Майкл Ондатже. Світло війни / Переклад Анни Цвіри. Харків: Віват, 2020. 272 с.
Найновіший роман Майкла Ондатже «Світло війни» (Warlight, 2018), кажуть, схожий на те, як би шпигунський роман про Джеймса Бонда написав В.Ґ. Зебальд. Це дотепне визначення належить одному британському критику, воно засвідчує: Ондатже досяг неабиякої майстерності розповідача, він все ще міркує про відповідальність того, хто розказує історії, але все ще не годен цій людині повірити (самому собі – в тому числі), він бере на озброєння авантюрні сюжети, з яких легко зробити цікаву прозу, а робить він із них справжню літературу. «Світло війни» – це такий собі Ондатже-концентрат: якщо ви декодували «Англійського пацієнта» і переймалися «Котячим столом», то в «Світло війни» просто закохаєтеся.
1945 рік, Лондон. Чотирнадцятирічний Натаніель (він тут за розповідача, тільки його ми чуємо) і його шістнадцятирічна сестра Рейчел залишилися під наглядом чоловіка під сорок, якого вони звуть Бражником і який, судячи з усього, пов'язаний із криміналом. Бражник слухає класичну музику і водить в їхній дім всіляких сумнівних суб’єктів, з яких найпідозріліший – Метальник, колишній боксер, харизматичний бабій, поставляє псів для собачих перегонів. Складно уявити, яким би батькам ці люди здалися надійними опікунами. Батько Натаніеля і Рейчел, колишній військовий інженер, отримав роботу в Сінгапурі, мати поїхала з ним. Досить швидко діти знаходять вдома валізу матері, з якою та нібито полетіла в Сінгапур, але якось ніхто ні про що не питає – чи померла, чи убили, чи втекла і сховалася. Зі скупих розповідей Бражника минуле матусі постає настільки непевним (чимсь таким вони разом займалася під час війни незрозумілим), що й сама жінка буцімто існувати перестає. Нат і Рейчел і живуть юним бентежним життям в повоєнному Лондоні: кидають школу, знаходять тимчасову роботу, вперше закохуються, втрачають цноту… потрапляють у полон до югославських терористів.
У Натаніеля є давнє гобі, він малює мапи: району, де живе, передмістя, де гуляє. Він щиро і трішки наївно переконаний, що так роблять всі. (Він у всьому такий: щось робить, щось відчуває – і гадає, що так роблять і відчуваються чисто всі). Ці Натаніелеві дитячі малюнки, забавка малечі, що стала у дорослого нав’язливим синдромом, постануть страшенно тривожними, якщо повернутися до початку роману і перечитати епіграф: «Більшість великих битв точиться у складках топографічних карт». Так, Нат веде війну, точніше приєднується до битви, що не він її був почав. Жінка-шпигунка – банальний шаблон пригодницької літератури. Біографії жінок, які були на таємній службі в часи Другої світової – настільки закрита і понині інформація, що легше тим жінкам стати шаблонами, ніж повірити в їхні історії. Так, мати Натанієля мала позивний Віола і скеровувала загони союзників на вчорашніх колабораціоністів на території Італії та Югославії. Метальник і Бражник – побратими Віоли, вони охороняють її дітей, зокрема і від ПТСР’ного чоловіка та від югославських партизанів, що готуються помститися Віолі.
Непрямі докази, натяки, замовчування. Нічого в цьому романі не ясно і не буде проясненим. Просто той, хто нам тут розказує історію, її насправді не знає – ані початку її, ані кінця. У юного Ната є улюблена книжка – «Ластівки і амазонки», кілька разів її згадає протягом роману. Це дитяча пригодництва повість, де діти двох родин граються в таку собі парамілітарну гру про шпигунів, місцями дуже схожу на історію, яку нам Нат розказує. Натаніель в чотирнадцять дізнається, що його мати працює на розвідку і покинула його з сестрою, бо так думала убезпечити дітей. Натаніель в двадцять-з-чимсь залишається сиротою і намагається реконструювати біографію матері, чесно кажучи, він просто вигадує її біографію, при чому на підставі одного фото і трьох родимок на шиї. Відчайдушно згадує те, що не з ним сталося. До речі, Нат тоді уже теж працює на Організацію, його робота – повторне цензурування звітів про місії під час Другої світової. Простіше, він видаляє документи. Це щоби не залишилося жодної ілюзії: роман цей – не про Натаніеля і ніколи не був його романом.
Десь на п’ятнадцятій сторінці Натаніель пуститься у роздуми: такі історії, мовляв, мають свої шаблони, у них мусить бути той, хто пройшов через випробування і змінився завдяки цим випробування. Нам ніщо не заважає припустити, що ця особа – сам Натаніель, хоча б тому, що він – наймолодший в романі, дорослішає на наших очах, переживає сексуальний дебют, першу зраду, ховає батьків, вирішує, ким хоче бути в професійному плані. Але ні, він не міняється. Точніше, його не провадять через випробування. Перед нами історія Віоли і Бражника – людей, яких ми за реальними іменами навіть не називаємо. Вони – ті «шаблони», кого випробують. І тому книжка ця – серія фрагментів, навіть серія візуально дуже сильних образів, а не історія в традиційному сенсі. Нічого ми не дізнаємося про Бражника і Віолу, ми навіть в момент їхньої смерті не певні в тому, що сталося... У Рейчел народиться син, вона назве його на честь Бражника; Волтером його звали.
А що якщо перед нами історія Рейчел – дівчини, яка ледь не до останньої сторінки не мала прямих реплік. Рейчел не простила матері ані її раптового зникнення, ані повернення. Ми здогадуємося, що в той час, коли Нат завів коханку, Рейчел так само мала перші серйозні стосунки, котрі невдало, судячи з її депресії, завершилися. Ми знаємо, що Рейчел була близька з Бражником, який дуже ніжно про неї піклувався (соромно, хто подумає про це погане, але можна і таке подумати). Ми ніц не знаємо в цій історії, окрім імені її сина. «Я відносно рідко згадую свою сестру в цій історії тому, що в нас із нею про ці часи окремі спогади. Ми помічали одне в одному те, у що намагалися не заглиблюватись». Цілком може бути, що «Світло війни» – це роман про Рейчел.
А хіба завадить припустити, що це роман про тата Рейчел і Натаніеля – чоловіка, який піде з сюжету на третій сторінці. Він воював, повернувся травмованим, переживав болісні флешбеки, бив тоді дружину, налякав сина, убивши його котеня, малий Нат втік з дому до батькового друга – це був Бражник. От і все, що знаємо про тата. Мало для цілої історії? Татусь з’являється в романі з прямою мовою (нечастий тут випадок), він в гарному настрої – збирає валізу і мугикає від ніс рядок із вірша: «Комірці домоткані, домоткані серця я зношу в чужині». Це рядок з поезії едвардианця Альфреда Гаумана: праля повернула комірці зіпсованими, розтріпалися краєчки, але нічого страшного – у нього є нові, у Лондоні зроблені, він мусить відповідати новому статусу столичного джентльмена. Батько весело мугикає цю пісеньку. Його діти-підлітки тішяться, не підозрюючи, що призначені на роль тих негодних комірців. Куди подався татусь невідомо, але я не поспішала б, як Нат, припускати, чи не покінчив він із собою. Чому б «Світлу війни» не бути романом про нього?
Натаніель розказує всю історію так, наче намагається відкрити прихований зміст байки (він сам так це відчуває); так само матуся розказувала їм з сестрою страшні казки, події яких весь час відбувалися десь на Балканах, а потім виявилося, що не казки то були, хоча таки страшні. Все сказане в цьому світі прагне мати зміст і сенс. Біда в тому, що прихованого змісту в історіях Ната ще шукати і шукати, адже відсутній навіть очевидний зміст. Натаніель не тлумачить події, переповідаючи, він їх вигадує і бере Ондатже в партнери-за-злочином: підтекст в романі стрімко переходить в текст, часто заміняє його – навіть так.
Ув одному з фрагментів «Світла війни» (то мала б бути драматична викривальна сцена, а стала просто почастунком) Натаніель описує поведінку за обідом одного з персонажів – Артура Маккеша. Тут цікавий і сам Артур, і його манери – і те, і інше щось типу метафори-ключа. Маккеш з’являється в сюжеті тричі, кожен раз напередодні доленосних подій, він володіє інформацією, котра могла б ті події змінити чи бодай пояснити їх згодом тому ж Натаніелю, але Маккеш інформацією не ділиться, ба більше – він взагалі нічого він не робить, він просто тут є і він знає більше за інших (напевно). А от опис його поведінки під час обіду: «Поведінку, як у Маккеша в той момент, я зазвичай називаю “британською нервовою”. Розповідаючи мені про матір, він пересовував з місця на місце склянку з водою, попільничку та тарілочку для масла, разів сто перекладав виделку. Мені подумалось, що його мозок у цей момент вибухає, і було ясно, що пересування предметів на столі допомагає йому охолонути». Але-гоп – перед нами буквально спосіб, у який структурована оповідь в «Світлі війни». Ті події, які бодай щось п(р)ояснюють в загальній картині, не є навіть помилковими спогадами, вони суто уявлені, при чому на основі припущень. Люди тут приходять і йдуть, нічого про себе не повідомивши. А один дорослий хлопчик соває цих людей і ці події по тому столу (мапі, точніше) – і мозок вибухає (у нас). Перед нами «британський нервовий» роман (написав його канадієць шрі-ланкійського походження, але менше з тим).
Світло війни з назви роману – це темрява, точніше: затемнення під час бомбардувань. Лише один раз у спогадах про війну блимне те «світло війни»: Метальник скеровує лондонськими вулицями (якими згодом возитиме з Натаніелем крадених собак) авто, навантажене вибухонебезпечним нітрогліцерином, лондонці знати про той вантаж не знають, хоч і сторожко сплять, маршрут Метальнику час від часу блідими блакитними вогниками підсвічуються побратими. Яка картинка! Ці вогники – навіть не спогад, а уявлення про спогад, так ті воєнні ночі в Лондоні мали б виглядати Нату… Між іншим, Натаніель під час війни зовсім, знаєте, не немовлям був, а тинейджером. Чому у нього нема жодного власного спогаду про війну? От жодного! Може, те світло війни – занадто вже яскраве як для власних спогадів. Світло війни – це значить, вимкнути світло акурат тоді, коли щось важливе треба було б побачити.
Між іншим, є одна цікавинка: тато іде з дому вранці (у нього літак), мама нібито летить іншим рейсом, тому покидає домівку вдень, в певний час сюжету з дому втікає сестра – пізно ввечері, майже проти ночі, але все таки не вночі. Ніч – це час Натаніеля, розповідача, він останнім покине цю історію. А хто іде останнім, той і вимикає світло, еге ж?
Натаніель одне словосполучення повторює так часто, що воно явно щось значить – «інший світ». Кожну нову перипетію (їх три і тут якраз це поняття в акурат: стрімкий перехід від доброго до поганого і навпаки) хлопець описує саме так – наче перехід у якийсь інший світ, непрохане викриття нових світів. Різні світи милосердні в тому, що до кожного з них додається провідник. У Натанієля їх три: Метальник, Артур Маккеш і Сем Мелекайт. Ці троє людей так чи інакше співпрацюють із британською розвідкою і позірно здаються найгіршими для такої роботи претендентами. Усі троє опікуються хлопцем на прохання матері, компенсуючи якусь давнішню послугу, чимсь вони перед Роуз завинили. Між тим, ці чоловіки для Ната конче важливі, вони при ньому – Батько в різних аспектах. Дещо саркастично один із них зрештою змушений стати батьком (буквально, без великих літер) дитині самого Натаніеля. То таке: який Данте – такі й Вергілії.
Є й три претендентки на роль Беатріче: Аґнес, Роуз і Олівія. Жінки ці – зовсім не янголи, тому дорогу до раю у «Світлі війни» так і не знайшли. Роуз – це мати Натаніеля. Олівія – одна з коханок Метальника і перше кохання Ната. Вона антрополог, це важливо, бо спостерігати за людьми – це її робота, яка стане і роботою Натаніеля. Олівія теж не та, за кого себе видає. Аґнес – перша коханка Натаніеля.
Вона не зветься Аґнес, це теж псевдо; на вулиці святої Аґнес був будинок, виставлений на продаж братом-ріелтором, в тому будинку був перший секс Натаніеля і тепер-уже-Аґнес. Ясно, що асоціація з жертовним ягням, агнцем, має бути неодмінною, але більше зі святою Аґнес. Мучениця відкинула залицяння язичника, за що її відіслали до борделю, але янгол вразив ґвалтівників імпотенцією і врятував Аґнес від не годних ні на що її чоловіків. «Я часто лежав безсонними ночами в ліжку і мріяв знайти розкішну перлину», це улюблена цитата Аґнес, її мотиваційна мантра. Репліка зіграє важливу роль в сюжеті. Аґнес каже, що прочитала то в якійсь книжці. До того Нат і Аґнес разом обговорювали бульварне чтиво про піратів і ковбоїв, можливо, цитата звідти. Здається, у ній звучить відгомін притчі про скарб і дорогоцінну перлину, що є милосердям Божим, тож готовий віддати все за ту перлину. Віддати доведеться таки все, бо з Натаніелевою Аґнес – суцільна біда. У ресторані, де Натаніель і Аґнес познайомилися, був посудомийник, що розважав малят детальним описом своїх сексуальних пригод. Нат певний, що то все вигадки, адже ті сцени були занадто деталізовані, занадто звабливі, аби бути такими, що реально відбулися. Так от, секс Аґнес і Натаніеля – занадто звабливий, занадто детальний в романі. Вони претендують бути фантазією. Якщо історію з Аґнес чотирнадцятирічний ловелас вигадав, то вона від початку була дівчиною Метальника і потенційною матусею його, а не Натових, дітей (а Метальник за версією Ната прикидається для дівчини Натаніелевим татусем)… Ох, а може роман якраз про неї, про Аґнес? Вона ж навіть імені реального не має і жодного достовірного факту біографії, ідеальна головна героїня для цього роману.
Майкл Ондатже, автор «Світла війни».
А що, якщо... Є такий метод читання, цікавий завжди, хоча не завжди плідний. У випадку «Світла війни» а-що-якщо – це уже метод письма. Як то воно, написати роман, який одночасно може бути десятком романів. Не постмодерну іграшку-конструктор, а лінійний, цілком навіть традиційний роман становлення, який таки є одночасно десятком інших та інакших романів. Як? Це Майкл Ондатже. От так і написати, бо це Майкл Ондатже і його останній (на сьогодні) роман.
23.04.2021