Довгі місяці неволився в тюрмі старий священник враз зі своїм людом. В голоді і холоді дивився на збитковання і муки менших братів і ніс їм останню розраду на смертнім барлозі, слухав наруг, обид і насміхів над поневоленим народом, а що був се чоловік, який глядів далеко поза "суєтоє житіє мира і мимошедшая літа живота cвoєгo", то чим острійша ставала казня, чим лютійша сторожа, тим близше видів він упадок тьми і сяйво волі свого народу.
Вечірним сумерком віддавався він на взір старих, скитських, схимників "безмолвію й уєдиненію", пожовклий евхольоґіон опадав на коліна, з душі линула тиха молитва, инша від тих, які стрічаємо в книжках:
"Сило незбагнута, вічня Тайно безмежного простору над смертною головою людини, великий Боже, якого ймення даром шукав дух пророків, Світлосте тиха, що даєш мойому серцю відчути свою безконечну любов до побіджених і вищих, а духови даєш пізнавати у вселенній инші, кращі катеґорії, ніж ті, якими на цій землі орудує фільософія насильства, неволі і ганьби — святий, безсмертний Боже, не дай пропасти сльозам, крові і мукам мого безталанного Народу! Дай йому долю добру і волю слушну... Від начала Твого обявлення, від Голгофти Твого Сина, ніякий народ не витерпів зі своїм священником стілько, що мій враз зі своїм найвищим Пастирем в цій заверусі. Боже милостивий, вислухай мене грішного!"
Зі сердечного терпіння плила молитва старого священника, великі дари зложив він на жертвеннику вітчини. На далекому засланню померла його подруга, ревна патріотка, одинокий син, офіцер народньої армії, згинув в битві.
Перед о. Павлом станула хвиля пращання з подругою. На столі скромний обід, обоє мали взяти ложку, аж тут впадає неприятельська стежа й арештує їx...
"Не плач, товаришко життя; творча сльоза поета покличе нас до трапези в народів вольних колі..."
Син з кільканацятьма жовнірами виправився на неприятельську панцирку серед ночі. "Панцирка, піддайся!" — кликав юний герой. Панцирка пустила в рух скоростріл, хлопці-молодці почали пражити її екразитом і динамітом. Син поляг зі своїм гуртом, панцирка стратила майора і двох поручників, неприятель не міг вийти з дива над шаленою відвагою і справив юному героєви похорон зі всіми військовими почестями.
В домі о. Павла був старий штих. Гурток молодих приклонників волі зібрався серед ночі і має тягнути льос. В тім виступає доброволець з орлиним оком, бере смолоскип і сходить в підземелля, щоб висадити в воздух стару твердиню ярма і неволі.
При пращанню з подругою о. Павло глянув в останнє на той старий образ невідомого мистця.
Братія хропіла покотом і стогнала крізь coн, священник сидів в куті на твердій прічі, засвітив свічку, добув з кишені жмут паперів, завитих в хустину і виймив останню памятку по синови — листок, писаний день перед смертю. Була там змальована руїна, запале склепіння, а під ним завіщання:
"Все йде, все минає і краю немає...
Кудиж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень і мудрий нічого не знає".
З боку написав син:
"Одна рука лягає в гріб, инші зачинають живо науку, стають на її місце, земля як крашанка вкривається людським трудом, але горе тій руці, що нарушить благословення терпіння".
При меркотливім світлі тюремної свічки, з тихою сльозою чуйного духа, мандрував о. Павло, безсонною ніччю могил подруги і сина, до досвітка народу.
Гучно і шумно зачав сусід річницю своєї пoбiди, вулицями тягнули відділи без ух і співали, а священник ладився до служби божої.
Нині дижурний офіцер не хотів дати дозволу і повторив обидливу увагу свого епископа на обряд о. Павла й його народу.
По довгих домаганнях відчинили казню і священник зі своєю громадою пішов вузким коридором до більшої келії, в якій була тюремна каплиця.
О. Павло був в силі віку, але виглядав як дуб, що його перед часом шарпнув грім.
По дорозі обидливі слова падали каміннєм на "гайдамацьку парафію", — священник в такі хвилі видів Христа перед Каяфою і Пилатом.
Два жовніри стояли з настороженими кpicaми при вході каплиці, громадяне клячіли і молилися, священник вiдправляв тиху службу божу за тих, що лягли головами.
На коридорі зачалася сороміцька розмова про нічну гульню і пиятику.
Коли священник підіймив рамена над жертвою тіла і крови Христа — хтось сіпнув його за рукав. Він обернув ся — перед ним стояв дижурний офіцер і спитав з глумом:
— Хто тепер має службу: я, чи ти. Кінчи живо і розходіться!
Священник держав рамена в горі як передше, його очі глянули в далечінь крізь тюремні мури, він промовив словами молитви:
— Господи, Ти що в старім Завіті не допустив до кровної жертви Авраама, а в новім дав свого Сина на cпасeння мира, вислухай мене, що зложив кровну жертву свого сина!
По тих словах о. Павло опустив руки на груди, бистрим зором пронизав супостата і вповів спокійним, рішучим голосом:
— Тепер будемо розходитися...
Ледяна струя вдарила офіцера по всіх членах, кров застигла, сили омліли, він захитався і соваючи рукою по стіні, вийшов з каплиці.
Свіжий офіцер, що перебрав службу, застав його в вартовій, в куті під стіною, голова закутана в кожух — він був мертвий.
[Громадська думка, 20.02.1920]