Перша світова війна припала на останні роки життя Івана Франка. Коли вона вибухнула, Франко був літнім, геть хворим чоловіком, проте його дух – той, що «тіло рве до бою» (і це варто сприймати образно як життєву снагу, як розумово-емоційну пригоду), його інтелект залишався ясним і критичним, а художник у ньому і полеміст, яким він був, відгукувався на події в безпосередньому часі. Коли війна закінчувалася, Франка вже два роки як не було. Метр нашого письменства, блискучий сатирик, чуйний лірик, рафінований модерніст відійшов у її розпал.
Я повністю зосереджуся на художніх творах письменника, тематика яких – Перша світова війна і дотичні до неї, або ж спричинені нею перетурбації, на їх змістових аспектах і поетиці, на звʼязку між змістом і поетикою. Це жменька текстів, найдрастичніші – впродовж десятиріч залишалися поза збірками, і щойно 2008 р. їх узято в пʼятдесят другий, додатковий том до Зібрання творів.
Іван Франко, на ту пору метр українського письменства (він, як і австрійський цісар Франц Йосиф I, відійде 1916 р.), відгукнувся про війну, зокрема, п’ятичастинною поезією «З великої війни». «З великої війни» – широкоформатне панно, в якому війна є тлом, але не єдиною темою.
Перша строфа цього довжелезного вірша окреслює стосунки між суб’єктом і подією (ліричним суб’єктом і війною); описуючи вплив війни на себе, ліричне «я» вдається до поширеної на той час в українському письменстві аналогії з картинами природи. Ліричний суб’єкт порівнює війну з бурею, а себе – з тростиною, над якою вона пронеслася:
Велика світова війна
Так прошуміла надо мною,
Як буря прошумить грізна
Понад гнучкою тростиною.
Цей побудований на порівнянні контраст поглиблює наступна строфа, що змальовує, як буря-війна ламає дуби, нівечить будівлі, спустошує лани і здіймає дахи. Що, зокрема, в німецькомовному експресіонізмі є ігровою деконструкцією атрибутів міщанського мікроуніверсуму, у Франка – серйоз. Документуючи в катренах перебіг війни, перехід Галичини, що перетворюється на територію і плацдарм бойових дій, від одного війська до іншого, «З великої війни» Франка вводить у словник позначення найновішої на той час техніки, і якраз цей технічний бік, описом якого захоплюється Франко, зближує пасажі цієї поезії з тими зразками футуризму, що ґлорифікують технічну цивілізацію, пророкуючи їй велике майбуття, щоправда, Франко – радше хроніст, ніж ґлорифікатор; хроніст, нюх якого, витончений і виточений на зразках народно-поетичної, зорієнтованої на природу традиції, не сприймає «препаскудний дух бензини», як сказано в останньому рядку останньої строфи другої частини вірша:
З поміччю руля й пружини –
В чваль, лиш лишить за собою
Препаскудний дух бензини.
«В чваль»? Але «вчвал» – це про коня, про прудкий кінський біг. Розвиток техніки випереджав можливості поетичного лексикону: сьогодні нам не спаде на гадку так описувати швидкий рух автотранспорту.
Франковий вірш – мов струна музичного інструмента, напнутий між фольклорно-романтичною традицією і світом технічних новацій. Змалювання нового за допомогою словника відомого маркує ситуацію мовця і репрезентує також шлях модернізації патріархального світу, мовби намагаючись згладити надто стрімке вривання технічного модерну в патріархальний уклад, де людина була в близьких, інтимних стосунках з природою (це зовсім не означає ідилійних чи гармонійних). Таке мовлення прагне зняти гостроту між старим і новим, традиційним і модерним, рустикальним і технічним, злагіднює перехід від одного до іншого, перетворює – в поезії – революцію на еволюцію. Тим більшою гордістю проміниться оте «по-нашому – літаки», Франко неприховано святкує наявність слова, здатного сказати без допоміжників:
А в повітрі, мов незримі
Велитенськії жуки,
Гомонять аероплани,
По-нашому – літаки.
Коли на початку цієї строфи аероплани-літаки порівнюються з жуками, то це вже докорінно інша диспозиція, ніж «в чваль» у стосунку до автомобілів. У такому порівнянні бринить щось навіть лагідне – це вже суттєво більше, ніж просто спроба опертися на звичне.
Аероплани порівнюються з велетенськими жуками, а вистріли гармат нагадують «мол[от]ьбу гучную». На прикладі «гарматних» рядків особливо добре видно перебування ліричного субʼєкта в пошуках, випробування компаративних опцій:
Гомонять аероплани,
Та частійше, наче град
Або мол[от]ьбу гучную,
Чути вистріли гармат.
Одні гупають, як ступи,
Бамкають, мов дзвони нові,
Торохтять, мов біб зелізний,
Карабіни машинові.
Приймаючи технічний поступ, тамуючи захоплення, адже – війна, Франко позиціонує техніку нейтрально – як таку, що перебуває по той бік добра і зла. Техніка – засіб. Авжеж, нова, досі небачена, вона викликає подив, захоплення і сумʼяття, одначе щойно її використання відкриває етичний аспект: «для добра чи для розбою».
Проблеми ліричного суб’єкта зі здоров’ям, що їх спричинила не війна, відсувають у третій частині раптом на другий план картини війни, змалюванням яких він так захопився – перед індивідуальним стражданням війна втрачає для ліричного «я» свій тематичний, образний, поетикальний потенціал. Слово «біль», вжите в цій третій частині, нітрохи не стосується ні досвіду, ні сприйняття війни. Ліричний суб’єкт скаржиться на своє самопочуття, і ця скарга, це діагностування себе, в якому чергуються марева і фізичний біль, розгортається на багато строф, відтискаючи заанонсовану в назві вірша тему на марґінес. На свій лад це означає, що людське «я» у своєму болі і стражданні оприявнюється сильніше за найгуркотливішу баталію. І знову, вже наприкінці вірша, війна вривається до оселі ліричного суб’єкта, у світ його страждань, в якому він, здається, закапсулований і приречений. Ця оселя метафорична, адже ліричний суб’єкт напівбезпритульний: у рідній стороні він стоїть, однак, на порозі «незнаного якогось дому». Неметафоричне, а буквальне зіткнення ліричного суб’єкта і війни так і не відбувається, скидаючись, урешті, на одне з тих марень наяву, що переслідують хворого мовця:
І всі ті, що при нім були,
Так само парою пішли, –
Чи много їх було, чи мало, –
Й сліду ніякого не стало.
Значно критичніше звучить інший вірш Івана Франка про війну – «Царські слова», в якому письменник задіює тему війни для дошкульної інвективи проти імперських амбіцій Росії, непроханої «любови», яку «понесуть» царські війська «мільйонами штиків і сотнями гармат», однак війна не стає предметом критики сама по собі.
Якщо у вірші «З великої війни» домінуть три речі – порівняння війни зі стихією, технічний бік війни, і ситуація ліричного субʼєкта, то «Царські слова» – вбрана в шати вірша полеміка, в якій вкотре виявляється дар Франка-публіциста (майстра полемічного слова) і гостра й гірка проникливість Франка-мислителя, його вміння бачити за кушпелою моментальних акцій ґлобальніші політичні, або – як модно казати сьогодні – геополітичні процеси. В цьому вірші поетика поступається місцем політиці. Вона не зникає повністю, проте так само очевидний її ауксиліарний характер. Форма вірша – звичне і зручне для Франка риштування.
Формально вірш складається з 11 строф на три рядки й завершального катрена. Вірш починається словами:
Усім народам і по всі часи
Голосимо отсею грамотою:
«Нема вже підʼяремної Руси!»
Те, що починається врочисто-піднесеною декларацією – не більше, ніж риторичний прийом. Говорячи вустами царського декрета, і мовби солідаризуючись з ними, Франко насправді лише привертає увагу до них, бо вже наступна строфа розрихлює бравурний патос, ставить його під сумнів, змушує застановитися:
Щоб не було її, з тою метою
Ми заходились дві монархії розбить,
Мир роз[д]авить зелізною пʼятою.
Якщо два перші рядки другої строфи мовби ведуть далі піднесеність попередньої, то вже третій рядок відверто з цим дисонує, і хоча Франковий «мир» означає не так «мир», як «світ», увесь словесний ряд лексема за лексемою деконструює вступний патос, нарощуючи іманентну лють і ненависть, руйнівний, деспотично-свавільний характер змальовуваної дії. Тож: не «хоча», а саме тому, що «світ»: розчавити «залізною пʼятою» світ – це набагато більше й далекосяжніше, ніж порушити мир в його сучасному значенні. Осцилування слова «мир» між двома вживаннями – це мовби сигнал від минулого в сучасність, від тодішнього «миру»-світу до теперішнього миру, це темпоральний перегук, а заодно й шлях, яким «мир» (у значенні світ) перекочовує до нас, будить з летаргії одновимріного «мир – війна», вихоплює із шаблону, який доволі легко – подякуймо Орвеллові – заколисує до: «Мир – це війна, війна – це мир». Проблема миру є проблемою світу, не лише українською – як тоді, так тепер. Мир – не лише мир: він охоплює світ і світськість.
Третій рядок другої строфи розщіпає емотивно-смисловий ґудзик, після чого шати лукавого мовлення-цитування спадають. Третя строфа:
Аби заставити нас полюбить,
Ми все славʼянське племʼя наострились
«Истинно-русскими» хоч силою зробить.
Можна бути святим, праведником, і вас не полюблять – а що казати про силування до любові. Любов і примус – непоєднувані величини, хіба що стокгольмський синдром. Їх зіштовхування – в літературі дає ґротеск (як засіб сатири), в житті – страждання, несправедливість, насильство. Франко влучає в саму суть – як тоді, так сьогодні. Франко – і це той випадок, коли можна сказати: на жаль – актуальний.
Велич одних ґрунтується на приниженні й елімінації інших. Концепція успішної Росії не передбачає поваги, толерантності, визнання права іншого бути іншим, а також права на його інакшість. В основі цієї «похибки» лежить спотворене уявлення, що таке успіх, велич, краса. Ця напруга у вигляді тези і її розписування (насправді ж – дезавуювання) структурує всі наступні строфи: «любов» понесуть війська «мільйонами штиків і сотнями гармат». Вловлює Франко й те, що зазіхання спрямоване не лише на фігуру Іншого, а на людину поготів: «Я не пожалую салдатів міліонів». У підсумку цього проекту «Росія мусить стать / Одна, велика, рай чиновників і шпіонів...». Велич, побудована на відкиданні кодексу гуманності, має фатальні наслідки.
Привертає увагу написаний у перші місяці війни вірш «Не алегорія»:
Застрекотало в дерева вершині,
Якийсь там звірик мав гніздо в дуплі;
Підстерегли його дві хижії пташині,
На нього дружно кинулись у млі.
Він шарпнувся, їх крила злопотіли,
Та кігті міцно впились йому в тіло,
Всі троє враз униз вони злетіли;
Шуліки зараз принялись за діло.
Без крику, гладко постулявши крила,
Мов раді, що перемогла їх сила,
Швиденько дзьобають у нього очі.
Оце мені приснилось сеї ночі.
Чому «Не алегорія»? Що хоче сказати поет, даючи віршу таку назву? Нащо це «не»? Що каже воно? Чи випадає – і тоді «Алегорія»? Чи радше, якби воно могло випасти, тоді була б «Алегорія»? Якщо так, чому воно не випадає? Це «Не алегорія», бо сон (як відкриває в останньому рядку Франко)? Але ж сон і є місцем алегоричного мовлення. Відповідь підказує і те, що це «сон», і дата під віршем: «Писано 22 падолиста 1914» – незрідка паратекст – ключ до відмикання кімнати вірша. Бо хіба не сон є реакцією свідомості на дійсність? Продуктом осмислення Першої світової війни є й вірш «Військо тіней. Воєнна пригода з р. 1167», в якому Франко мандрує у віддалене минуле, й низка інших творів письменника, що не стали тут предметом розгляду.
Хоча Франко так виразно не задекларував свого ставлення, як його молодші сучасники, від Стефаника й Черемшини до – особливо – Осипа Турянського, його варто позиціонувати не по інший бік у війні, а по інший бік війни: на порозі смерті, хворий, виснажений Франко перебуває на боці миру.
Нема ще миру, і не видно ще кінця
Великої, всесвітньої війни,
Якій рівні не знаю;
Вже міліони мученицького вінця
Вдостоїлись трохи не в кождім земнім краю,
– так починається вірш «Во человіціх благоволеніє!» від 3 січня 1916 року.
Вірш «Приємний вид», написаний 8 лютого 1916 року, ословлює ситуацію миру, описуючи цей стан як приємний. «Нелюдяна» війна людей подається як сварка, а мир як приязнь. Це – підсумування попередніх Франкових поетично-полемічних розмов про війну, з приводу війни і в контексті війни, а заодно й підсумування цієї розмови:
11.10.2016Приємний вид, коли бурхливе море
Після хуртовини втишається,
Коли після важких сльотавих хмар
Лазурем небо чистеє пишається,
Коли війна нелюдяна кривава
На мир переміняється,
І ворожнеча між двома людьми лукава
Щирою приязню устороняється.