Дисфункціональність

Він знову їхав туди, куди не їхати неможливо.

Якби не трамвай, в який він заскочив, коли зачинялися двері, він запізнився б. Він запізнювався всі попередні рази, але завжди була яка-небудь обставина, як оті не до кінця зачинені двері – вони наче чекали на нього.

Й ось він у потязі. Він саме клав рюкзак на полицю, як до нього підійшли хлопець і дівчина. Чи не погодився б він помінятись місцями?

– Ми просили, щоб нам продали два місця поруч.

Поруч зазначені в їхніх квитках числа розташовувалися в математиці – у вагоні вони опинились у різних секціях.

Він перейшов на запропоноване йому місце біля проходу.

Його сусідом був чоловік, років на п'ятнадцять старший від нього, міцно скроєний, з кошлатим сивим волоссям і такими самими сивими бакенбардами, що їх у нас носять вкрай рідко, а за ним сиділа черниця. Відтак – жінка середнього віку, чиї пальці стискали дужки перламутрово-червоної, як лак на її нігтях, трусарді; хлопець у навушниках з відкинутою назад головою, пасмами довгого волосся і заплющеними очима.

Сидіння навпроти нього залишилося вільним, і тільки-но потяг рушив, він з задоволенням випростав ноги.

Надавав перевагу локаціям біля вікна – не так задля краєвидів, як через зір, постійно обмежений внутрішніми просторами приміщень, комп'ютерними моніторами та крихітними телефонними дисплеями, а зовні – мурами міста у вивісках і рекламі.

– Ви там давно стояли? – його сусід з бакенбардами кивнув на перон позаду.

Коли він вибіг з переходу, пасажири юрбилися перед вагонами, намагаючись якнайшвидше потрапити всередину. До відправлення залишалося дві хвилини. На відчинених дверях провідниці перевіряли квитки, решта входів було заблоковано, ґудзички автоматичного відчиняння на них не світилися.

– Якби Ви прийшли, як я, то все побачили б.

Він зауважив, що чим щільніше розташовані сидіння, тим більше це спонукає до спілкування, й не раз підтверджував своє спостереження. Небалакучий, він був тим, хто здебільшого слухав.

Вони котилися вкрай повільно, на Сихові експрес загальмував, пропускаючи товарняк. Коли виїхали за Львів, сонце котилось до заходу.

Чоловік з бакенбардами рвучко обернувся до нього.

– Один експрес вони доконали. Менше, ніж за рік!

Коли на Гнатюка жінка за віконцем повідомила, що експресу «Львів – Івано-Франківськ» немає, він здивувався: «Як немає?» «А отак, – касирка втупилася в нього. – Скасували, і все». «Але ж його щойно в грудні запустили...» І тоді його співрозмовниця змилосердилася: «Його зняли через нерентабельність». Замість денного йому довелося брати квитки на вечірній експрес.

– Його зняли через нерентабельність, – мовив він.

– Падлюки! – вигукнув чоловік з бакенбардами, подавшись вперед, а тоді назад.

Черниця почала швидше перебирати вервицю, жінка навпроти неї міцніше стиснула перламутрово-червону трусарді, а юнак у навушниках на секунду розплющив очі.

– Це той самий експрес. Зранку він йшов з Чернівців до Львова, опівдні зі Львова до Франківська і назад, а ввечері знову до Чернівців. Франківський рейс скасували, а цей тепер постійно запізнюється. Я прийшов на вокзал пів на восьму – я завжди приходжу завчасу. Минуло п'ятнадцять хвилин, потім двадцять, а поїзда не видно. О восьмій я пішов до чергової по вокзалу. «Ми займаємося цим, ждіть». «Доки?» «Скільки треба. Вертайтеся на перон і чекайте». Вона сказала мені вертатися і чекати! За декілька хвилин до відправлення! Я не повірив своїм вухам. «Ви негайно подаєте поїзд!» Я не мав наміру бавитися. Вона це збагнула. Якби не я, ми прочекали би ще невідомо-скільки.

Так було попереднього разу. Він, як завше, запізнювався. Вискочивши на перон з порожньою колією, він вирішив, що експрес від'їхав, але гурма знетерпеливлених людей погасила його розчарування. «Ви не знаєте, в чому річ?» – поцікавився він у працівника вокзалу, який, випірнувши з дверей, за якими ховалися службові кабінети, зупинився поруч із ним. Службовець зміряв його глузливим поглядом: «Вікна миють». Коли експрес з величезним запізненням вповз на станцію, шиби були брудними-брудними.

– Це саботаж! У час війни їх уже давно розстріляли б, але в нас не війна, а АТО.

– АТО, – повторив він самими лише губами.

Два роки тому він поховав свого друга, який пішов добровольцем і не вийшов з Іловайська. Вони вчилися в різних школах, а мешкали в сусідніх будинках. Його друг виглядав несерйозним і полюбляв віджартовуватися. На мочарах, де закінчувалося місто, а сьогодні впираються в небо багатоповерхівки, вони випалили свої перші в житті цигарки. Вони незле приятелювали, згодом також. Його друг був одним із небагатьох, з ким він підтримував стосунки. Дорослим його друг далі жартував, проте й щось у ньому докорінно змінилося.

– А знаєте, нащо вони це роблять?

Він знизав плечима.

– А я Вам скажу. Підбурюють людей. Ви бачите, як вони нас мордують? Вони перетворюють пасажирів на юрбу, ладну штурмувати вагони. Люди винуватять міську владу, уряд, президента, парламент (ті, звичайно, теж добрі) – кого завгодно, лише не їх. От вони й використовують людську глупоту.

– Людську глупоту завжди використовують.

Запала мовчанка, а вже по хвилині чоловік із сивими бакенбардами порушив її:

– Новому начальникові буде роботи не початий край.

«Начальникові»... Він бридився цього слова, від якого віяло щось чуже та вороже.

– Очільникові, – сказав він.

Його співрозмовник пожвавився:

– Чули про нього? Поляк. Гадаєте, він дасть раду тій банді? З грузинами он як обійшлися.

Чоловік з бакенбердами відвернувся до вікна.

Експрес котився повз насипані над селами символічні могили з хрестами й чорно-червоними та жовто-блакитними прапорами, і повз справжні, що то усамітнювалися вдалині, то підступали до колії. Гнізда бузьків вздовж шляху були порожніми.

Він попрямував у кінець потяга, де містився туалет. Марно шукаючи рушничків для витирання рук, згадав свого супутника з того останнього разу, коли курсував «франківський» експрес. І подумав про всі ті об'єкти, що не виконують своїх функцій, існуючи хіба про людське око: порожні скриньки для паперових рушничків, вимкнені ґудзики на входах до вагонів, пандуси, якими не заїде жодний візок, і сходи до новісінького крюківського дизеля, куди самотужки не потрапить ні людина з обмеженими фізичними можливостями, ні старець, ні вагітна жінка; врешті-решт, про вокзальні тунелі без ліфтів.

І тоді він згадав. Згадав щось геть інше. Згадав утілення всієї, яка тільки можлива, дисфункціональності. Дисфункціональності як такої, що обійшлася йому дорожче за всі діаманти світу. Він ходив до восьмого класу.

Він домовився з однією милою дівчиною разом піти в кіно. І як завжди, запізно вийшов з дому. І як завжди, він неодмінно встигнув би, якби не озеро, що розлилося між будинками, а над водою – каналізаційні ґратки, куди мали б стікати дощі, і вони стікали туди, зносячи сміття і ґрунт, від якого каналізація виходила з ладу, і тоді її довго й марудно прочищали. Й ось проблему було в геніальний спосіб розв'язано, й вода більше нічого туди не наносила.

Коли він прибіг, на місці зустрічі нікого не було, лише голуби пожадливо туркотіли, шукаючи крихт.

Дівчина його мрії таки пішла тоді в кіно.

Щасливцем був його друг.

У підсумку вона не вийшла заміж за жодного з них обох.

По незліченних роках йому закортіло її побачити.

Експрес «Львів – Чернівці» запізнився до Івано-Франківська на пів години.

Коли він покидав вагон, хлопець і дівчина, з якими він помінявся місцями, привітно всміхнулися.

Надворі його зустріла пізньосерпнева ніч, освітлена станційними ліхтарями.