Ґабріель Ґарсія Маркес. Сто років самотності. Переклад з іспанської Петра Соколовського. – Харків: «Фоліо», 2015. – 476 с.  

  Набираючи швидкість, реґіональний експрес «Львів – Івано-Франківськ» проскочив Сихів і, прослизнувши під найвужчим й останнім мостом, залишив позаду урбанний краєвид.   Крізь патьоки засохлого бруду він вдивлявся в довкілля, яке зміг би до найдрібнішої деталі, якби займався малярством, відтворити з пам'яті на полотні.  

Вʼячеслав Гук. Сад Галатеї. Роман.– Київ: «Український письменник», 2015. – 511 с.   До слова, я забув назватися, мене кличуть Асар Янсон, усіх інших героїв цієї великої оповіді я здебільшого називатиму тільки на ймення, намагаючись скласти їхній сукупний образ. Я маю девʼяносто три роки, народився в Ризі, у родині лікарів, мешкав усе своє життя в Латвії, пережив жахи радянського загарбання, а тепер доживаю свої дні у притулку біля Пілтене. Точніше, доживав, тому що тепер я опинився у вʼязниці.  

  – Хочете, я скажу, про що Ви балакали з тим чоловіком?   Я знизав плечима.   – Про футбол, я вгадала?   Я кивнув.   Вона сиділа на лаві у вицвіло-рожевуватій блузці й дещо зашироких штанах із секондгенду. Такі, як ця, жінки намагаються як не з одним, то з другим завʼязати розмову, щоби врешті запропонувати котрусь зі своїх брошурок, де написано про вічне, а вічне – воно не старіє.  

  Якщо піднятися на цокольний поверх, звідти на другий, повернути ліворуч, потім ще раз наліво, відтак, дійшовши в кінець, на четвертий поверх і далі коридором, ми неодмінно дійдемо до дверей номер чотириста тридцять один. Від решти пофарбованих білою олійною фарбою дверей вони нічим, крім номера, не відрізняються.  

Луї-Фердінан Селін. Смерть у кредит. З французької переклав Роман Осадчук– Київ: «Видавництво Жупанського», 2015. – 560 с.    

  Він стояв біля вікна і спостерігав, як перелітає з гілки на гілку припутень. Уперше він побачив цих птахів дві тисячі дев'ятого в Берліні. Було сонячно, він сидів на лаві і тримав у руках наполовину розкритий пакунок.  

Ісабель Альєнде. Оповідки Еви Луни. З іспанської переклав Сергій Борщевський. – Львів: «Видавництво Анетти Антоненко», 2016. – 256 с.  

В українському письменстві, а ще більше в теоретичному дискурсі і суспільній свідомості значення нефікційної подорожньої літератури мізерне. Що незаслужено, прекрасний приклад цьому – Софія Яблонська. В неї все ніби цілком так, як у решти, і водночас геть по-іншому. Вона мовби жила повнокровним життям представниці державної нації, не забуваючи, втім, що це не так. Народжена в Германові, що на Галичині, в родині священика, випускниця Львівської торговельної школи, вона 1927 року вирушила в Париж вивчати техніку знімання документального кіна.  

  Він нагадував собі комісара Меґре; не те щоб порівнянням з героєм Сіменона він потурав собі, але якось воно перевідувало його частіше й частіше. Якось наче втішало. Заколисувало, як-от зараз їзда. Колись, ген у якійсь віддаленій, неправдоподібній дійсності він був поетом, Ґеорґом Траклем, який помер у ньому, як і належалось, двадцяти семи років. Він навіть пробував перекладати вірші.