Оповіданє
— Чи чули ви, панове, що наш Аркадій зрік ся презенти на Локчинцї? — спитав о. Филемон своїх гостей, кільох священиків з сусїдства, що до него приїхали на празник і тепер по богослуженю власне прийшли на обід.
— Що ви говорите? Се неможливо! — закликав підстаркуватий священик, о. Дамян, що мав співану службу Божу і тепер пив каву.
— Се не до увіреня! — закликали другі здивовані священики.
— А прецїнь оно так єсть! — мовив дальше о. Филемон — і я о тім чув від самого Аркадія, котрий говорив не на жарт, але цїлком серіозно. Та впрочім він зараз тут сам надійде і вам всьо скаже, а може доповість і причину, яка єго до ceгo склонила, бо менї він о тім не говорив нїчого, не було часу...
Священики тілько здвигнули плечима і виглядали на людей, що нагло зістали збиті з пантелику. Они перед кількома днями довідали ся з ґазет, що их любий Аркадій дістав презенту на Локчинцї і тепер збирались єму поґратулювати, а тут ось що стало ся! Дивне диво...
О. Аркадій — то був завідатель з сусїдства, вельми симпатичний молодий чоловік, хоч знов і не так уже молодий, щоби бодай від кількох лїт не сидїти на власній парохії. Був се оден з тих завідателїв, що як то говорять, не мають "щастя", товчуть ся по різних закутках цїлої епархії та не можуть нї до чого дотовчи ся. Багато молодших священиків дістають парохії і нераз навіть добрі парохії, а такій "нещасний" лише дивить ся і — дальше чекає... Неоден з таких людей перед часом упадає на дусї, без устанку гризе ся, з гризоти старієсь, марнїє на лици, стаєсь рівнодушним на цїле окруженє, опускаєсь — но о. Аркадій до таких не належав. Мимо безнастанних неудач, мимо крайного убожества, завсїгди він був до світа добре розположений, мав добрий гумор і де лише показав ся на новій посадї, всюди зєднував собі любов і привязанє, всї бажали мати єго в своїм сусїдстві, а коли єму прийшлось переносити ся на нову посаду, то всї сусїди жалували за ним і зі сльозами єго прощали. Був се чоловік не малих здібностій і ревний та трудящій священик, через що зискував любов не лиш у сусїдів, но також у парохіян, так що простий народ нераз випроваджував єго з плачем і пів милї, коли єму прийшло виносити ся з парохії. От і тепер вже всї священики по відправленім богослуженю прийшли на обід, а о. Аркадій сидїв ще в церкві, ще винайшов кілька побожних невіст, котрі не вспіли скорше висповідатись та запричащати ся, і віддавав им духовну прислугу.
Вкінци разом з паламарем вийшов з церкви і пійшов на приходство обідати, де прочі священики нетерпеливо єго ожидали.
— А! — закликали всї разом — ось Аркадій! Даєш на себе, голубчику, довго чекати...
— Ще знайшло ся кілька осіб до сповіди, — почав звиняти ся о. Аркадій, но другі не дали єму докінчити.
— Чекайте, друже, — промовив до него оден з товариства — ми хотїли вам ґратулювати одержаної на Локчинцї презенти, а тут чуємо, що ви зрекли ся... Чи то правда?
— Суща правда, — відповів о. Аркадій, — так єсть, був-єм змушений обставинами...
— Певно маєте надїю на щось лїпшого...
— Жадної не маю надїї, — говорив о. Аркадій, весело усміхаючись, — а навіть постановив-єм не старати ся в найблизшій будучности о жадну парохію і коли-б так з жінкою і з дїтьми вільно було їхати до Америки, так би-м зараз свиснув геть за море...
— Дивне диво! — замітив о. Дамян. — А чи не могли б ми знати тих обставин, о котрих ви говорите? Таж Локчинцї не согірша парохія і можна на нїй від біди жити... От і старий небіщик жив, аж доки не вмер, і дїти вивів на люде...
— Обставини? — закликав о. Аркадій. — і овшій, я з тих "обставин" не хочу робити тайни, тим раднїйше, що хочу почути ваші на се погляди...
Він закурив папіроску і підчас коли в другій комнатї накривали до обіду, став оповідати исторію своєї презенти і резиґнації. О. Аркадій передовсїм сердечно і голосно розсміяв ся, і тим впровадив своїх товаришів в немале здивованє.
— Скажіть менї, братя, — почав він ледви стримуючись від сміху, — до якої я звірини подібний?
Всї здвигнули плечима і отворили широко очи...
— Не відповідаєте? — говорив він дальше. — Ну, то пригляньте ся менї добре і скажіть, чи не подібний я часом до вівцї?
— Говоріть бо розумно! — закликав о. Дамян — не жартуйте та не робіть з нас дурнів, ось що!
— Слово вам даю, що не жартую, — говорив о. Аркадій, — а що я не жартую, то зараз переконайте ся. Коли тілько Локчинцї опорожнили ся, т. є. зараз по смерти старого небіщика, я як практичний чоловік пігнав просто до колятора представити ся, що, мовляв, хочу убігатись о Локчинцї. Мав я з собою і припоручаюче письмо від одної впливової личности і десь-колись видїв-єм ся з колятором, через що мав-єм надїю на як найлучшій успіх моїх заходів. І справдї, пан колятор приняв мене дуже ввічливо як знакомого, а що найважнѣйше, обіцяв нїкому лиш менї підписати презенту і заручив своїм шляхотским словом. І пійшло всьо, як по маслї... Я спокійно глядїв в будучність і вкінци дочекав тої хвилї, коли прийшло до мене повідомленє, що моя презента лежить у колятора підписана і на мене чекає. Я розумієсь зараз поїхав до пана дїдича подякувати і відобрати презенту. Но сим разом крім самого пана я застав дома також єго жінку. Забув я вам сказати, що за першим разом я єї не видїв, бо она була виїхала кудись на купелї, лїчити ся на нерви... Отож панї дїдичка, на моє нещастє, мене собі не вподобала і як тілько увидїла мою особу, зараз скривилась мов середа на пятницю і промовила до свого чоловіка по француски:
— Ах горе! кому-ж ти дав презенту? Чи-ж ти був слїпий? чи ти не видїв, що той чоловік цїлком подібний до вівцї?
— Ет! говориш щось, любко... — відказав пан дїдич.
— Але-ж цїлком подібний до вівцї, правдиве овече лице! А я такого не хочу, хиба хочеш, щоб я вмерла...
— Але-ж, любо, не говори дурниць... Бо по перше: приглянь ся єму лїпше, а увидишь, що се дуже милий і симпатичний чоловік, а по друге: він має від мене цїлком формально відписану презенту...
— Коли-ж я не хочу, бо він подібний до вівцї!.... Ти очевидно хочеш, щоби я вмерла...
І так дальше поступала суперечка поміж благородним супружеством... Пан дїдич, будучи певним, що я нїчого не розумію з тої бесїди, то щоб я і не дорозумів ся нїчого, старав ся зі своєї сторони надати тій перемівцї тон байдужний, однакож єго жінка не робила собі нїчого з моєї притомности і впадала постепенно в чим-раз більші фохи... єї лице з блїдого стало червоне, а голос перейшов вкінци в фістуловий...
— До вівцї подібний і баста! — закінчила она, — а я не хочу мати в своїм селї духовну особу подібну до вівцї, не хочу соблазни між людьми... Ти вправдї хочеш і виглядаєш моєї смерти, але я не так ще дурна, я ще хочу жити!...
Она почала скорими кроками ходити по сальонї і, вхопивши вахляр, стала ним судорожно вахлювати своє лице. Пан дїдич стояв вельми заклопотаний, правдоподібно надумуючись, як єму вийти з тої халепи. Я завважав, що він був під властію своєї достойної супруги і тепер очевидно каяв ся в души, що напитав собі біду, не засягнувши вперед єї ради. Менї єго жаль було, того пана, і я шукав в думцї способу, як би єму прийти в поміч, а заразом і в моїм невідраднім положеню зробити якійсь пролом. Ану-ж, думаю собі, промовлю я що-небудь по француски до благородної панї, тим язиком, котрим она так без женади в моїй притомности чеше мене попід шерсть... Буду видїти, яке се зробить вражінє, буду мати моральне вдоволенє, що прецїнь я, рускій священик, не єсмь такій околіт, за якого она мене уважає; буде се для неї заслуженою карою за єї безвзглядність, ну, і хто знає, може навіть постелить менї дорогу до єї ласки... Річ відома, часом в подібних оказіях оден сміливий крок може мати рішаюче значінє, всьо може направити...
Як загадав, так зробив.
— Madame! — кажу я піднесеним голосом, звертаючись до панї, — що я подібний до вівцї, то я тому цїлком не винен, однак впевняю вас, madame, що хоч я на зверх і до вівцї подібний, но моїм серцем я подібний до льва...
Наслїдки були як найгірші. Панї вівкнула, зімлїла і повалилась на мягонькій диван. Пан задзвонив, прилетїв льокай і оба з паном вхяли омлїлу паню і понесли єї кудись до єї будуару.
Я став як вкопаний; в люстрі, що висїло напротив мене, я побачив своє лице блїде як у трупа, серце у мене страшно билось, ноги дрожали, я сїв на стільчику і опустив голову на руку... Що я наробив? що менї почати?... Чи довго я так сидїв, не знаю. Но вкінци прийшов пан дїдич з дуже заклопотаним лицем. Я спитав єго, як має ся єго жінка...
— Се нїчого, оно перейде, — говорив він цїлком пригнобленим голосом, — а що-до вас, отче, то ви собі з того не робіть нїчого... ви в праві, в цїлковитім праві...
Так, я був в праві, я се знав добре, що я в праві, бо ж прецїнь презента була в моїх руках... Однак, коли я вкінци прийшов до себе і розглянув ся в ситуації, тогдї попередні фохи та спазми панї дїдички і се пригнобленє, очевидне каяттє пана дїдича стало для мене так прикрим, видалось так понижаючим для мене, що мною заволодїло якесь неописане, до самої землї придавлююче почуванє, і коли-б я скористав з того мого права і вийшов від колятора з презенгою в кишенї, то я би сей крок — так менї здавалось і до тепер здаєть ся — мусїв уважати ще більше понижаючим для мене...
— Добродїю! — сказав я до пана колятора, — я не перестану бути вам вдячний за вашу ласку і добру волю, однак маючи на увазї здоровлє вашої достойної супруги і ваш власний спокій, я не можу користати з мого права до презенти вами підписаної, моя честь менї того не позволяє.. Найлучше буде, коли я сей документ знищу таки в ваших очах, бо до того я також маю право...
І по тих словах я подер папір на дрібні кусники і кинув на долівку.
Пан колятор розложив обі руки, похилив ся на перед, хотїв щось говорити, но єму видно голос застряг в горлї. Та я й не чекав, поки він що скаже; я вибіг чим скорійш на двір, дібрав ся до своєї фіри — і коли-м виїхав аж геть на поле, тогдї доперва почув себе свобідним і свобідно відітхнув. Таки того самого дня подав-єм письмо до консисторії, що зрікаю ся презенти на Локчинцї...
— Ось і цїла исторія і причина мого поступку! — закінчив о. Аркадій. — Вправдї для мене було би найкористнїйше, коли-б я був пошив ся в дурня, коли бим був в першій хвили, скоро тілько паньство колятори зачали з собою вправляти ся в францускім язицї, чемно уклонив ся і "спас ся бігством". Сего би менї також не міг нїхто взяти за зле. Однак стало ся иначе... а сего, що стало ся, я цїлком не жалую, бо-ж прецїнь тут поступив я собі також так, як честний чоловік поступити повинен...
При обідї о. Аркадій, як звичайно, мав добрий гумор, був веселий, жартував. Однакож прочі священики, не виймаючи навіть самого господаря, були якось дивно пригноблені... І хоч о. Аркадій старав ся зводити бесїду на різні річи, навіть на політичні справи, котрі при таких оказіях бувають звичайно любимою темою до розмови, то все-таки прочі священики сим разом єго не слухали і підчас цїлого обіду, а навіть по обідї не говорили о нїчім иншім, лиш о праві патронату....
[Дѣло, 30.12.1896]
30.12.1896