Мова

Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого вона складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.

А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.

Від напруги, як зголодніло вслухався, пересихало горло. Його цікавило не так, про що вони розмовляють, як те, як вони розмовляють; він інтуїтивно здогадувався, що саме це й було причиною таємничення. Й ось той спогад, давно стертий у ньому, зненацька ожив.

Він почав шукати, достеменно не усвідомлюючи, чого саме. Він виростав із загально прийнятим балаком, що мало забезпечити йому надійний шлях, і воно справді так було, аж щось у ньому, давно вже дорослому, вчинило бунт.

Він мав зробити це бодай у пам'ять про матір, яка приховувала її від нього заради його майбутнього. Бабця була останньою, з ким вона могла спілкуватися нею. Й ось майбутнє постало перед ним у подобі приховуваного минулого. Його вухо пам'ятало дзюрчання струмка, чистої кришталевої води сказаних стишеним голосом слів, незвичайних зворотів, цілком інакших тонів та інтонацій, коли обоє гадали, що він спить. Щось у ньому вимагало узятись за це. Він міг знехтувати його, і, радше за все, нічого не сталося б. Але в тім то й річ, що не міг.

Мова була йому божевіллям, як горілка для пияка. Ін'єкцією для наркомана. Варто було йому захопитися поточними справами, як вона нагадувала про себе. Його крутило в буквальному розумінні, він спізнавав нестерпний біль, наче його цвяхували, і воскресав, щойно вділивши їй належну увагу. Вона, що розпинала його, вивільняла в ньому нечувану енергію. Він вмиротворено насвистував відомі і вигадані мелодії, забуті й відновлені, найпаче одну, продукуюючи незліченну кількість її варіацій. Він присвячував те невинне мугикання пам'яті матері. Ймовірно, мати чула її там, бо вряди-годи з неба падали на землю сльози невимовного, адже тепер то й була її мова, щастя.

Ніщо не обмежувало його. Оцифровував слова, словники, книжки. Володів незліченними записами на бобінах, касетах, платівках, звідки лише не настяганих, правдами і неправдами: куплених, вициганених, виканючених, виміняних – врешті-решт, вкрадених. У матеріальному плані він на тому ніяк не наживався, а часто-густо ще й піддавав себе ризику. Цієї своєї діяльності він не афішував, як не афішують потреби в молитві – ніхто не вклякатиме і не молитиметься прилюдно тільки на те, щоб його бачили.

Храм слова набув у його випадку дослівного значення – в жодному іншому місці не було зосереджено стільки слів і речень, як довкола нього – на підлозі, столах, полицях, стінах, під стелею. Воно стояло, лежало, висіло, пірамідилося, тулилось, хилилося. Все воно поступово дублювалося на електронні носії, оживало в динаміках програвачів та комп'ютерів, лилося з труби грамофона, подібної до застиглого в розквіті кампсиса.

Цієї своєї пристрасті він не афішував, приховуючи її, як тримають у таємниці найсокровенніше. Чи то дався взнаки вплив матері, чи щось інше – хай там як, він вважав це своїм персональним клопотом, чимось, що ніхто за нього й для нього не владнає. Йому належало впорати це самотужки, як полагоджують зі своїм сумлінням. Бо це й було справою його сумління – справою і сумлінням.

Тоді як такої, як у нього, колекції, не було навіть там, де словами опікувалися професійно, де їх деклінували, тлумачили, каталогізували, нанизуючи картка за карткою, щоб потім вони вкривались грибком, розмокаючи від вологи, накипілої на стінах розміщених під землею сховищ, і на горищах з шапликами, куди скрапувала дощова вода, і в робочих кабінетах, де сиділось у верхньому одязі, де доводилось гріти приміщення теплом власних тіл, хукати на неслухняні пальці, щоб о вісімнадцятій нуль нуль вирватись звідти і якнайшвидше пірнути в нормальне життя, де можна було досхочу теревенити балаком.

Її давно вже там не було. Не було й самого центру. Одного дня йому дісталася надурняк вся розкішна колекція, він не вірив у таке. Проґавити таку нагоду міг тільки заплішений дурень. Час до часу він переглядав новинні ресурси, різного роду платформи, де вряди-годи натрапляв на те чи на те.

Своє щастя він завдячував орендарям, які одного дня ввійшли повноправними господарями, з належно оформленим свідоцтвом власності, витуривши з приміщень кнохенцузаммен і виставивши всі ті незліченні, нагромаджені впродовж десятиріч шухляди і шабатури надвір, просто неба, звідки невтішно ридав холодний осінній дощ.

Ніхто не впоминався про папірці, прямокутнички наполовину зіпсованого картону. Вітер віяв їх вулицями впереміш з опалим листям. А він біг за ними, ловив і складав, наче не мав більше що до роботи. Мільйони прикладів, підтверджень, покликань на джерела! Неоціненний маєток – крім нього, схоже, більше нікому не потрібний. Збурена людність лаштувалась на кухнях і клумбах до хрестового походу в Англійський банк по відсотки від покладеного туди гетьманом Полуботком багато сотень років тому козацького скарбу, тоді як він лазив навкарачки, рятуючи безмовні слова.

Щось походило з радіа, з його розкішної медіатеки – живі голоси, мова в її непідробному, не умертвленому й розкладеному на поличках звучанні. Ні, вона бриніла, переливалася, заповнювала реґістри, широчезний діапазон, тембри, вкраплення. Вона могла все, що потрібно, а попри те – щось більше. І він вслухався – онімілий, охмелений, щасливий, а його щетинистою щокою тихо котилась сльоза.

Вона жила, щось неосяжне, одержиме, піднесено-безнадійне було в її існуванні. Вона переслідувала його в снах і наяву, ополчувалась на нього, викликала запаморочливо-солодкі галюцинації. Він вмикав її, Пігмаліон, створюючи ілюзію багатоголосся, оживлюючи бездонну порожнечу, що стягувалась довкола нього тугішим й тугішим зашморгом.

То була його рятівна доза, він ризикував недотягнутися, забаритися в самозабутті, знепритомніти. Поруч нього нікого не було, він існував самітником, він прирік себе на невимовність розкішно-повільного, невідворотного самознищення, перетворив вмирання на наснажену, нескінченну симфонію, смертію смерть подолав. Тоді, кожної попередньої і всі наступні, що будуть, миті.

Він повторював, знав напам'ять, міг відтворити значні частини колекції, озвучити їх, самовіддано тренувався, поклав собі ввібрати її до останньої барвистої краплі, наповнити нею себе, перетворити себе на мову, на живе сховище, на неспростовний доказ її неповторного, самобутнього, сповненого жаги бриніння. Був Гамлетом її ніким не оплаканої трагедії.

Мово! О мово... Вона була його болем і піснею. Він продовжував триматись за неї – тим відчайдушніше, що невдовзі все буде інакше. Він умирав разом з нею, що в ньому, завдяки йому і через нього воскресла.

Геть усе зміниться. Він передбачив це. Все переходило в щось нове, ще не збагнене і до кінця не осяжне. Проте він знав достеменно: його не було б, якби воно не пройшло крізь горнило тисячолітнього ошляхетнення.

Найдивніше, що, врятувавши її, сам він нею не розмовляв.

– В нас закладені коди. Ми можемо вирости з будь-яким фоном, одначе згодом вони спрацьовують. Ми починаємо шукати, до ладу не усвідомлюючи, чого. Все має свою ціну. Ось я плачу її, – він обвів поглядом бункер з невиразним інтер'єром, який прикрашало кілька репродукцій, в одній з них я впізнав «Соняшники» ван Ґоґа. Навіть виконані друкарськими фарбами, вони палахкотіли в цих постійних півсутніках, крихітні змійки жовтогарячого полум'я, мовби освітлюючи простір в доповнення до настільної лампи-клешні, увімкненої над місцем священнодіяння, під час якого літери й речі перетворювалися на зображення, а зображення – на вертикальні шпальти, подібні до ієрогліфічного письма.

– Як багато людей зрікались її, і нічого з ними не ставалося.

– А звідки ми знаємо? Що нам відомо про те, що відбувалося в них? Ви запитували їх про це? Ви коли-небудь розмовляли з ними? – він звертався до мене на «Ви», тоді як я годився йому на сина. – Перший-ліпший життєпис, який я беру до рук, нічого не розповідає. Крім нісенітниць, обзаголовлених хронікою життя і діяльності. Ви задумувалися про причини того, що сталося? А звідти ростуть ноги. Це і є вона, несправедливість.

– Мови з'являлися і зникали, культури, народи, цивілізації.

– Війни, війни і ще раз війни. Насильство, приниження, різанини. Непомірні страждання одних задля успіху інших – ось що рухало нас вперед. Ви вважаєте це поступом?

– Ви хочете сказати, що людина – нікчемна і безпорадна?

– Ні, повнолітній злочинець, уповні притомний того, що коїть.

– Ви мізантроп.

– Ви так гадаєте? – запитав він і, витримавши паузу, наче обмірковував, додав: – Якби так  було, я не робив би зараз цього.

– Ми досягли речей, які кілька сотень років тому не снилися.

– Це вже напевне.

– Ми рухалися вперед.

– Й ось де опинилися, – він окинув бункер.

– Це прикра помилка.

– Я не погоджуюся з Вами.

– Цього ніхто не хотів.

– Ви впевнені?

– Безглузда, фатальна випадковість.

– Ні, друже.

Він додав, що теж волів би бути шляхетним, але факти – вперта річ. І ще він додав, що відмовився б від усього, якби це щось дало. Якби цим можна було щось виправити.

Сторіччя за сторіччям світ бгався в нерозплутніший і нерозплутніший вузол. Й ось він перетворився на купку попелу посеред згарища. Ніхто не вчинив опору. Ніхто нічого подібного не сподівався. Все минуще. Матерія незнищенна. Людство – лише короткий епізод.

Він покладався на ту цятку в нескінченному ряботинні можливостей, про яку йому колись розповів старець, якому він, дванадцятирічний, сягнув до кишені в наївному намірі непомітно її обчистити. Цятка жевріла перед ним крихітним рятівним вогником.

– Настане день, і Ви повернетеся. Ви просто не зможете інакше. Ви матимете нагоду почати з чистого аркуша. Вас виповнюватимуть прекрасні почуття, Вам перехоплюватиме подих. Усе залежатиме тільки від вас. Не змарнуйте її!

Він узяв мене за лікоть:

– Пообіцяйте не схибити. Цей проект доводиться закрити. Не все було так кепсько, проте все кепсько закінчилося.

Більше я з ним не бачився.