Коли він проходив, вони стояли схильці над путівником. Знаками вони спробували пояснити йому, куди саме прагнуть.
Він відповів їм німецькою. Отак вони познайомилися.
Їх було четверо. Батько, матір і двійко дітей – хлопець і дівчина. Хлопець виглядав на дванадцять, його сестра старшою від нього на два або три роки.
Він довго показував їм місто, в якому почувався, попри роки навчання в університеті, неофітом. Вони проблукали кілька годин, для нього не менш цікавих, ніж для них. Наприкінці, добряче находившись, вони запитали, чи він не порадив би їм затишний ресторан.
Затишних ресторанів було негусто. Де вони зупинилися? Їхній автомобіль припаркований на майданчику перед готелем, де вони вирішили заночувати. Як називається їхній готель? «Днєстр».
Ресторанчик, куди він завів їх, розташовувався неподалік від «Дністра», кілька десятків метрів вулицею, що вела від парку, вгору. Називався цей заклад «Цісарткела», він побував там один-єдиний раз, і йому сподобалося.
За компаньйонів йому випали австрійці, старший і молодший. Старшому було за п'ятдесят, молодшому з тридцять. Невимовна туга носила їх по світах, переважно по колишніх цісарсько-королівських. Привівши у Lemberg, вона врятувала обох від, як вони стверджували, неминучої депресії.
«Цісарткелу» вони обрали за назвою. Цісарем називали в Галичині Франца Йосифа. Дотлумачивши решту на свій лад, австрійці отримали щось на зразок «край Франца Йосифа». Й ось вони приїхали у цей край. Їх зовсім не обходило, що ресторан належав грузинам. У перекладі «цісарткела» означало «веселка».
Австрійці добряче напилися. Перших сто грамів вони підняли за найяснішого імператора. Обидві республіки, міжвоєнну й сьогоднішню, вони вважали не надто вдалим кпином історії. Старший прихопив пляшку з-під вина і грізно вимахував нею, коли вони вийшли опівночі надвір. «Якщо ти колись приїдеш до Відня, щоб ти в жодному разі не робив такого». День вони просиджували в архіві, вечір – у «Цісарткелі». Їх ще раз або два заносило до Львова, проте він з ними більше не перетнувся.
Й ось він удруге стояв на порозі «Ґрона», як називався тепер ресторанчик, зі своїми новими знайомими. Їм було би дуже приємно, якби він склав їм товариство, якщо в нього, звісно, є час.
Йому стукнуло двадцять один, і він мав море часу. Пообідавши в профілакторній їдаленьці, він уже через годину знову хотів їсти.
Вони вмостилися за накритий темно-вишневим обрусом прямокутний стіл. Повз привідхилене віконце проходили люди. Було видно їхнє взуття і ноги, напівпорожні поліетиленові пакети, зрідка жіночу торбинку або портфель.
Він допоміг їм замовити салати й тушковані овочі, для себе ж надав перевагу м'ясним стравам. Йому смакувала бастурма, незрівнянна в'ялена вирізка з яловичного м'яса, якої у Львові він ще ніде не бачив.
Одного разу він намагався стати вегетаріанцем, але з того нічого не вийшло. В той короткий період він приятелював з екзальтованою поеткою, і спроба відбувалася під її впливом. Коли їхня дружба завершилась, він далі купував її книжки.
– Гельмут.
– Дуже приємно, – потискаючи простягнену йому руку, він назвав своє ім'я.
– Інґе.
Інґе була усміхненою Гельмутовою дружиною. Він познайомився також з дітьми, Сабіною і Матіасом.
– Ми вертаємося з Криму.
Він запитав, де саме вони відпочивали в Криму.
– Ялта.
Одного разу він також вирушав у Ялту. Він мав стільки років, як Матіас, поруч з яким оце сидів. Вони вже добряче заглибилися в півострів, тоді раптом розвернулись і покотились назад. Можливо, їх відлякав скорпіон, побачений на стоянці, де зупинилися перекусити, або ж їм набридли серпентини чи вони просто стомилися від безглуздої їзди. Пізнього вечора він уже хлюпався у воді; вони отаборилися на своєму постійному місці недалеко від Євпаторії.
– І як?
Замість відповіді німець підніс келих:
– Прост!
У склі мінилося густо-червоне грузинське вино.
– Будьмо!
Вони багато спілкувалися – про клімат, людей і дороги, про Німеччину й Україну, де німець з сім'єю вперше проводив відпустку.
Він розповів їм про грузинську назву ресторанчика.
Його співрозмовник служив капітаном дорожньої поліції у фестфальському містечку.
– Ваші дороги потребують покращення.
То був евфемізм. Він прекрасно знав стан рідних доріг. Найрозбитішим був шлях від Франківська до Чернівців, проте досить перетнути межу між Україною і Молдавією, як починалася нормальна автотраса. Вони завжди їздили через Молдавію. Він знав шлях з Франківська до Криму назубок.
Востаннє він був у Молдавії після першого курсу. Вони вже давно перестали їздити на море. Він працював на консервній фабриці. Він вибирав з наповнених по вінця контейнерів стиглі-престиглі персики і дудлив з трилітрових слоїків свіжо зроблені соки.
Жінка, з якою він познайомився, керувала фабричною зміною, вона була на якийсь рік-два старша від нього, симпатична молдаванка з плоті і крові. Вони говорили не про любов.
Вона скаржилася на утиски й день у день нестерпнішу атмосферу, він же уважно слухав. По кількох місяцях у мальовничій смузі над Дністром, де розкинулося літнє містечко, впали перші постріли. Він дзвонив їй, однак номер, який вона йому записала на збірці оповідань Іона Друце, не відповідав.
Вони вже майже завершували вечеряти, коли німець сказав оте: «Триста марок». Зненацька воно зірвалося з його губ, після чого його прорвало. Він розповів, як їх щокілька десятків кілометрів зупиняли, і він змушений був платити даїшникам двадцять, тридцять, інколи сорок марок. Раз з нього заправили триста.
– Я не вчинив жодного порушення. Я намагався пояснити їм це, один із них знав пару слів по-німецьки. Я сказав, що також працюю в дорожній поліції. «Ми ж з вами колеги?!» – проте вони ніяк не зреаґували. Їх було двоє.
Він розумів його.
І коли вони вже виходили з ресторану, німець знову повторив оте «Ми ж колеги...»
Він хотів якось втішити його. Йому теж боліло, проте він був невиправним оптимістом. У двадцять один важко не бути ним.
– Це зараз так. Кілька років, і все докорінно зміниться.
Здається, німець повірив у його запевнювання. Сам він беззастережно вірив у те, що казав.
Й ось він стояв і дивився з вікна на вуличку Джона Ф. Кеннеді з молодими платанами обабіч і смугою бездоганного асфальту посередині.
Цього перебування він не планував, як і більшість своїх мандрівок. Він зважився покинути лігво, куди щоразу вертався, спонтанно, скориставшись ще чинною візою.
Його валіза давно спакована під порогом. Через кілька годин він вилітає на Батьківщину.
Останнім часом Система шолудиво ошкірилася; вона обійшлася нам усім у двадцять з гаком змарнованих років і війну, яка невідомо-коли закінчиться. Система мало не коштувала нам країни, знову і знову здобуваючи гору. Цього разу її шанси мізерні.
Відтак він подумав: Система – це люди. Це завжди конкретні люди.
І тоді нарешті побачив ту, котру виглядав. Вона рухалась від протилежного боку вулиці, де припаркувала автомобіль. Ось вона переходить дорогу – рівно напроти будинку, з вікна якого він спостерігав за нею. На ній світло-сині джинси й вишиванка, яку вона носить, відколи на Майдані пролилася кров.
Отримавши на фейсбук дивне повідомлення, він сприйняв його за один із тих спамів, що час до часу заблукують на його адресу.
– Привіт, це ти?
Щось змусило його відгукнутися. Він вклацав кілька знаків питання і натиснув на «ентер».
І тоді звідти надійшло:
– «Ґроно» («Цісарткела»).
Відтак:
– Тисяча дев'ятсот дев'ятдесят другий.
Добігав кінця перший рік незалежності.
23.08.2016