За крок до іншування

Mарі-Франс Клер. П’ять майорців для мого незнайомця / Переклад Яни Вестель у співпраці з Маркіяном Перетятком. Київ: Дух і Літера, 2021. 256 с.

Клер Бержерон. Скрипка Спіріт Лейку / Переклад Ростислава Нємцева. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2021. 352 с.

 «Адже дорослі французькі читачі, коли мова заходить про Україну, часто поводяться, як діти. Занадто мало вони знають. І ось ця книга – прекрасний приклад того, як можна в захоплюючій і поетичній формі розповісти читачеві про те, що його, можливо, раніше ніколи і не цікавило: про далеку країну».

Це цитата з передмови Андрія Куркова до роману Марі-Франс Клер. Риторика, до якої пристає Андрій Курков, здається дещо бентежною. Якщо хтось мало про нас знає, це не привід називати їх дітьми нерозумними, бо часто така зверхня риторика практикувалася зокрема й у наш бік, ми свідомі її наслідків. Але це не значить, що тут же треба вибачитися ритуально, мовляв, ви – діти непросвітлені, а ми – взагалі далека країна, тому ви про нас і не знали нічого, не беріть до серця. При оберненні компонентів ієрархії сам принцип ієрархії не зникає. Розмова про одну культуру в межах іншої культури має бути, мусить бути розмовою рівних – тільки так і за таких умов вона корисна та продуктивна. Щоправда, в цьому випадку репліка Куркова дещо (пост)іронічна: герої книжки Марі-Франс Клер слухають байки про невідому їм Україну, звідки походять їхні предки, і герої ці – буквально діти, брат і сестра, дошкільнята. Та «риторична» проблема натомість залишається: від дивакуватих екзотизмів, якими ми постаємо в іноземній прозі, лише крок залишився до загадкових орієнталів. Але цей крок, на щастя, все таки залишається.

Отож за крок до буття-Іншим: Марі-Франс Клер і «П’ять майорців для мого незнайомця» та Клер Бержерон і «Скрипка Спіріт Лейку».

Два франкомовні романи: один – із Квебеку, другий – із Провансу. Обидва оприлюднили 2016 року. Обидва твори написали авторки-жінки, котрі належать до повоєнної генерації. Героями обох романів є українські дівчата, котрі емігрували/втекли/врятувалися з України у 1910-х. Безпосередні слухачі їхніх історій – нащадки, котрі народилися-виросли у Франції та Канаді і позбавленні ностальгії за Україною, котру їм намагається прищепити старша генерація. Темою обох книжок є адаптація, еміграція, інтеграція і збереження ідентичності як автентичності. Дві книжки, написані «ними» про «нас». Українські переклади обох книжок з’явилися 2021 року. Немає жодного шансу, здається, читати ці книжки у відриві одна від одною і у такий спосіб, щоби посил однієї не впливав на іншу. Ну що, так їх і почитаємо – як пару козирних дам на руках (не факт, що виграшну комбінацію в цій партії).

«П’ять майорців для мого незнайомця» (Cinq zinnias pour mon inconnu, 2016) Марі-Франс Клер має очевидну невибагливу рамку. Бабуня з двома онуками проводять канікули в Провансі, дітлахи з шокуючою відданістю слухають розповіді Наталі про її маму і бабусю. Триває літо 2014 року. Наталі з тривогою читає новини про війну в Україні, щодня листується з онлайн-подругою з Вінниці, та переказує їй останні події в країні й допомагає в архівах шукати згадки про родину Наталі. Саме українська подруга знаходить для Наталі важливий документ: священник був записав передсмертну сповідь(!) одного партійця, котрий здав червоним двоюрідного діда Наталі, цей мемуар ретельно переховували в парафії(!) і от оприлюднили нарешті.

Овва, шаблоне літературне припущення про «знайдений щоденник», милиця для лінивого сюжету, – скажете ви. Саме воно, – погоджуся я. І до того ж добре парується із дітлахами, які вчасно і головне що самостійно питають бабуню про геополітику і економіку України. В основі книжки – автобіографічний досвід Марі-Франс, але «П’ять майорців» все ж є художньою прозою, і в цій ролі книжка виглядає вкрай непереконливо, на жаль. Бо історія у родини Наталі таки цікавезна. Ліда – мати Наталі – народилася в родині політичних біженців. Баба Ірина й її чоловік мало розказували про своє життя до еміграції, відомо було тільки, що в Україні залишилися родини, і сам факт родичів-за-кордоном наражав ті родини на небезпеку.

 Майорці з назви роману вирощувала Ірина. Нині в садку Наталі має заквітнути п’ять майорців, щодня розпускається по одній квітці різних кольорів, в останній день розквітла остання – золотисто-жовта. Майорці (на рівні символу) пов’язані зі збереженням пам’яті про тих, кого любив і кого нема поруч. Жовті майорці значать обіцянку згадувати щодня тих, кого втратив. Майорці відгукнуться ще раз. Унікальний узор мав одяг братів – Костянтина і Наталчиного діда. Дідова вишиванка досталася Наталі, вона добре знає той узор. За квітковим узором на вишиванці (либонь, то були якраз майорці) Наталі ідентифікує рештки Костянтина в масовому похованні на Вінниччині. Незнайомець із назви роману – то якраз Костянтин, котрий давно загинув і про котрого дід Наталі ніколи не згадував, бо було боляче, та й загинув він саме через родичів-емігрантів, його через них призначали в посібники шпигунів. Історія Костянтина стає поволі частиною родинної історії, тепер про нього хтось буде пам’ятати. Саме історію Костянтина передає Наталі у спадок малий Люсі і Лео. Майорці роблять свою справу.

Але вдалим моментом у романі є не ця, а інша алегорія, що її так само розвинуть герої Клер. Наталя розказує онукам казку: селянин на підводі втікає від зграї голодних вовків, малюк позаду батька скидає звірам один за одним шматки м’яса, що їх перевозили. Ця казка матиме в романі кілька варіантів завершення. Батько і син рятуються разом. Малюка кидають вовкам, коли м'ясо закінчується, так рятується батько. Малого кидають вовкам, але він дивом рятується, заручається підтримкою звірів і повертається додому. Наталі розповідає історію родини українських біженців, власне, як ці три варіанти казки про порятунок вовків: родина рятується разом, родина згодовує одного зі своїх вовкам і так рятується, родина рятується, уподібнюючись вовкам.

Ніякого тут протиріччя нема, це все ще та сама історія тієї самої родини, просто розказана то з позиції провини уцілілого (це мати Наталі, вони пише щоденник, що його час від часу нам переповідають), то з погляду жертви (історія Костянтина), то з позиції нащадків (онуки Наталі). Останні – дивовижно пласкі і шаблоні персонажі саме тому, що з позиції нащадків все має зміст і сенс, все відбувається з якоїсь причин і заради чогось, цього «детермінізму» явно «бракує» позиціям жертви й уцілілого, а їм відтак повірити значно легше (і не тільки в літературі)… Малого в оригінальній казці звісно що з’їли вовки.      

Історію, що становиться сюжет «Скрипки Спіріт Лейку» (Les amants maudits de Spirit Lake, 2016), так само розказує людина, що вижила. Але ми про це дізнаємося лише в фіналі роману, тож загадка «хто це до нас говорить» становить єдину потужну цікавинку роману Клер Бержерон. Роман, між іншим, вона написала нібито детективний, тому оповідач як єдина таємниця в творі – то для детективу зовсім не комплімент, ясно.

«Спіріт лейк» – це концтабір поблизу озера Абітібі, що в Онтаріо у Канаді. Із початком Першої світової канадська влада туди депортувала представників всіх етносів і народів, хто воював на боці Австро-Угорщини, зокрема й українці. Серед примусово переселених емігрантів є двоє – геніальна скрипалька Олена Ловинець і її брат-підліток Віталій. Олена і Віталій походять із багатої родини підприємця з Калуша. Батько відправив малих разом із їхнім учителем і довіреною особою до Канади щойно почалася війна, сам обіцяв до них приєднатися. Через негаразди в дорозі, через серйозні негаразди уже в самій Канаді Олена з братом залишаються без підтримки, без грошей, вона змушена вийти заміж за так само українця-емігранта, колись зубожілого селянина з її рідного містечка. Уже на початку роману ми знаємо, що добром ця історія не закінчилася: Оксана чекає на страту, вона убивця, до того ж вагітна від місцевого юнака Александра Лявальєра, котрого чари української відьми довели ледь не до божевілля.

Найбільше бентежний аспект «Скрипки Спіріт Лейку» – мотивація героїв, вона стрибає, як божевільний заєць. Батько довіряє дітей учителю, що гідно себе зарекомендував протягом багатьох років. Учитель тут же зраджує. Родина дає прихисток землякам у біді. Разом вони проходять через голод і переселення. Родина починає разом ненавидіти тих, кому дала прихисток. Двоє дівчат-однолітків здружилися, стали наче сестри. Одна з них другу оббрехала і прирекла тим на смерть. Молодик запав на юнку, колись вона здавалася йому недоступною, тепер може належати йому перед законом і Богом. Молодик ґвалтує юнку. Тощо, тощо. Клер Бержерон тримається, схоже на те, думки, що війна докорінно змінює людину, ситуація небезпеки для фізичного і психічного життя перетворює її героїв на повну їхню протилежність. Війна, екстрема в сенсі, не змінює людину, певно, принаймні не в літературі. Війна в художньому творі оприявнює людину. Але не в цьому романі, точно не в цьому. Був хороший – почалася війна – став поганий, і по всьому.

«Скрипка Спіріт Лейку» – мелодрама: є чеснота, яка довго і вигадливо страждає, чесноту наприкінці винагородять. За чесноту тут – Олена. За страждання – війна. За винагороду… «Посеред північних лісів я бачила стільки розбитих мрій — моїх і тих, хто був поряд! Я провела тут ледве рік, але він видався мені вічністю. За короткий час моє життя і мої цінності витримали жахливі випробування. Я більше дізналася про велич і ницість людини, ніж за пів століття, що прожила потім».

Фінальний розділ роману припадає на 1977 рік, минуло шістдесят років від часу подій. Еліс Лявальєр – всесвітньо відома скрипалька з Франції – разом із сином і онукою подорожують Канадою, Еліс має на меті відвідати маленьке містечко десь у повній глушині, щоби дати там концерт. Всі заінтриговані, адже ніхто не знає, з якого дива французька пані несеться за ті белебени. Еліс нікому-ніколи, навіть власному сину, не розповідала, що є українкою, зрештою, нею і не стала, відчужила себе. Її походження стало поганим спогадом, який вона воліла забути і забула (до моменту, поки татків спадок не знайшовся, чомусь за сюжетом роману саме такий порядок подій складається: спадок – потім відновлена ідентичність). У фіналі роману нам розкажуть, що Спіріт Лейк перейменували, тепер місцина зветься парафія Ля Ферм – від містики «спіріт» до чистої тобі буколіки «ферм».

Даруйте спойлер, але історію пригнобленої і несправедливо покараної українки в Канаді нам розкаже франко-канадець – військовий, закоханий в індіанку.  Ця ідентичність і ця пам'ять заслуговують, за версією Клер Берджес, своїх історії, Оленки всілякі тут мусять розчиниться в Еліс, розвіятися вітром, народивши моцних канадських немовлят від місцевих чоловіків. Бувають дещо свої мінориті, а бувають дещо чужі мінориті –  от така, малята, казочка про таємничі озера й українських духів над ними. От і все, що треба було знати про Україну, «дитинним» франко-читачам.

<саме на цьому моменті рецензії я зупинилася ввечері 23 лютого. за один ранок оптика, через яку слід би читати два посередні (визнаємо цей факт) романи змінилася. спробую спішно адаптуватися>

Десь наприкінці минулого року був такий широкий медійний розголос про канадські корінні народи й їхні культурні контакти з українською діаспорою, пам’ятає? (https://www.facebook.com/watch/?v=223985326260543) Таки українська та індіанська спільноти в Канаді мають свою тривалу і цікавезну історію! Сюжет зі «Скрипки Спіріт Лейку», де перетинається культура українців-зайд і корінних народів Канади, насправді й на щастя глибший, ніж вибудовування дихотомії Інший-для-нас і Чужий-для-нам. Народи оджи-крі, перша корінна нація, це їхні землі в північному Онтаріо зробили місцем ув’язнення українців, власне, місце дії роману є резервацією корінних народів.

За сюжетом вагітну Олену, котру звинувачуються в убивстві, переховують у себе індіанці, до жінки там приєднується Александр. Це найщасливіші сторінки роману. У Оленки є варіант: залишитися в племені (а значить, у безпеці) назавжди, але вона повертається до «білих», бо це врятує її дитину. 

Паралельно до того в резервації розвивається ще один сюжет: у автохтонну жінку закохується франко-канадець, його родина категорично проти такого шлюбу, жінка приймає рішення і розриває стосунки. Двоє цих людей залишаються самотніми і дітей жоден із них не має.

Важливо: оджи-крі, що живуть на землях Спіріт Лейку від сампочатку, уже є дітьми змішаних шлюбів.

По факту «Скрипка» є історією асиміляції, необхідної, щоби вижило твоє плем’я.

І так, це все ще історія про українців, як і роман «П’ять майорців», най тих українців  і не впізнати відразу. Та їхні історії тут – це історії виживання як асиміляції, тільки так.

У романі Берджес є одна прохідна репліка (сердечно дякую перекладачу, що відтворив її точно, не спокусившись поправити), процитую: «Микола ненавидів канадців, які запроторили їх у такий собі ГУЛАГ, нещасливе місце, яке коштувало життя його третьому сину». Події відбуваються в 1916-у: ГУЛАГа ще нема, розповідь про події ведеться в 1977-му: Канада ніц не знає іще про ГУЛАГ. Казус ширший за невігластво авторки: що ГУЛАГ, що Шоа, що апартеїд (до «Скрипки» додається епіграф із Нельсона Мандели), за великим розрахунком їх не відрізнити, якщо мислити категоріями виживання-асиміляції. Злочини проти людяності, проти людства взагалі, не оцієї людини з її певною ідентичністю, з її болем, з її ураженим тілом – а прости людства взагалі. І так серед людства уже не роздивитися людини.

 «П’ять майорців для мого незнайомця» і «Скрипки Спіріт Лейку» – книжки добрих намірів. Вони написані для франкомовних читачів, більшість із яких – ані сном, ні духом про тих українців з їхньою плутаною історією. Біда в тому, що на місці героїв-українців в цих книжках може бути афганець, сирієць, боснієць… підмічаєте логіку і систему? Ні, ця логіка «асимілюйся або щезни», «будь чемною жертвою і ми визнаємо тебе» уже місяць як не працює. Книжки ці не так давно вийшли українською. І вони уже безнадійно застарілі.