Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.
Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.
Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверха до поверха, неіснуючих. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.
Від фабричної будівлі відгалужувалися складські приміщення — приземкуваті, вкриті рубероїдом цегляні бараки з в'їзними брамами на однаковій відстані. Під прогнутим накриттям завмер електрокар, наче його щойно припаркували. Мовби водій пішов на обід і зараз повернеться. Він роззирнувся, проте марно.
Вхід до адміністративного корпусу, розташованого по інший бік бараків, фасадом до багатоповерхової виробничої споруди, так що вся забудова утворювала протягле опецькувате «П», блокувала металева шуфрига. У дверях на місці клямки чорніла діра. Він збив з шуфриги замок і ступив досередини.
Вогнегасник, план евакуації, такий самий поверхом вище, посередині на стіні інформаційний стенд. Він зупинився перед останнім у правому крилі кабінетом. З вазона на коридорній лутці стирчав сухий віхоть. Його увагу привернула крихітна закручена мушелька. Він узяв її і, підносячи роздивитися, зачепив горщик. Випалена глина розлетілася вдрузки; тепер земля, обмотана корінням, відтворювала її форму. Він пнув носаком черепок і наліг на клямку.
Другий стіл від вікна. Пройшовши між рядами і зупинившись перед ватмановим аркушем на кульмані, взяв простий олівець і почав водити. В кутку під стіною тулилося кілька рулонів міліметрового паперу, які стеріг, сплівши над ними павутину, довгоногий павук.
З-під стержня поповзла м'яка чорна лінія. Невдоволений тим, що нічого не виходило, роздер папір, один край якого, ледь скрутившись, так і залишився звисати, тоді як другий осів на підлогу.
Обігнув будинок, а тоді ще раз перетнув територію. Пройшовши крізь турнікет і повз настінний телефонний апарат з обривками дроту, подався далі — вулицею, якою починалося місто.
Довго нікого не зустрічав. Аж тоді почали з'являтися перехожі, зрідка й повільно — спершу один, потім ще. Вони проминали його без жодної уваги, наче його не існувало. Він вдивлявся напружено в лиця, які нічого не виражали, і марно силкувався впізнати. Перехожих ставало більше і більше. Чужі, незнайомі постаті.
– Підкажете, котра година?
Час нічого не означав. У його розпорядженні — не більше, не менше — вічність. Він хотів, аби хтось відповів, заговорив до нього. Прагнув почути звичайне, все одно яке, найкоротше слово, який-небудь звук; жадав реакції.
Вони проминали його — оціпеніло, відсторонено. А він і далі вдивлявся — ще більше, з майже нестямною відчайдушністю.
– Когось шукаєте?
Звиклий до безмовних силуетів, які рухалися назустріч, а він — до них, за інерцією пройшов далі, а коли зупинився, того, котрий запитав, уже не було. Він метнувся за ріг, а там тяглася порожня, скільки сягало око, вулиця.
Та чи дійсно до нього озвались? Перехожі німотно й безвиразно сунули просто себе.
Він побачив їх здалеку, матір з дитиною. І те, як у дитини з руки випала забавка.
Щось знайоме промайнуло у вигляді жінки, ледь уловне. На секунду йому здалося, наче впізнав її.
– Ваша іграшка...
Вони байдуже проминули його, а він наче закляк.
Зі спини плюшевого ведмедика стирчав ключ. Він підняв і довго тримав забавку в пальцях, потім завів й обережно поставив на асфальт.
Ведмедик чимчикував куцими кроками, а тоді раптом зупинився і, недовиконавши останній рух, застиг.
Дійшов майже до центру. Ці вулиці знав, як свою п'ятірню. Каштани росли двома рядами до перехрестя, що нагадувало складанку з чотирьох частин, на одній з яких розташовувалася школа.
Тут усе для нього знайоме. Міг пройти із заплющеними очима. Він покрутив кран вмонтованого в стіну умивальника. Той самий, мов маленький пропелер, шматок металу, прикручений шурупкою. Звідси коридор вів до фізкультурної зали.
До стіни ліворуч від входу приладнано тренувальні драбини, до горішніх щаблів кріпилося металеве пристосування для гімнастичних вправ. Вхопився руками за поперечку й повис над підлогою. А тоді заходився підтягуватись. Раз, два, три. Перевів подих, відтак продовжив, довівши до дванадцяти, вже без перерв.
Коли зістрибнув, вона стояла біля стіни і дивилася на нього.
– Аліна?
Він рушив назустріч її перекошеному усміхові, доки вперся в стіну. Долоні безпорадно нипали по мертвій побілці. Цього разу помилки не було. Вона стояла, де зараз він. Він загамселив щосили кулаками, неспроможний спинитися.
Надворі знову побачив її, яка наче заманювала його. Він рвонув навперейми і встиг помітити, як вона розчинилася в дверях навчального корпусу. Перестрибуючи через сходини, спустився вдогонь. Широка темна пройма, він рвучко пірнув у підзем'я.
Вона лежала на довгому столі, який тримали грубі залізні опори. Колись тут розміщувалась майстерня.
На його чолі виступив холодний піт. Він застромив до рота цигарку і кресонув сірником. Тіло перед ним було жахливо понівечене. В кутку перекошених губ запеклася кров. Чорна змійка збігала на крейдяну шию.
Йому відкрилися трупи, скидані одне на одне тіла жінок і чоловіків, пойнятих розкладом, з чорними слідами тортур. Їх звозили сюди і тут катували.
Він втупився в лице, що визирало з напху знеосіблених тіл, до невпізнання спотворене людське обличчя, від якого мало що залишилося.
Він докурив цигарку, а тоді підошвою розтер недопалок.
Вечоріло. Хмари в небі темнішали і здавались від цього налитішими й важчими. Їхні черева висли низько над дахами. Сутінки перетворювали будинки на нігрозинові прямокутники, вертикальні й горизонтальні.
Він висунув пластиковий стілець вуличної кав'ярні. На танцмайданчику вигоцували пари. За одним зі столиків збуджено гомоніли.
Присутні нагадували фіґурки лялькового театру, щось недійсне відчувалося в них — у рухах танцювальників, у вовтузні компанії, що раз у раз вибухала безжурним реготом.
Він довго прочекав на тролейбус, а тоді почвалав пішки. Це не так далеко. Він брав не такі відстані. Залишилося сміховинно мало.
Дерева й кущі зібгали простір в клубок. Він рушив туди, продираючись крізь галуззя, — йому здалося, наче в глибині подвір'я хтось є. Дві масивні «А», з'єднані трубою, завгрубшки, як вони, а з неї спадали металеві прути.
Хлопчик, який сидів на гойдалці, мав таке саме, як у нього, волосся. Мав його очі. І ту саму картату сорочку, яку він носив, коли йому було дев'ять. І плямку. Крихітну плямку на лівій щоці, в нього теперішнього сховану під густою щетиною.
Він інстинктивно зиркнув на хлопчикові ноги, що випиналися з шортів, але те, слідів чого шукав, сталось пізніше; на коліні назавжди залишився шрам.
З нагрудної кишені виглядав краєчок хустинки. Він вподобав мати її, потому як побачив таку в свого діда, якого знав з тієї єдиної, чорно-білої фотографії. Його переконували, що зараз так не ходять, але він уперто носив її.
Хлопчик дивився прямо в його очі, сумно і запитально.
Він здригнувся.
Якоїсь миті він не витримав того погляду.
– Неправда!
Він сказав це з притиском.
Ймовірно, він вигукнув це.
Не стямився, коли вихопив зброю.
Кулі лагідно прошивали тіло. Звідти, куди вони влучали, цебеніла червона кров.
– Ти ж знаєш, що це не так, — повторив він самими лише губами.
04.10.2016