Зберегти любов і зберегти себе: історії кохання з воєнного Києва

Від ранку 24 лютого (відколи в Україні почалося повномасштабне вторгнення Росії, і полетіли ракети на великі міста, і бомби нищили маленькі містечка) з повсякденної мови начисто зникли кілька фраз. Це стосувалося формул ввічливості насамперед — на кшталт «вітаю», «хорошого вам дня», «як ваше здоров’я», «які ваші плани». Натомість найголовнішою стала фраза «Як ти?»

Це такий собі пароль. Саме з цією фразою розлітаються Україною тисячі повідомлень щогодини. Вона значить «Чи вижив ти після вибуху?», «Чи закінчилися обстріли твого будинку?», «Як минув час в укритті, де ти ховався від авіабомб?» Фраза «Як ти?» завжди означає «Чи ти живий?» І фраза «Як ти?» завжди означає «Я тебе люблю. Я так сильно тебе люблю!»

Елла не писала Остапу в повідомленнях: «Як ти?» Вона писала: «Добре, що поруч із тобою є пес: в разі чого зможе захистити». Вона мала на увазі мальтійську болонку, улюбленицю Остапової сестри. Вона докоряла, що Остап використає перший-ліпший привід, аби вшитися з роботи. Вона радила негайно знищити все віскі в хаті, бо росіяни винюшать спиртне і прийдуть по нього. Вона просто не могла написати: «Як ти?», вона не могла зізнатися: «Мені страшно тебе втратити».

Остап жив у Гостомелі, неподалік від Києва, де від 24 лютого йшли запеклі бої за аеропорт. Коли почалася повномасштабна війна, він надіслав повідомлення на роботу: «Російськи танки стоять на моєму подвір’ї, виїхати з міста не можу», — і зник. Елла й Остап знайомі уже кілька років, працювали разом у спільних проєктах та сперечалися до крику через кожну дрібничку. Елла жартувала: «Я — зі Слизерена, він — з Гафелпафу». Остап сильно сумнівався, що Елла в цей момент жартує.

Він не відповідав на її повідомлення. В Гостомелі не було води й електрики. Була якась імовірність, що листи ті він прочитав, звісно. Була на це надія: «Однієї ночі мені приснилося, що я додзвонилася до нього. Я розпитувала, як він, але не могла розчути жодного слова, коли він говорив до мене. Проснулася в сльозах. І знову написала йому листа. Вже тоді я зрозуміла, що закохалася. Очевидно, що це трапилося давно, але тільки реальний страх втрати змусив мене це визнати».

На десятий день Остап виїхав із Гостомеля до Києва, вирвався з дуже великими ризиками разом із родиною через гуманітарний коридор, що його організували українські військові. Він зайшов до робочого кабінету, де була Елла, розказуючи, що вибухи в повітрі — не страшно, а от автоматні черги під вікнами — страшно. Елла згадує, як обнімала його — так міцно, як ридала — так голосно, аж боялася, щоби колеги не викликали парамедиків.

Він весь цей час читав її листи (як мав змогу підзарядити телефон). Плакав, коли читав її ядучі дотепні зболілі повідомлення, плакав, — каже, — і сміявся.

З початком повномасштабної війни реєстрація шлюбів в Україні не припинилася. Лише з 24 лютого по 16 березня (за даними Міністерства юстиції України) офіційними сім'ями стали 10 тисяч 683 пари. За одного уточнення: військові, поліцейські, лікарі могли зареєструвати шлюби навіть тоді, коли один із партнерів був фізично в цей момент відсутній. Був/була там, де йшли бої. Був/була там, де рятували життя. В новинних стрічках час від часу виринають повідомлення: «В Херсоні побралися медики», «В Чернігові поєднали своє життя жінка-медик і боєць територіальної оборони», «Двоє службовців Нацгварії одружилися на Рівненщині», «У Вінниці побралися медик і волонтерка», «У Сарнах на сьомий день війни побралися патрульні», «У Калинівці пошлюбилася пара військових», «В Києві одружилися жінка-медик і волонтер»... Більшість згаданих у новинах міст — гарячі точки, їх бомблять, обстрілюють, блокують, тероризують. Майже одинадцять тисяч пар засвідчили своє кохання перед людьми, Богом і законом.

Ангеліна й Ігор зараз у різних країнах. Він в Україні, в Києві — перебуває в загроженому районі разом із мамою і бабусею, які потребують допомоги. Вона в Кракові, у Польщі — евакуювалася з Києва на другий день війни разом із мамою. Ігор і Ангеліна простилися на зупинці віддаленого київського району, він мріє, як вони знову зустрінуться там же після перемоги і продовжать із того ж моменту, де зупинилися. Вона нажахана, що доведеться побачити знову ту автобусну зупинку, де переживала моторошність розлуки і непевність, що триває. Пропонувала їхати разом, він відмовився. Вона каже нині: «Це такий мій важливий життєвий урок – поважати рішення інших людей».

Весілля на блокпосту. Військова частина 3028 Національної гвардії України

Їхні історії рухаються в тому самому напрямку, хоч, так здається на мить, в дещо різних ритмах тепер, бодай в різних часових поясах. Зрештою, вони таки від початку були дивною парочкою. Відома блогерка, продюсерка та хлопець-ультрас. Поки вона навчалася на журналістиці в Католицькому університеті, він ходив у сектори ультрасів на всі матчі «Динамо Київ». Він на кілька років старший, йому тридцять. Вони разом пів року.

Перше, що купила Ангеліна в Кракові, то була весільна сукня. Та сукня ідеальна: біла, аж боляче дивитися, так цнотливо закриває плечі і шию, аж просить сміливого дотику. Вона прислала Ігорю фото сукні. «Я не знала, що це станеться так швидко», — досі ніяковіє Ангеліна, хоча офіційно вона заручена вже від сьомого дня війни. Уже майже два тижні, як наречена: «Ми переписувалися ввечері, він заговорив про наші стосунки, про наше майбутнє співжиття, що хотів би одружитися. Я погодилася».

Ангеліна говорить, що розуміє головою: вона зараз має відчувати радість, має бути щасливою. Вона показує сукню, їй подобається та сукня. Розказує, що Ігор — чоловік, з яким вона хоче прожити своє життя і мати дітей. І підсумовує: «Я зараз нічого не відчуваю, просто не можу щось відчути. Я зачекаю, коли зможу відчути цю радість».

Оксана і Олександр не розставалися ні на мить від початку війни, були весь цей час разом. Вони вдвох ховалися п'ятнадцять днів у підвалах Бучі — міста, яке цілеспрямовано затирали з лиця землі бомбардуваннями й обстрілами. П'ятнадцять днів в укритті, тиждень без світла, разом із тридцятьма іншими людьми.

Журналістка і фотограф — однолітки-кияни (їм по двадцять п’ять), вони навчалися в одному університеті, працювали в одній галузі і мали спільне коло спілкування. Вони знали один про одного, але довго не могли зустрітися. Аж от зустрілися, заговорилися і залишилися разом. Від грудня Оксана і Олександр живуть разом у затишному містечку неподалік Києва. Оксана мріє мати будинок у містечку, схованому в пишних парках, такому, яким і є Буча — була Буча себто.

На третій день війни Оксана виклала на своїй сторінці в ФБ фото з нагоди заручин: обшарпаний підвал і двоє людей рука в руці. Каже, могло б бути і романтичнішим, та куди вже романтичніше. Удень у них була хистка можливість виїхати з міста, врятуватися, це було шалено ризиковано і дуже-дуже страшно, молоді люди вирішили залишитися в укритті. Цієї ночі Олександр освідчився Оксані, попросив стати його дружиною.

Серед особистих речей, які Оксана вивезла з собою з обложеного міста, — весільне фото дідуся й бабусі, вони колись побралися на Вінниччині. Каже: «Коли ніхто з нас ще не вірив, що війна буде, бабуся попередила: ми тікатимемо від небезпеки до батьків Саші у Вінницю. Я сміялась. Тепер ми тут, у Вінниці. Плануємо наше весілля. Я знаю, що воно буде в Києві 24 серпня — на День Незалежності».

Ця жінка воліє все тримати під контролем: пропозицію зробив Олександр після того, як Оксана натякнула, що зараз слушний час для того, заручним перстеником слугувала її власна каблучка — подарунок хрещеної матері, за кілька днів, за першого бомбардування, Оксана повідомила, що хотіла би мати дитину від Саші — й то не одну, а стільки, скільки треба, адже Україна втрачає зараз найкращих своїх дітей, і весілля нині розплановане, і дата призначена… Ця жінка разом зі своїм мужчиною виживала в підвалах, йшла більше двадцяти кілометрів полями, рятуючись із розбомбленого міста. Здається, якщо вона щось вирішила, то так тому і бути — бути, значить, весіллю влітку в мирному Києві.

Вона променіє очима, боляче дивитися в ті очі: «Я дуже щаслива людина».

У перервах між повітряними тривогами, в реалі і в соціальних мережах активно обговорюють сексуальну привабливість тих, хто боронить Україну. Давно уже гуляє сторінками (так давно, що втиг стати мемом) такий собі зовсім-не-дотеп: «Хлопці зі Збройних Сил України, бережіть себе! Мені ще за когось із вас заміж виходити». А між тим і пошепки точаться розмови серед жінок середнього віку: «Ще ніколи в житті я так сильно не хотіла мати дитину. Ще ніколи в житі я так не раділа, що дитини не маю».

Альона і Андрій одружені кілька років — вони все ще молоде подружжя, буквально напередодні відсвяткували свою четверту річницю. Дорослі серйозні люди — ретельно вибудовували спільне життя, планували за рік-два мати дитину. Вони з тих, хто живе душа в душу, — так буває, коли одружуються добрі друзі. Зараз обоє разом у Києві. Повз їхні вікна пролітають ракети на військовий об’єкт поблизу. Двадцять два дні вони живуть на станції метро, там місто облаштувало укриття.

Закохані милуються краєвидом зі спаленим у Бердянську ворожим кораблем.

Альона і Андрій мають спільне захоплення, обоє каратисти, займалися в одного тренера, так і познайомилися: «У мене є “шосте чуття” — розвинута інтуїція і добрі аналітичні навички. Я ще за тиждень до початку війни почала шукати нам укриття — і прокидаюся за кількадесять хвилин до бомбардування. Коли вперше побачила Андрія, моя інтуїція спрацювала: я знала, що це має бути він. Андрію знадобилося трішки більше часу, він мусить все ретельно обдумати і спланувати. Довго запрягає. Ми от тут можемо наробити паперових капелюхів, вийти в них на вулицю і дуркувати, а ось тут можемо до ранку сперечатися про метафізику Аристотеля. Нам цікаво разом».

Альона читає зумом лекції з метро під вибухами. Альона піклується про сестру та її родину (які зараз опинилися на тимчасово окупованих територіях), Альона піклується про маму (яку нарешті вдалося вивезти з гарячої точки), Альона піклується про сестру (яка переховується з ними разом у метро). Андрій піклується про Альону. Вона розказує, що привчилася цілувати мужа в метро на очах інших людей, а, буває, подружжя має пару хвилин дома (перед тим, як прийняти душ і поїсти), щоби просто полежати в обіймах одне одного і — якщо вдасться — потанцювати. Вони танцюють на кухні своєї київської квартири, перш ніж знову бігти в бомбосховище.

З Києва є можливість виїхати на більш безпечні території, а то і за кордон. Така можливість є у Альони, але не в Андрія: «Я без Андрія не поїду. Я можу, але не хочу бути без нього».