Не Умка

Йоко Тавада. Мемуари білих ведмедів / Переклад Ірини Загладько та Анни Савченко. Київ: Видавництво, 2019. 292 с.

Героїня Йоко Тавади просить консультанта в книгарні показати їй поличку з мемуарами, її відводять в окрему велику кімнату: «От вони, мемуари». Скидається на те, що мемуари пишуть всі, кому не лінь! «І що, мемуари обов’язок писати німецькою?!», – захлинається наступною хвилею здивування героїня та про всяк випадок проситься до полички  з емігрантською прозою. «Та не обов’язково німецькою, але добре б було», – наполягає консультант у книгарні; але зрештою німецька – не рідна мова ані для авторки Йоко Тавади, ані для її героїні-мемуаристки. Остання воліє говорити північнополярною чи російською, чи просто гарчати. Вона, як видно з назви цього дотепного, розумного і страшенно злого роману, – полярна ведмедиця.  

 «Мемуари білих ведмедів» Його Тавади – книжка-білінгва, спочатку вийшла японська версія роману, за кілька років – німецька, хоча працювала авторка над ними одночасно (Yuki no renshūsei, 2011 та Etüden im Schnee, 2014). Зауважте, в оригіналі це «етюди», а не «мемуари», «мемуарами» роман став після успішного англійського перекладу, тоді ж і «сніг» із назви перетворився на «білого ведмедя». Таваді зовсім не важить той, хто говорить, головним є місце, звідки він говорить. А от етюд від мемуару різниться тим, що ми не знаємо, чим закінчиться етюд, а фінал у будь-якого мемуару, боюся, завжди той самий. І до речі, в німецькій версії дуже-дуже-дуже нескоро стає зрозумілим, що все оце тепер нам наговорили ведмеді.  

Історія Тавади про білих ведмедів мала «біографічний» поштовх: авторка осмислює широко медійну біографію полярного ведмедика Кнута з Берлінського зоопарку.

Кнут належить до третьої генерації родини циркових білих ведмедів, про яку пише Тавада (бабуся його безіменна, мама зветься Тоскою), на ньому – першому самці – рід і закінчиться. До речі, Кнут у Тавади – квартерон, на чверть людина. Реальний Кнут народився в Берлінському зоопарку, ведмедиця відмовилася чомусь годувати маля, ведмежа виховав-вигодував чоловік-наглядач; Кнут став медійним феноменом, породив в середині 2000-х потужну «кнутоманію», в цьому контексті багато говорити про права тварин, а зоопарк тим часом грамотно комерціалізував ведмедика і заробив на ньому силу-силенну грошей. Чотирьохрічним Кнут помер – втратив свідомість і втопився.

Отже, з одним із трьох героїв Тавади читач її роману побіжно знайомий, залишилося придумати годний Кнутовому життю родинний наратив.

Бабуся Кнута жила в Радянському Союзі, змалечку була артистичною, тож її передали на виховання такому собі Івану, який зробив з нею циркову зірку; з часом, коли виступати на сцені уже сил не було, ведмедиця просунулася по профспілковій лінії, почала брати активну участь у з’їздах і конференціях; якось чомусь почала писати мемуари, які стали хітом за кордоном; ведмедиця змушена емігрувати до Західної Німеччини, а згодом до Канади; в Канаді виходить заміж і за наполяганнями чоловіка-соціаліста повертається до східного блоку. Мати Кнута – Тоска – народжується в Східному Берліні; вона належить до циркової династії, так що її життя передбачуване; ведмедиця прагнула танцювати в російському балеті, але опинилася таки в цирку; Тоска має шалено популярний номер із мініатюрною жіночкою Барбарою: дві панянки танцюють танго, а згодом цілуються; насправді в цьому номері брала участь не одна полярна ведмедиця, а різні: коли помирала одна Тоска, то в номер вводили іншу, одна з них і народила Кнута. Тоска відмовилася від Кнута, його виростили двоє чоловіків – лікар і наглядач, тільки ночама ведмедика візитує та, що називається бабусею і яка втілює всіх жінок-предків його роду… Чи вдасться після-Маркеса писати і читати сімейні романи поза впливами магічного реалізму? Сумніваюся я.

Зробити героями цієї історії людську родину, і вона потоне в вирі родинних саг. Але це таки історія про ведмежу родину, яка свідома своєї дивакуватості. Химерна проза про трьох полярних ведмедів –  пародія і доста таки безжальна (в кафкіанському сенсі пародія). Тут все починається з апофатичного самовизначення: ми, ведмеді – ми, не люди; так і триває надалі: це не роман-алегорія, ясно що це не мемуари, це не емігрантська проза, це не соціальна і не екологічна проза; хоча може таки бути, що це дійсно родинна сага.  

«Мемуари білих ведмедів» звісно що прочитали як репліку еко-активістки проти експлуатації тварин, але книжка зовсім не про це. Герої Тавади олюдненні, це очевидно, хоча від бабусі до онука вони все більше стають схожими на ведмедів і все менше на людей. Але тут важить не сама спроба писати звірів як людей, а принципи олюднення. Процитую бабуню-ведмедицю: «Я живий доказ порушення прав людини, а я ж навіть не людина». Три ведмеді ґвалтовно інтегровані в людську спільноту, попре їхнє бажання і попри їхні прагнення – але головне питання: навіщо?

Безіменну бабусю з першої частини Тавада змушує прочитати і переказати нам (що, ясно, важливіше) два твори, де тварини правлять за людей. Перший – «Звіт для академії» Кафки, цілком передбачувано: Червоний Пітер – одна з найвідоміших тваринок, що мають продемонструвати пригноблення особистості дисциплінарними системами (окрім колгоспу Орвела, звісно). Червоний Пітер – мавпа, що її п’ять років тому почали перевчати на людину, і тепер вона вповні успадкувала всі протоколи людської поведінки, а ми натомість можемо збагнути їхню – людей і протоколів – лицемірство.  Червоний Пітер ведмедицю Тавади розлютив і розчарував: мавпа мавпує людину, плекаючи своє бажання стати людиною – сама ідея перетворення ведмедиці чужа, ходити на двох ногах – ще не значить стати людиною, запевняє вона. Вона ж бо дуже добре пам’ятає, як було боляче опановувати цю навичку. Іван дресирує ведмедицю ходити на задніх лапах, для того він робить їй боляче – обпікає передні лапи. Висновок, до якого доходить ведмедиця, насправді кореспондує з історією Червоного Пітера, вона не бачить, що біль спричиняє їй Іван – ерзац-татусь, вона звинувачує розпечену підлогу: «Я уявила, що це болить землі, а не мені. Вона, а не я, повинна змінитися, щоб здолати біль». Злиться ведмедиця на Червоного Пітера (і не довіряє Тавада  Кафці) тому, що тварин використовують як метафори для людей, тоді як треба учитися бачити їх самих, звірів. Червоний Пітер – буквально викрадена мавпа. Полярна Ведмедиця – буквально жива істота, якій спричинили біль. Не символи очуднення людини, не «етап» перетворення природи на людину, а данність.

Цікаво: якраз в контексті «Звіту для академії» у ведмедиці спитають, якою є її рідна мова, материнська. Рідної північнополярної вона не чула від матері, бо її викрали дурним немовлям, а Іван говорив до нею російською, хоч мамою їй не був. Свій монолог вона зрештою промовлятиме німецькою (як Червоний Пітер, до речі).

Письменниця Йоко Тавада, авторка роману «Мемуари білих ведмедів».

Другий твір, що Тавада залучає (цілком полемічно), щоби продемонструвати принципи, за якими відбувається олюднення в її романі, – «Атта Троль» Гейне, і він навіть важливіший за Кафку, бо цю поему не лише читатиме бабуня, у виставі за нею буде грати на початках своєї кар’єри Тоска і знайде цей твір образливим для ведмедів. Атта Троль і Мумма – подружжя циркових ведмедів; Мумма наполягає, що їм треба змиритися з владою людей над тваринами, а Атта зривається з ланцюга і втікає в гори до своїх дітей, з яких прагне виростити месників. Атта гине, а Мумма потрапляє до зоопарку, де живе спокійно з новим чоловіком. Бабусю злить Атта, вона не розуміє його претензій, адже вибору позбавлений і він, і той, хто водить його на ланцюгу, – їсти бо треба обом. Тоску злить Мумма, бо вона навіть не пробує змінити стан речей, вона змиряється без найменшого спротиву.   

Частина роману про Тоску (яку несправедливо називають найслабшою в «Мемуарах білих ведмедів», тоді як саме вона варта роману) – єдина, написана не від ведмедя, а зі слів людини. Цей розділ пише Барбара, партнерка Тоски; жінка набуває здатності спілкуватися уві сні з ведмедицею, таку саме силу отримує і Тоска. Барбара нам розказує свою історію, що вона згодом постає історією Тоски. Барбара це назве «обміном душами»: в кожній із них стає все більше від ведмедиці і все менше від жінки та навпаки. На рівні оповіді це зроблене дуже тонко, до речі. Скажімо, в одну фрагменті Барбара розказує, як поливала дітей водою – вони гралися так, і завершить розповідь фразою «діти веселилися, як ведмежата»; для людини природно було б порівняння «ведмежата веселилися, як діти», а не навпаки. Між іншим, Барбара в німецькій версії роману є Урсулою (хтозна, нащо її перейменували англійці), а Урсула – це буквально «ведмедиця».

Містичні фрагменти з обміном душами Тавада не пояснює, бо саме так це працює в химерній прозі. Але подвоює цю історію, щоби вона точно не здалася випадковою. До Кнута теж прийде така людина, яка готова розділи з ним спогади і досвіди. Цей чоловік зветься Міхаєль і на момент знайомства з Кнутом він, правду кажучи, уже мертвий. (Прозвучить дещо абсурдно, вибачте) Кнута візитує Майкл Джексон, вони начебто познайомилися на закритій вечірці у мера Берліну (Кнут помер в 2011-у, Майкл – у 2009-у). Міхаєль телефонує Кнуту скайпом, розказує про свої біди і про плітки, що про нього розпускають. Кнут своєю чергою скаржиться, як то складно бути поп-символом. І це таки насправді сардонічні розмови, в яких Кнут поступово втрачає себе на користь Міхаєля. Та поруч у продажі в сувенірній лавці опиняється м’яка іграшка, моделлю для якої був Кнут, і лялька, вдягнена у білі шкарпетки і чорні лофери: не люди, не тварини – речі в кінці-кінців… Перетворення завершилося? «Ведмідь від третьої особи»; так про себе говорить Кнут, найпопулярніший полярний ведмідь в світі людей, – ідеальне визначення!

Усі ці елементи – книжки про тварин, перетворення тварин на людей і навпаки, тотеми, шаманські практики обміну душами, поп-культурні практики маскотів – всі ці елементи «Мемуарів білих ведмедів» спрямовані на одну тему. Таваді (і нам слідом за нею) важить визначити не подібність, а спадковість людини і тварини, бо поєднує їх суто фізична вразливість. Все, чому можна зробити боляче – це Ми, але кожному Я болить все ж по-своєму.  

Барбара описує номер з хижаками, з якого вона починає працювати в цирку, який завжди шалено популярний і який вона щиро ненавидить. На одну сцену виводять хижаків, які в природі ніколи не ділять між собою ареал проживання, і змушують покірно сидіти поруч одне з одним. Тигри, леви, леопарди, ведмеді – поруч. Протиприродно! Барбара злиться, бо цей номер свідчить лише про пиху людини і ніяк не стосується самих звірів. Барбара злиться, бо їй, чиє доросле життя припало на мурування Стіни посередині Берліну, цей номер нагадує святкові паради, де обов’язково буде «презентативна» група яскраво вбраних меншин. Свого часу в країнах соцтабору номер з поцілунком Барбари і Тоски заборонили, ні, не як порнографічний, бо й таке про нього подейкували, а як неприпустиме змішання видів, асиміляцію, що зайшла занадто далеко.

Самовизначння ведмедів як меншин, що мають інтегруватися, але не забути про свою комфортну для більшості екзотичність, в романі Тавади є дуже сильною темою. Емігрантка в першій генерації, японка-білінгва, що живе в Німеччині, либонь, на темі знається.   

Бабуся-ведмедиця – письменниця-дисидентка де факто. Її історія стосується часів Холодної війни, саркастичні інтонації найсильніші саме у неї. Ідея Заходу як бастіонів свободи її не надихає, м’яко кажучи. А от в історії Кнута є одна побіжна згадка про Тоску, реальна відсилка на один тогочасний журналістський матеріал. Сама Тоска пояснює, що відмовилася від сина, бо ніколи не відчувала той самий материнський інстинкт, бо вона не пінгвін, даруйте. Люди ж її вчинок потрактували дещо химерно. Мовляв, Тоска – це уже друга генерація ведмедів, які жили за несвобідного радянського режиму, це саме радянський цирк (буквальний і метафоричний) позбавив Тоску материнського інстинкту. Тоталітарні системи вливають на інстинкти тварин, ну! Далася чути бабусина історія в житті онука. Мемуари бабусі були перекладені німецькою і видані під назвою «Шквал оплесків моїми сльозами», назву цю вигадав видавець. Ведмедиця обурюється: полярні ведмеді не можуть плакати. На що видавець  заспокоює поблажливо: мовляв, ти побачила сльози і відразу подумала про свої сльози, а мені йшлося про реакцію читачів – це плачуть ті, хто поруч із тобою.

Власне, історії Холодної війни в «Мемуарах білих ведмедів» – це якраз ті реакції читача, а не реальні події. Тавада, якій начебто не загрожує ностальгія, дуже чітко бачить її небезпеки, коли самовизначення уже не відділити від культури представництва, і раз назвавшись ведмедем, уже не стати пінгвіном. Кнут також злиться, коли його називаються полярним, каже: ну до біса такі вигадки, я – берлінський ведмідь.

Кожен із розділів роману запускається і фіналізується снігом. Бабусі на сніг, а радше на її дитячий спогад про сніг буде схожий білий аркуш паперу, на якому вона пише свої спогади. Тоска цілує Барбару, бо у тій на язику для неї схований шматок білого цукру. Цей цукор тане в роті жінки, як сніжка, – каже Тоска, – солодку грудочку треба перехопити, поки вона до кінця не розтанула. Сніг як згадка про втрачений спогад про втрачений спогад, якось так. Кнут бачить снігопад, сніг голубить його, окутує і забирає з собою. Так закінчується роман – і це був би вкрай сентиментальний для такого твору опис смерті, аби не було відомо, що фінал «Мемуарів білих ведмедів» Тавада писала тоді, коли життю Кнута нічого не загрожувало, це не мала б бути сцена смерті. Ця сцена мала б нарешті поєднати родину – невиразною тугою одним за одними.

А чому «Мемуари білих ведмедів» – таки сімейний роман, якщо ми не побачимо жодної спільної сцени з трьома героями? (Хоча Кнут от-от в фіналі мав чи побачити Тоску, але ні, нам це не покажуть). По суті, роман Йоко Тавади написаний про межу між любов’ю і експлуатацією, про межу часом настільки невиразну, що її годі не перетнути. А що це, хіба не про стосунки в родині йдеться?