Війна

Отримавши назад квиток, він зайшов у вагон. Провідниця піднялась услід за ним, двері зачинилися, й експрес рушив.

Вказане у квитку місце розташовувалося в секторі, прилеглому до кабіни машиніста. Всі три сидіння були вільними; він поставив на середнє наплечник, вирішивши сісти біля вікна, – їзду він проводив за спогляданням краєвидів. Він не читав книжок, не слухав музики. Ніхто б не сказав, що колись він трохи музикував. Воно й перед ним, скоро згадував, поставало чимось далеким і дивним.

Його погляд ковзав рослинністю, видолинками і згірками, хатинами – перехнябленими, підремонтованими, новісінькими, лініями електропередач, що то сходилися, то розгалужувалися. Це було його медитуванням, клапті думок і картин пролинали подібно до об'єктів за шибкою, з'являлися і зникали, а він не затримував їх.

Стягнувши зубами з правої руки рукавицю, звільненими пальцями він узявся скидати другу, як раптом відчув на собі погляд. На нього дивилася дівчинка. Їх розділяв прохід. Дівчинка лежала на колінах батьків, набагато молодших від нього чоловіка і жінки, чи, може, то він так постарів? Інтуїція щось підказувала їй, але вона не знала, що саме. Острах в її очах змагався з допитливістю. Від її погляду він розгубився.

Недільним ранком експрес не такий набитий, як в інші дні. Він скрутив куртку і поклав її на наплечник. Напроти нього пригорнулись одне до одного хлопець і дівчина. Вони спілкувались російською, проте зовсім не такою, як на Півночі. Колись він також так їхав.

***

Він народився в Чернівцях і розмовляв українською. Нею розмовляли його батьки, діди і баби; його прадід, який прожив сто вісім років й підданцем австрійського цісаря воював на італійському фронті, також розмовляв нею. Вирушивши на війну на двох, він пришкандибав з неї на одній нозі. Прадіда відходила італійка з Удіне, і якби на той час він не мав сім'ї, то, радше, осів би в тому благословенному краю, де його спіткала особиста трагедія і не менш особиста, припізніла й невчасна, любов. Зрілий чоловік, його прадід повернувся домів, де був своїй родині добрим господарем, зберігаючи до кінця своїх днів – і тоді коли вже не міг самотужки пересуватися – ясноту розуму.

Його родина – і з боку батька, і з боку матері – походила з Чернівців, підважуючи міт про селюків-українців, поширений як за його дитинства, так і тепер. Що найдивніше, в нього продовжує вірити більшість самих українців.

Українська була для нього такою природною, що він ніколи не задумувався про це. Він охоче почав вивчати російську, обов'язкову в його школі, в усіх без винятку школах – одначе тієї миті, коли їхній клас поділили на дві групи, а кабінет української мови й літератури віддали вчителям російської, одночасно підвищивши їм, на відміну від учителів української, зарплату, його запал, вислід його відкритості і допитливості, охолов.

То була його реакція на несправедливість – він завше кепсько реаґував на неї: кепсько, це означає – гостро, безпосередньо. Окрім цих двох, він розмовляв ще румунською, мовою кількох своїх надійних приятелів. Ні, він не плекав сантиментів до мов – його з головою поглинала математика.

***

Дівчинка на колінах у батьків поринула в солодкий сон, а невдовзі задрімали хлопець із дівчиною. Він колись теж так їхав, щоправда, не експресом і не до Львова, а до Івано-Франківська. І теж була дівчина, тільки вони не сиділи тоді отак разом. Побачивши її, він уже не міг відвести погляду, і хоч потяг повз повільніше від черепахи, раз у раз зупиняючись, він незчувся, як залишився позаду Івано-Франківськ, потім Галич, Бурштин, Ходорів. І якщо він урешті зіскочив на ноги, то не тому, що проґавив потрібну станцію, а тому, що підвелася виходити вона. Йому вже не потрібно було жодної станції – йому потрібно було її.

Тоді він уперше побачив Львів. Побачив! Насправді то не більше, ніж словесна фігура для мережання речення. Того разу він зовсім не зауважував міста, усіх отих поснулих, ще не відданих на остаточну поталу зовнішньому потворенню казкових будівель. Він нічого не бачив – лише дівчину, до якої прив'язався, щось прив'язало її до нього, невидимі нитки, яких ані зміг би, ні захотів відв'язувати.

Спершу він ступав назирці, боячись утратити її, йому здавалося, що зараз вона зникне в якій-небудь брамі, розчиниться в людській юрбі. Потім вони йшли поруч і розмовляли. Дівчина виявилась привітною і комунікабельною. Він марив нею, не спав і не їв, доки не побачив знову. Саме зустріч у потязі навіяла йому рішення вступати на навчання до Львова.

***

У Снятині його супутники розплющили очі. Вони перекинулися кількома фразами, в їхню російську вплелося кілька українських слів, наче діамантів, а може, йому лише так здалося.

Вони все робили з чудернацькою синхронністю, навіть у сні: двадцять хвилин вона дрімала на його плечі, двадцять – він на її. Вони прокидалися на кожній станції, де зупинявся експрес, обмінювалися кількома реченнями і знову поринали в дрімоту. Його ж сон не бере. Йому досить п'ятьох нічних годин – коли ріс, він спав дев'ять, десять і одинадцять, але коли то було. Він спить на спині або на правому боці.

І щоразу в їхнє коротке спілкування впліталося більше і більше української. В Івано-Франківську це були вже речення, він зауважив, що ситуація змінилась до протилежності – то вже було спілкування українською з поодинокими російськими вкрапленнями. Пильніше роздивившись обох, він збагнув, що самі вони не помічали цієї метаморфози. Коли експрес прибув у Львів, то була вже стовідсоткова українська, без жодного російського слова. Вона звучала ледь інакше, ніж та, до якої звик, якось м'якше, мелодійніше.

Він згадав свої мандрівки до Києва, пасажирів фірмових нічних поїздів, уроджених галичан, які, ще не вийшовши з вагона, переходили на дивну говірку, що невдало наслідувала російську, наче пародія. Його щоразу приголомшувала та химерна метаморфоза. Зі своєю українською він не мав проблем – ні в Києві, ні в Харкові, ні в Одесі, і ніхто з ним також не мав, ні тут, ні там. Він просто розмовляв нею, так як розмовляв нею від найранішого, скільки тямив себе, дитинства.

***

Коли дівчинка розплющила очі, її погляд найперше впав на його руку. Щойно тоді він зауважив, що так і не скинув рукавицю.

Експрес увірвався на Сихів, на шляху його пропускали товарні і пасажирські потяги, вони зупинялися на передбачених розгалуженнях, чекаючи, поки він промчиться однією-єдиною колією, що сполучала його рідні Чернівці з тепер уже рідним Львовом.

Одягаючись, він почув «До побачення», вимовлене дитячим голосом. Він защепив куртку, йому дещо важко далося закидання лівої шлейки, проте він уже більш-менш натренувався. Дівчинка ще раз сказала «До побачення», і він зрозумів, що вона звертається до нього.

Він відповів, усміхнувшись:

– До побачення.

Вже прямуючи до виходу, почув позаду вимогливе:

– Дядю!

Він озирнувся. Дівчинка посилала йому повітряний поцілунок.

Він вирішив іти пішки. Тут, на Коновальця, майже на перетині з вулицею Степана Бандери, мешкав його найкращий приятель. Він еміґрував у середині дев'ятдесятих, намовляв і його, але він відмовився. Щось у ньому сказало «ні». Воно було сильнішим за нього.

Вони давно не бачилися. Їхня зустріч вийшла не зовсім такою. А якою, властиво, мала б бути? Його приятель побудував у Дортмунді комп'ютерну фірму. І це він, хоча вони ще в кінці дев'ятдесятих втратили контакт, зініціював й оплатив йому дорожезне протезування. Взимку дві тисячі тринадцятого – чотирнадцятого його приятель разом з однодумцями, українцями й німцями, заснував «Євромайдан-Дортмунд», а згодом звідти, з Німеччини, займався волонтерською діяльністю.

Він порухав лівицею. Вона ніколи не замінить свою, але вона була майже така, як своя. Ще трохи, і він повністю звикне.