(З ЦИКЛУ «МОВА»)     Він нап'ялював свою незрівнянну зашмульгано-продіравлену маринарку – згадку про не такі віддалені часи, коли все щойно починалося, і йшов копирсатися в макулатурі. Реакція людей, з якими перетинався на вулиці, цілком влаштовувала його – в такому вигляді його не впізнають ні колеги, з якими колись починав, ні працівники заснованої ним оцифровувальної компанії, ні її клієнти. Від старця він навчився не тільки грі в шахи.  

Марко Роберт Стех. Есеїстика у пошуках джерел.– Київ: Видавничий дім «Пенмен», 2016. – 744 с.   Вже назва цього видання привертає увагу. Це гра, вартісна тим, що мало яка есеїстична книжка так вичерпно і лаконічно вловлює в сильця назви суть себе. Есеїстика однаково в пошуках джерел, як і джерел себе.    

  Отримавши назад квиток, він зайшов у вагон. Провідниця піднялась услід за ним, двері зачинилися, й експрес рушив.  

Томас Пінчон. Виголошення лоту 49. З англійської переклав Максим Нестелєєв.– Київ: «Видавництво Жупанського», 2016. – 192 с.    

  Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого вона складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.   А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.  

  Перша світова війна припала на останні роки життя Івана Франка. Коли вона вибухнула, Франко був літнім, геть хворим чоловіком, проте його дух – той, що «тіло рве до бою» (і це варто сприймати образно як життєву снагу, як розумово-емоційну пригоду), його інтелект залишався ясним і критичним, а художник у ньому і полеміст, яким він був, відгукувався на події в безпосередньому часі. Коли війна закінчувалася, Франка вже два роки як не було. Метр нашого письменства, блискучий сатирик, чуйний лірик, рафінований модерніст відійшов у її розпал.  

  Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.   Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.   Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверха до поверха, неіснуючих. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.  

  Вона звалася Наталкою.   – Звідки ти?   – З Полтави.   Я сприйняв це за жарт. Ми якраз пройшли Котляревського, завершивши «Наталкою Полтавкою» в обласному муздрамтеатрі.  

  Він знову їхав туди, куди не їхати неможливо.   Якби не трамвай, в який він заскочив, коли зачинялися двері, він запізнився б. Він запізнювався всі попередні рази, але завжди була яка-небудь обставина, як оті не до кінця зачинені двері – вони наче чекали на нього.   Й ось він у потязі. Він саме клав рюкзак на полицю, як до нього підійшли хлопець і дівчина. Чи не погодився б він помінятись місцями?  

  Коли він проходив, вони стояли схильці над путівником. Знаками вони спробували пояснити йому, куди саме прагнуть.   Він відповів їм німецькою. Отак вони познайомилися.   Їх було четверо. Батько, матір і двійко дітей – хлопець і дівчина. Хлопець виглядав на дванадцять, його сестра старшою від нього на два або три роки.