Енн Тайлер. Рудий на узбіччі / Переклад Ілларії Шевченко. Харків: Ранок; Фабула, 2021. 192 с.
Батько викликав майстра з комп’ютерної допомоги, щоби нишком почистити комп сина-підлітка. Технік знайшов на диску кілька вірусів і силу-силенну порно, замаскованого під файли з назвами на кшталт «Вирощування сорго у Східних штатах». Комп’ютерника це повеселило, нагадало, як люди часто ховають цінні речі в книжки саме з таким невиразними і сірими назвами, аби не було спокуси невтаємниченому ту книжку випадково розгорнути. Зветься майстер Міка Мортимер. Він – головний герой роману Енн Тайлер «Рудий на узбіччі» (Redhead by the Side of the Road, 2020). Роман же – саме така невиразна сіра книжка, у якій ретельно зберігають щось цікавеньке. Отже, чи не бентежить вас нині, бува, проблема вирощування сорго у Східних штатах?
Міка Мортимер – зануда.
Молодший син у багатодітній родині зростав у хаосі загублених речей і невиконаних обіцянок. Нині йому сорок чотири, і його життя ходить перед ним по струночці. Керує бізнесом із ремонту комп’ютерів «Технар-відлюдник» (таким було його прізвисько в коледжі), у якому є тільки він і мережа дивакуватих клієнтів. Живе в цокольному поверсі кондомініуму, але за житло не платить, адже відпрацьовує дрібними роботами з благоустрою. Має постійну партнерку – м’якеньку середніх літ учительку з невисокими запитами, котру він обережно тримає на відстані «секс із поміркованим емоційним контактом». Його життя скероване на те, щоби якомога більше відрізнятися від галасливих незосереджених сестер.
Міка Мортимер – ексцентрик.
Його одяг – такий самий (а часом і той самий), що він купував його в університеті: джинси, світшот, футболка, кеди. В його хаті – ідеальний порядок: щоп’ятниці – пилосмок, щопонеділка – пуцуємо підлогу, в неділю ж сортуємо сміття. Його їжа – здорова й одноманітна, аби гаряча. Його денний розклад вивірений до секунди: ранкова пробіжка, робота за викликами, робота в будинку, відбій о десятій вечора.
Поки його тіло виконує якомога ретельніше щоденні ритуали, підсвідомість Міка влаштовує вистави на межі з кемпом. Триває прибирання, а він чомусь говорить до себе з різними акцентами, дурниці всякі говорить. А ще прикметне: коли кермує автом, то вголос відзначає, як точно і уважно він це робить, і як це тішить Бога трафіку. Бог трафіку для Міка – уявна система контролю, що складається з тисячі невидимих наглядачів, які можуть похвалити, а можуть і винести догану. Між собою ті чоловіки (лише чоловіки працюють на Бога трафіку) вголос обговорюють неперевершені життєві навички Міка, називаючи хлопцем, а часом і хлопчиком (саме голосом Міка обговорюють).
Деякі рецензенти «Рудого на узбіччі» припустили, що Міка – в аутичному спектрі, але це буде спрощенням героя, як на мене, а Міку спрощувати уже нема куди. Кощавий, темноволосий із блакитними очима невиразний чоловік з нічим не примітного Балтимору (хіба тим, що в цьому місті відбуваються всі романи Енн Тайлер).
Але!
Одного дня на порозі Міки з’являється вісімнадцятирічний юнак. Брінк Адамс – син жінки, що з нею в університеті зустрічався Міка. Нині Лорна є успішною адвокаткою, у щасливому шлюбі, Брік має вітчима, живуть в Вашингтоні. Малий переконаний, що Міка – його батько і приїхав до нього знайомитися. Точніше, втік до нього. Радше зацікавлений, ніж шокований Міка пускає Брінка в свій дім.
Від людей походить суцільний неспокій. І то просто напасть якась.
От буквально вчора його ошелешила Кес, Касія Слейд, дівчина Міка. У Кес зараз проблеми, її виселяють з квартири, їй насправді нема де жити, бо знайти квартиру, де можна жити зі старим вередливим котом складно. Вона розповідає про це Міку, той у відповідь каже, що Кес обов’язково знайде житло, що проблема якось бува вирішиться, і – коли ця тема піднімається знову – жартує, що Кесі може пожити тимчасово в його авто. Кес розриває стосунки. Міка не розуміє, що сталося, правда, не розуміє.
Спочатку коханка вибрикнула, тепер син звідкілясь виринув. Спокійному життю Міки настав край… Ну, або ні.
Назва «Рудий на узбіччі» стосується того вічно-невдалого сюжету з поганих романів про кризу середнього віку: раптом знаходить небажаний син і учить самітника-з-проблемами цінувати життя і шанувати обов’язок. Але не випадково назва стосується ілюзії, хибного потрактування.
Якось на пробіжці Міку здалося, що пожежний гідрант на узбіччі – червоне на ньому вицвіло до рудого, – є дитиною. Круглий верх гідранта нагадував дитячу голівку. І поки Міка не зрозумів, що помилився, в його голові встигла сформуватися думка: чому цей хлопчик опинився на узбіччі дороги? Історія з малюком-гідрантом повторювалася щоранку: помилка – спонтанна думка – усвідомлення помилки. Так було і в ранок зустрічі з Брінком (він світловолосий і вдягнений у жовто-коричневий блейзер, до речі).
Енн Тайлер, авторка роману«Рудий на узбіччі».
Міка втрачає зір, це начебто така собі метафора його нездатності адекватно оцінювати емоційні потреби близьких людей і власні. Так принаймні назву роману і сліпоту Міка пояснювала в інтерв’ю Енн Тайлер. З таким же успіхом ця сліпота може корелювати з тим, як Міка уміє забувати і що забути не зумів. Є тут десь у романі таки Мікова «сліпа зона» і нам треба її побачити.
Спробуємо? Зводимо все до очевидного-неочевидного. Дитина називає когось, чиєї уваги прагне, богом дорожнього руху. Та дитина подорослішала і приймає гідранти за загублених дітей. Що буде, як скласти? Хтось важливий поїхав своїм автом далі, а малого залишив-загубив на хіднику. І ця історія – незгадана і нерозказана – стала тим, що визначило життя дитини і чоловіка.
Кого забули на узбіччі? Міку, вочевидь. Загублений хлопчик сорока років. Хто забув про свою дитину і поїхав геть? Припущу, що забула Міку в тій травматичній фантазії мати (заклопотана працююча мати сімох дітей). І не тільки тому, що його ваблять зрілі статечні жінки. Хто його клієнти, які в книжці описані вельми детально (гальмуючи і без того нежвавий сюжет) і навіть мають кожен-кожна повне ім’я? Переважно то старші пані і згодом – спадкоємці старших пань, які по смерті бабусь дають раду їхнім компам із загубленими паролями входу. Показова цитата із самого початку роману: «Жінки похилого віку зверталися до нього з найпростішими проблемами, але ставили величезну кількість капосних питань. Їм завжди хотілося дізнатися причину» (останнє слово акцентує оповідач). Міка зрештою навіть згадає цю історію і розкаже нам. Але попередньо сховається, бо то начебто мейл, що він його так і не напише, та ще й перейде в ньому раптом на ТИ-оповідь, а значить, це не з ним було, а з адресатом листа уже. Коротше, мама загубила його на вулиці. Він відволікся і уже згодом зрозумів, що іде поруч із якоюсь іншою жінкою. Це все.
Ніякої очевидної дисфункції в батьківській родині Міка немає: він був любленим дитям, сином, братом. Він і зараз таким є, його ніжать і пестять. Міка перший і єдиний отримав освіту, він був зіркою, від нього очікували прориву і успіху. Тато доглядав дерева, мати була офіціанткою, всі сестри змалечку гарували, Міка ж зумів поступити в коледж. Після універу життя пішло його на спад. Тепер поява Брінка, що хоче кинути коледж через високий тиск і високі ж очікування родини, змушують Міка задуматися: «Міка раптом відчув бажання дізнатися, як би він почувався, маючи сина-невдаху, який постійно його розчаровував би». А ми в цей момент починаємо чути не лише справжню історію Міка, а й історію його батьків. Ретроспектива ця – хибна, апріорі хибна – забезпечує батьків вічними переживаннями себе в ролі жертви неспроможних дітей. Міка стоїть на узбіччі. Мати поїхала. Винний Міка.
Либонь, в негучних світах, які вибудовує Енн Тайлер, достатньо такого побутової дрібнички, щоби зламався, рухнув, розбився вщент весь світ. Став не просто небезпечним, а враз ворожим. Щоби люди тут же забули про це. «Як часто Міка замислюється про своє життя? Чи намагається визначити сенс та основну мету? Ніхто не знає. Існує майже стовідсоткова ймовірність, що ніхто ніколи не запитував його про це». Ніхто і не спитає, не сподівайтеся на це. Книжка ж бо не про те, чи має сенс життя Міка, а про те, чому ми вважаємо, що життя мусить той сенс мати. І ніц кудись лізти зі своїми екзистенційними питаннями. Та зрештою романи Тайлер завше такі, що на складні питання відповідей не мають, а на дурні воліють не відповідати. В таких світах історії про раптом виявлене батьківство нікуди не ведуть певно що. Міка з першої миті знайомства знає, що Брінк не може бути його сином. Але все таки пускає юнка в свій дім.
Мати Брінка (котра приїздить за ним до Балтимору) розказує Міку, як намагалася розговорити малого. Придумала якесь спільне доручення, щоби вони опинилися разом в авто. Розраховувала на «ефект автівки», каже, діти схильні бути відвертими в авто, що рухається, ніби сказане тут зникає, коли рух припиниться. Вона ставить питання Брінку, він напружується, виходить на світлофорі з авта і додому не повертається.
Ого, як по-інакшому в такому контексті зазвучить пропозиція Міки залишатися в його авто, що він її зробив Кес і тим, природно, глибоко її образив. Він же так їй освідчився, виявляться!
Може бути, ніхто тих поранених великим очікуваннями дітлахів на узбіччях не забував. Може статися, вони самі вийшли з авта і втекли світ за очі. Ніколи не уявляла собі, що країна загублених хлопчиків, котрі не хочуть дорослішати, знаходиться в Балтиморі. Але чому б їй там не бути.
Отже?
Енн Тайлер пише ту саму історію, точніше: знову пише ту саму історію. Ви уже добре знаєте всі перипетії і знаєте, де і як шукати підказок до справжніх мотивів героїв, та чомусь продовжуєте читати. Тайлер – негучна авторка, яка підкуповує тим, що їй справді цікаві люди. Люди, напевно, цікавляться її романами навзаєм… А між іншим, сорго в помірному кліматі вирощувати нескладно, невибаглива культура: мізер води, вдосталь сонця – прошу, бідному пожива.
12.11.2021