Швейцарський кузен Філіпа Рота

Андре Камінський. Наступного року в Єрусалимі / Переклад Галини Петросаняк. Чернівці: Книги-ХХІ, 2021. 352 с.

«Правда — найцінніший капітал, нею слід орудувати з ощадливістю й стриманістю».

Це епітафія на надгробку рабина Шломо Розенхаба, що жив три століття тому на Буковині. А не отейво мотиваційно-пропагандистське-постправдиве, про що ви подумали. З роду шанованого ребе походить розповідач блискучого шахрайського роману «Наступного року в Єрусалимі» (Nächstes Jahr in Jerusalem, 1986) Андре Камінського (а рід той надто близько взяв до серця не економити на брехнях). Правди в його ощадливій і стриманій історії кіт наплакав. Він – годний онук своїх дідів і син своїх татусів. Так, саме так «татусів» у множинні, бо він одночасно є сином двох братів (якщо не бреше, але звісно що бреше).

Головний герой роману народився щойно за десяток сторінок до кінця твору (як це часто буває в шахрайських романах – хоч у Трістрама Шенді спитайте, з ним він має багато спільного; але малому ще пощастило, адже міг би і взагалі не народитися). Триває церемонія обрізання, як годиться на восьмий день, але самого обрізання не буде, бо малюк з’явився на світ уже обрізаним. Натомість всі зібралися, щоби проконтролювати, яке малому батьки обирають ім’я, але називають це обрізанням. Що забрати, що надати – все те саме. Так сини Ізраїлеві відрізняються від безбожників – мають ім’я і не мають крайньої плоті (даруйте і не бийте, я тут майже цитую). Новонароджений мав би назватися Владіміром Ільїчем, на честь росіянина-більшовика Лєніна, що був жив неподалік тут у Женеві і є кумиром батьків-«ліваків». Мальва і Генрик так вирішили, що бути в родині Владіміру Ільїчу, який родився обрізаним, отож має бути або месією, або язичником; а ім’я відтак – його найменша проблема.

На свято прибула мішпуха – страшенна сила і потаємна зброя єврейського народу. Більше тридцяти п’яти осіб мусять засвідчити ексцентричний вчинок Мальви і Генрика: п’ятеро сестер з Варшави, десять братів з Нью-Йорку, бабуня і кузинки з Відня і «немиті інтелектуали з усіх усюд». Бер, старший брат Генрика, намагається натякнути: «Але, Гершеле! Ти питав це немовля, чи воно хоче носити ім’я Лєніна?», та його дипломатичний підхід на батьків не діють.

У розпал свята з’явився незапрошений гість – патріарх, батько Генрика – Янкель. Гершеле в шоці від цього візиту, адже Янкель давно відрікся від своїх синів, котрі знову і знову прагнули втрутитися в професійні революції, а батькові знову і знову доводилося їх викупляти з поліції, поки одного разу не набридло. Відрікся навіть від свого улюбленця молодшого Гершеле. Але тепер справа іде на принцип, його онук не має мати за ім’я каїнову печатку комуніста. З усією прямотою дрібного капіталіста Янкель натякає невістці: онук, спадкоємиць його фірми, що коштує мільйони, не може зватися Лєніним. Мальва за своє коротке, але насичене життя навчилася уловлювати натяки: чек на п’ятдесят тисяч від тестя переходить до її кишені. А родина і друзі радісно вітають в цьому житті малого Анджея.

Ця сцена – вона триває ледь три сторінки направду – завершується неправдоподібно сильним комічним діалогом. Треба знати: батько і син не промовили один одного слова протягом чотирнадцяти років, розсварившись через найуразливішу тему початку ХХ століття, через російську революцію (плюс оцініть красиву відсилку до фінальної розмови Порції і Шейлока з «Венеціанського купця»):

«— Ти, жалюгідна погань, ти лихварю. Ґвалтуєш мене вже всоте. Щезнеш зі своїм проклятим класом, зі своїми векселями, чеками й банкнотами...

— І що? — усміхнувся Янкель.

— Нічого. Я люблю тебе».

Ех-ех, в цьому світі забагато любові, і ніколи ж її не досить.

Ну добре, дитина, заради (біографії) якої писався роман, щойно наприкінці роману народилася. Але не так народилася і не та дитина взагалі – Владіміра Ільїча Лєніна Камінського, не встиг він вилупитися, продали і перекупили, і зважили, і знайшли легким. Житиме далі Андре, на появу якого не чекали і біографія котрого нікому направду і не цікава. А раз так, то і розповідь свою автор тут же завершує, завершує історію про месію язичників Владіміра Ільїча і його перерваний політ. Так і не почавши сюжет про себе, про Андре Камінського. О так, автор роману народився таки в Женеві 1923 року від батька-лікаря, що походить із Польщі, і матері-аптекарки, яка прибула з Австро-Угорщини. Все так же, як у героя роману. Але от в чому справа: не він його, того роману, герой.

«Одного року в Єрусалимі» – родинна сага, яку розповідає ще ненароджене немовля і одночасно літній чоловік, в котрого те немовля виросло. Не знаю як вам, а мені такий підхід до сімейного роману здається неймовірно дотепний і страшенно розумним. Це таки сімейний роман, але радше то є сімейний роман невротиків (так зветься одне з досліджень Фройда, нагадаю), себто роман акцентує на триґерах і упередженнях, що успадковує родина з генерації до генерації і котрі виливаються в історію хвороби її «останнього нащадка» (такі романи писав Філіп Рот, чим забезпечив себе дещо скандальною славою). Не так біографія, як анамнез. Не так історія, як антиісторія.

Роман Камінського має підзаголовок: «Життєствердна історія поразок». Прекрасний ключ до роману: розказуючи про чужі поразки і невдачі, виплітаючи біографії батьків-дідів як ланцюг нещасних випадків і фатальних збігів, Андре-Анджей намагається у такий спосіб позбутися власної ідентичності. Щось на кшталт: «Я – не той, я взагалі не народився, я мав би бути Лєніним. Але, знаєте, я все тут брешу, про що вас попередив ще в першому реченні роману». Так складається історія катарсису, щасливого звільнення від патернів-правил-ідентичності, що приписані нам за фактом народження. Так, наче батьківська і дідівська історія не просто зливаються з індивідуальними спогадами того, хто реконструює біографію давно померлих родичів, а буквально стають його спогадами. Це те, що ми тепер називаємо ефектом післядії, не наслідком, а саме ефектом і саме післядії – щось, що залишається, коли вчинок уже забули і розповідь про нього тисячі разів переписали, а моральний урок все ще не вивчили напам’ять.

Шукати кому належить яка з байок «Наступного року…» не просто не варто, а таки не можна: це зіпсує роман. От, скажімо, дідусь Андре по матері переїздить до Станіслава і відкриває там фотоательє (згодом прогорить, наразиться на антисемітизм і повернеться до Відня, але менше з тим). Галина Петросаняк, яка філігранно створила українську версію роману, знайшла відомості, що фотоательє Лео Розенбаха і справді існувало в Станіславі на нинішній вулиці Грушевського, 3. От правда ж, навіть якщо це неправда, а перекладачка Камінського пройнялася його біографічною міфотворчістю, і це все одно таааак красиво!

Іще одна цитата з роману (зупинитися цитувати Камінського, правда, складно): «Гадаю, це невипадково. З давніх-давен моя родина має бентежні взаємини з фактами. Відображення предметів нам приносить більше радості, ніж самі предмети». А знаєте, на чому знається його родина? На фотографії. На психіатрії. На політиці. От вам і відображення предметів без самих предметів. От вам відчайдушно дотепний бентежний Камінський.

Станіслав, Варшава, Владивосток, Нью-Йорк, Відень, Лондон, Рим, Віллах. Географія роману. Для спраглих пошукати фактів, на які Камінський нарощує свої вигадки, простору має вистачити. Дві родини – Янкеля (з яким ми уже зустрілися) і Лео (якого мигцем побачили). Це діди Андре.

Лео Розенбах, придворний фотограф, переїздить із Відня до Станіслава. Тут він знаходить собі нереально гарну дружину – доньку кушнірчука Яну. За Лео ув’язався його брат-вішальник, шахрай і авантюрист. Він стає коханцем Яни. Від когось із цих двох Яна родить Мальву.

Янкель Камінський жив у Варшаві і мав шістнадцять дітей. 1905 року в його домі зникли пурпурові габардини – сини викрали, наробили з фіранок червоних стягів і подалися на барикади. Викупив за грубі гроші повстанців за вільну Польщу. Молодшому Гершу в той час було чотирнадцять. Наступного разу, коли з дома зникли червоні начиння, Янкель за синів не заступився: «У Варшаві революції більше не буде. Я її собі не можу дозволити». Брати пішли на каторгу до Сибіру, але дорогою втекли до Нью-Йорка, де стараннями Янкелевого брата організувалися в першу єврейську непереможну футбольну команду.

А це, розумієте, батьки Андре ще й не зустрілися навіть. Роман насичений вкрай – і біографічними, і історичними подіями, розказаними з типовими інтонаціями «прози-на-їдіш», сміх крізь сльози.

І тільки раз чи два Анджей, який нам розказує історію своєї родини, переходить від таких пливких напіввигадок до жорстких форм культурної пам’яті. От ми бачимо черговий дотеп про євреїв, які уже давно не були релігійними, але залишалися євреями «через страх смерті», аж пару сторінок після побіжно в розмові один із героїв скаже: «Кишинів недалечко» і сміх застигне. Найбільший єврейський погром, який запустить серії з погромів на добре десятиліття, що про них ми нині маємо дуже мало достовірної інформації і майже не маємо свідчень, бо ті, хто вижили в тих погромах, загинули під час Шоа. Між цими двома репліками – про страх смерті і про саму смерть – відбувається дуже обережний перехід, що історики пам’яті називають рухом від індивідуальної роботи досвіду до культурного конденсату. На кожну справу Дрейфуса тут випаде своя справа Бейліса (згадка про обидві є в романі). Подібні культурні конденсати Камінський і вентилює позірною легковажністю своїх видумок.

А зізнайтеся, вам же теж захотілося погуглити, чи не було часом в Нью-Йорку початку ХХ століття славної футбольної команди, що вона складалися з самих братів-євреїв? Бер, Шлойме, Іцхак, Мордехай, Мойше, Ласік, Аарон, Адам, Менахем, Бенціон і Герш?.. До речі, була, хоча і не носила прізвище Камінських.

Фраза, що дала назву роману Андре Камінського, більше ніж відома. Це побажання, яке говорять один одному на Пейсах, одна з фраз Пасхальної Агади. В ній не про місто мова йде, а про те, що наступного року точно, от сто відсотків зустрінемося у відновленому Храмі, де привітаємо привід Месії, просто наступного року. Хіба що потенційного Машіаха не викупить у батьків-безбожників дідусь на п’ятдесят тисяч і той не напише згодом нереальної краси і дотепності роман, який нарешті є й українською. Ну то нічого, тоді най наступного уже року – але це уже гарантовано!