспівати в караоке. Вона не уміє співати. З’їздити у відпустку. Вона не любить той острів. Виростити квіти. Вона не знається на садівництві. Знайти роботу. Вона ніколи ніде не працювала більше як пару місяців. Коротше, це вам не вказівка «пізнай себе», а цілком прості і нескладні завдання, які в системі своїй мусять навчити Голлі жити самостійно. Коучінг, згрубша кажучи. Позбутися речей Джеррі. Спробувати знову закохатися. Експрес-курс дорослішання під керівництвом покійного чоловіка. Вона ридає і виконує вказівки Джеррі, що робила і за його життя.
Єдиний цікавий момент першої книжки пов'язаний якраз із порушення формули, яку я згадала. Удова долає горе і готова до нових стосунків. Весь роман поруч із Голлі є ще один чоловік – Деніел. Чоловік цей – власний нічного клубу і бару, де тусуються друзі і брати Голлі. Він не був знайомий з Джеррі, тому єдиний в цій реальності сприймає Голлі як «автономну одиницю», а не як «половинку». Природно, що саме з ним нині Голлі почувається комфортно, позаяк втомилася тужити і приймати співчуття (і таке можливо, і таке є).
От тільки один момент: всі бесіди Голлі і Деніела стосуються Джеррі і його листів, Деніел натомість, який переживає зараз складний розрив через зраду коханки, теж тільки й те робить, що скаржиться на колишню. Природно, що така комунікація призводить до різкого сексуального потягу між ними, еге ж?
Голлі існує в ситуації, коли її ніхто не розуміє (так їй знається). Подруги вагітніють і виходять заміж, сестра знаходить своє велике кохання, брати добиваються професійного успіху (зауважили такий розподіл, до речі?), а їй погано, і вона не готова радіти за друзів і рідних, бо вони егоїстичні тваринки, не думають по неї, а їй погано… А от Деніел-з-розбитим-серцем її розуміє. Але закоханий тільки Деніел, до речі, Голлі йому відмовляє і він повертається до колишньої. Його ми більше не побачимо. Склалася б цікава гра з шаблоном: Голлі не потребує іншого чоловіка, вона стала на шлях усвідомлення себе. Тільки це не воно. Бо закінчиться роман новим побаченням, трапився Голлі симпатичний чоловік у сусідній крамничці, і вона іде випити з ним кави. Так виглядає гепі-енд.
«Гвардіан» відгукнувся на хітовий роман саркастичною редакційною рецензією, де просто перерахував всі використані бездумно шаблони роману і завершив описом якраз того побачення, початок відгуку звучав так: «Джеррі помер», фінальне речення виглядало так: «Джеррі – хто?».
Ви теж уявили собі, який би список могла отримати Андромаха від Гектора? «Поховай мене… P.S. Я кохаю тебе», «Не довіряй Пірру… P.S. Я кохаю тебе». Зрештою, тінь Гектора таки дає Андромасі поради, чому б ні. І я все ще не порівнюю Голлі з Андромахою. 22-річна Агерн пише роман про удівство. (Ні, це був не ейджизм. Хоча, так, це був саме він). Агерн не має на що спертися, окрім шаблонів, уже напрацьованих в літературі. Вона це і робить.
Сюжет складається до очевидності формульний, на знайомі прийоми і сюжети ностальгійно відреагував читач, зробивши цю історію бестселером.
Письменниця Сесілія Агерн, авторка романів «P. S. I Love You» (2016) та «Postscript» (2019)
Сіквел «Postscript» (2019) виходить через п'ятнадцять років після першого роману, успіху якого показово не повторив, подорослішали герої, авторка і читач.
От про цю книжку уже можна говорити серйозно. Вона виглядає як коментар і уточнення до першої, Голлі починає усвідомлювати, що мертвий Джеррі втягнув її в гру-на-підкорення, і ті листи лише почасти були піклуванням про неї. Мертві егоїстичні, бо їм випало пережити досвід недоступний живим. Послання уже складніше, роман уже цікавіший.
Від смерті Джеррі минуло сім років. Голлі працює в магазині вінтажних речей, що належить її молодшій сестрі, вона уже кілька років у стосунках із добрим хлопом, який пропонує з’їхатися, Голлі приймає пропозицію, готує до продажу будинок, де жила з Джеррі. Життя налагодилося. І тут стається флешбек. Голлі пропонують записати подкаст про скорботу та розказати історію про листи Джеррі, вона це і робить. Одна зі слухачок подкасту вирішує наслідувати Джеррі, створює клуб, куди входять п’ятеро людей на термінальних фазах хвороби, які хочуть так само залишитися своїм рідним листи по смерті. Клуб зветься «P.S. Я кохаю тебе», а Голлі тепер мусить консультувати цих людей, як правильно ті листи написати і ту посмертну комунікацію узгодити. Коли Голлі приходить у клуб, там є уже чотири людини: старший чоловік і старша жінка, оточені люблячими великим родинами, молодий чоловік, у якого є дружина і двоє маленьких дітей, та юна мати-одиначка, самотня підлітка. Вона допомагати їм писати ті листи.
А що важливіше для неї самої, вона перегляне мотиви Джеррі, який залишив їй ті романтичні послання, що над ними обридалися читачі першого роману Агерн. Знадобилося сім років, щоби жінка усвідомила: вона не любить співати, вона не хотіла їхати кудись, щоб бачити тих дельфінів, вона не зносить офісної роботи, вона не любить маргаритки, що їх висаджує тепер щороку за приписом Джеррі. Це все – не її життя, а непрожиті митті Джеррі, які їй делегували.
Робота скорботи в першому романі полягає зрештою в тому, що удова фіксує нестачу чогось в кожному аспекті свого життя, глобальну нестачу.
Реалізується це дуже очевидно і просто. Скажімо, Голлі прийшла влаштовуватися на роботу, до якої не має здібностей і в якій не має жодного досвіду. Але роботу отримує, позаяк новий бос щойно овдовів, і вони на цьому ґрунті порозумілися.
Тепер же, в другій книжці, коли аспект перенесено з того, хто залишається, на того, хто йде, зі скорботи – на помирання, то оприявнюється якийсь тотальний надлишок в усіх сферах життя. Буденні практики просто не готові вмістити глобальність помирання.
Голлі найближче сходиться з юною матір’ю, яка помирає від раку матки. Набожні батьки відмовилися від грішниці-блудниці, батько дитини взагалі нічого не знає ні про немовля, ні про хворобу. Дівчина живе на соціальні кошти, і її дитина мусить піти в систему державної опіки. У дівчини є мрія, вона хоче залишити донці листа, записаного, і в цьому проблема: юна мати неписьменна. Голлі вчить її писати і читати за кілька місяців до смерті. Власне, сюжетний надлишок має тут засвідчити і надлишок досвіду, який нема засобів і ресурсів пережити. Смерть – це забагато для життя.
Але Агерн продовжує ж писати тривіальну прозу і з цього екзистенційного конфлікту треба виходити. Вихід реалізується в гепі-енді. Тепер Голлі очолює службу підтримки при центрі паліативної допомоги, вона підсобляє помираючим із складанням листів-заповітів для близьких. Вона самореалізувалася.
Із тисячі бульварних романів саме дилогія Сесілії Агерн привернула увагу мільйонів читачів.
Популярна література сприяє нашій соціалізації, робота у неї така – давати готові рецепти для складних комунікативних ситуацій. Зробити зі смерті близької людини атракціон на кшталт гри в козаки-розбійники, це теж, либонь, варіант. Тому ця книжка хіт?
Чи тому, що її героїня – розгублена дурепа, який страшно і яка не знає, що з цим робити, тож робить що завгодно, аби тільки припинило боліти від колосальної втрати... Власне, люди люблять книжки, в яких впізнають себе.
