Оповіданє Богдана Л.
Василь і Настя були бідні люде. Спокійна совість і здорові руки — то их цїлий маєток. Та ще мали они хатку маленьку під самісїньким лїсом. Ту хату дістала Настя по батькови, а Василь пристав до неї.
Не мало він наклопотав ся, заки то до того прийшло. Не мало здоровля коштувала Василя Настя, — а все то лишень через лїсничого. Як лихій на душу наважив ся він на Настю. Дороги їй перейти не давав, а вже за лїс то і не згадуй.
Найби вам на сміх вибігла, так він вже і є коло неї, як з-під землї вийде. Василь, хоть і вірив Насти, так все таки бояв ся о ню, бо любив єї дуже. Нїкого, лишень єї. Як перед яструбом хижим беріг єї перед оттим лїсничим поганим.
Раз навіть через то прийшло було до великого. — Пійшла Настя, не пійшла а стрибнула в лїс, звичайно — лїс під боком. Збирає она гриби і не вважає, а ту лїсничій, як кіт до птицї підходить. Підходить до неї, підходить, тай — цуп!
— Не втечеш менї, — каже — козонько дика, не втечеш. Сполюю я тебе аж нинї.
І як тота потвора суно ся до лиця та все своє: — Не втечеш та не втечеш!
Настя в крик: — Хто в Бога вірить, най pятyє!!! — Але годї. В лїсї тишина безконечна. І духа людского не чути. Лиш пташки цвірінькають на вітях, щось радять ся, і змовляють ся, а ту на раду нема часу. І хто єго знає, до чого було би прийшло, як би не Василь. Десь єго Пан Біг на ту хвилю наднїс, — прискочив, відбив Настю, ну і, звісно, в злости щось троха доторкнув ся лїсничого.
Кілька недїль відлежав пан Стшалковскій, а як встав, то хотїв Василя подавати до суду. Але не подав, лишень все вострив собі на него зуби.
— Коби я того розбійника — каже бувало, — дістав у свої руки, відплатив би я єму за своє!
Але Василь не так то дуже й бояв ся лїсничого. Руки у него як довбнї, плечі як ворота, дав би собі раду. Він тїшив ся, що встеріг своєї Настї як першої вишеньки на дереві, тай жив собі з нею щасливо.
Хатка у них, як кажу, маленька тай під самим лїсом, так що гильки дерев бють єї по стрісї. Коло хати пару грядок на закришку та на капусту, а там дві чи три нивцї, такі вузенькі як те полотно, що єго білять над водою. Не ниви а стежки-суголовки. Та хоть в такій бідї, они жили щасливо. Він ходив з сокирою в село, а она до шматя або до кужелї. Вже то она всяку роботу знала, нема що казати. Ну, а він також. Так якось давали собі раду і крутила не согірше своїм божим світом.
Тепер у них клопіт. Дитина хора. Ще єму року нема, а таке вже мудре як старий. Надивити ся не годен. Недавно, не знати з чого, занедужало, і нїяк не годно прийти до себе. Кашель і кашель. Аж заходить ся бідне. Нинї єму гірше. Під вечер дістало горячку, так що й рідної матери не пізнає. А кашляє, аж затягає ся, слухати прикро. В грудех єму харкотить і булькоче, лице аж посинїло від утоми.
А ту в хатї зимно. Таке зимно як в ледівни, хоч дреглї студи. Вікна замурувало, повиписувало на них всїлякі квітки та цяцьки, по стїнах повибігали лиси*), а пару, що пустиш з рота, так она зараз і мерзне на повітрю. Біда!
Де що було на обійстю до палива пригідного, спалила. Птоти обнесли, загату до чиста розібрали, а тепер хоть зубами дзвони.
Зажурив ся Василь. Сидить биля скринї, голову опустив на руки, думає, яку би раду дати.
Hаcтя коло дитини заходить ся. Одиноким на цїлу хату кожухом обікрила єї, колиску присунула до самісїнької печи, та ще й сама нахилила ся над нею, тай хухає.
А оно грудьми так носить, що дивити ся прикро, а як зайде ся кашлем, то так аж стїни трясуть ся і вітру з надвору не чути. А вітер вам не аби-якій. Аж стріху на хатї дере.
— Слухай Насте, — озиває ся Василь — може би єму чорної ріпи з цукром, га?
— Давала я, не помагає. І ріпи давала і соку з цибулї, чого йно люде не доповідали, давала, але всьо за нїщо.
— Гм, — сумно відповів Василь, потираючи чоло та голову рукою. Він щось мав на гадцї, але не міг, чи встидав ся сказати. Вкінци зважив ся і якось тихше та несміливо сказав до Настї:
— А може би до знахора пійти, най заговорить?
— Грішне дїло, — коротко відповіла Настя.
— Хто єго знає, чи грішне. Може ино кажуть. Що в тім за гріх? Коби лиш помогло, так пійду. Кажуть, що Гринько ворожбит вміє замовляти. Пійду по него.
Він встав і справдї хотїв ити, але Настя здержала єго.
— Не йди — каже — я вже скликала де хто йно був на світї. Не помагає. Сиди красше. Менї щось лячно. Не пущу тебе. І як там ити у таку шувір? Там і пса вигнати жалко... Впрочім не поможе тай не поможе. Вже єму либонь виходу не буде. Прийде ся нашому воробчикови погибати. Замерзне оно, заковязне на такій стужи.
— Заковязне, кажеш, — озвав ся по хвили Василь — так розпали.
— Та чим?
— Як то чим, а чим же палить ся? Дровами!
— Які ми там дрова! Від тиждня в комірчинї як вимів. І трісочки нема.
— Нема, кажеш, так я принесу. Не жури ся. То моє дїло, моя в тім голова.
Настя підняла очи з над колиски і глянула на него.
— Принесеш? — спитала недовірчиво. А з відки?
— Моя в тім річ, з-відки. — Досить, що принесу і не вкраду.
— Не вкрадеш?
— Кажу, що нї! Коби лиш трохи втихло, так принесу і буде тепло... Лїс то річ Божа, — говорив згодом до себе. — Божа і людска. Росте собі деревина, тай росте. Нїхто єї не плекає, не підливає, не обкопує, навіть нїхто не знає, кілько єї там є, кілько гине, ломить ся від вітру, кілько з коріня пускає. Звичайно лїс. А она все своє: не вкрадеш, та не вкрадеш! Ту дитина хора, а она: не вкрадеш! Яка ту крадїж?
Настя не відповіла нїчого. Она вдивила ся в него своїми лагідними, мов тиха вода спокійними, сїрими очима, а відтак, зміняючи голос, сказала:
— Василю, порубай ступу. У нас і так нема що опихати. Як Бог дасть просо, то скочу до сусїди. Порубаєш?
Василь привик був слухати Настї, так як слухають деякі мужі своїх добрих жінок. Він знав, що она єго на зле не намовить. Але тепер єму і через гадку не перейшло послухати — баби. Він подивив ся на ню так, як би хотїв сказати "здуріла".
— Ступу кажеш зрубати, ступу?... Сегодня ступу, а завтра що?... Може лаву, а по лаві скриню, а по скрини що?... Може двері?... Га?
Toтo "га?" він вимовив якось голоснїйше і злістно. Видимо злістно. Оно вилетїло як клин з єго горла і пійшло по хатї. Вдарило о стїни і відбило ся, вдарило о вікна і о двері і відбило ся, вдарило о уши і серце Настї а також відбило ся якимсь сумним і жалібним тоном.
Она не відповіла нїчого. Ще низше нахилила ся над колиску дитини, так що своїми теплими грудьми доторкала ся єї зимного тїла, і гріла єї своїм віддихом теплим.
Кашель у неї перестав на хвилину і она задрімала. Пильно слухала Настя єї віддиху тихого, короткого, важкого. Відтак віддала єї в опіку Пречистої Дїви, що найкрасше знає материньску любов і розпуку, і — задрімала.
*) Від морозу по стїнах виступлять мокрі плями, — нарід зове их лисами.
(Конець буде.)
[Дѣло, 18.11.1896]
(Конець.)
В хатї зробило ся тихо. Лиш вітер вив на дворі і вдирав ся крізь дряхлі стїни у хату. На шибах і на стїнах світив ся мороз. Слабонька поломінь малої нафтяної лямпки, що світила ся без скла, то погасала і гасла то знов оживала і блимала неясно. Дим ишов від неї чорними нитками і осїдав на стели.
Василь сидїв і ждав відповіди на своє"га?". Але відповіди не було.
— Заснула — сказав сам до себе і встав. — Добре, що заснула. З бабами непорядна година. І так їй зле, і так не добре. Лоточить тобі голову, що зимно, а по дрова пійти не пускає. Добре, що спить.
Він поглядїв шапки, стягнув ремінь і тихо, так тихо, як єму лишень на те єго величезні чоботи позволяли, висунув ся з хати. Замкнув легенько двері і опинив ся в сїнех.
— Алеж бо виє! — говорив, наслухуючи рев бурі. — Зле йти, то правда, але за то безпечно. В таку лють лїсничій спить, коли не запиває у мельника. Худоба!
На омацки віднайшов сокиру, що заєдно лежала в кутї під зільницею, і відчинив двері на двір. Нараз обдало єго студеним вітром, — він вийшов.
В першій хвили не знав, що робити. Чи йти, чи вертати. Мороз запер єму віддих у грудех, а вітер так напрасно кинув ся на него, що піднїс єго з землї і мов фуркальцем обкрутив ним кілька рахів в повітрю. А до того він засипав єму очи холодним, мокрим снїгом.
— Во имя Отца і Сина, — сказав Василь, на силу вдержуючись на ногах — а то лють погана! Ще-м такої не видїв. А вітер якій. — О! Певно хтось повісив ся в лїсї. Коби так лїсничій, дав би єму Пан Бог на розум... Але куда ту йти, — світа Божого не видно. Тра брати лїворуч в грабину, — там затишнїйше.
І він сміло встромив свої чоботи в глубокій снїг. Чоботи пірнули як сокира в воду. Василь запав ся в снїг по самі колїна. За холяви насипало ся снїгу як муки зимної і вогкої, що гнет топила ся на теплому тїлї і стручками спливала аж до долу, на пальцї. Але Василь не дуже зважав на тоє. Не першина єму така дорога. На те він хлоп. Сокиру застромив за ремінь, до руки взяв якусь грубезну і довжезну запруту і, підпираючись на нїй як на кули, брив дальше і дальше. До лїса прецїнь близько. Лиш пару кроків. Так, але тих пару кроків прийшло ся йти мало що не цїлу годину. Иногдї Василь по саму шию западав у снїгову заспу, та лиш на силу вилазив з неї, пітнїючи як руда миш. Було і так, що здавало ся єму — от і кінець. Тут тобі кінець Василю! — Докола снїг як море, а сили нема нїякої, прийде ся загибати.
Так добрав ся він до першого граба і став. Плечима спер ся о холодний пень, щоби хоть трохи відпочати. З уст єго і з цїлого тїла пара йшла як з печи. Раз горячо робило ся єму, то знов зимно, на переміну. Відтак прийшла дрож, зуби стали бити о себе як сїкачі, перед очима лїтали искри. Відтак і дрож устала і всьо тїло піддало ся одному чувству — чувству зимна.
— Біда, — погадав собі Василь. — Можна замерзнути під грабом. Погане дїло. — і щоби хоть крихту розірітись, сгав бити себе руками по плечех. — Гу-у! лють скажена! Ніг собі не чую. В лице як шпильками коле. Аж пашить. Скарає єго Пан Біг за мене і за мою дитину! Гу-у!
На згадку дитини цїлий ряд инших забутих гадок і споминів надлетїв єму до мисли. І згадав він свої колишні парубоцкі часи, згадав, як лїсничій забігав коло Настї. І згадав своє весїлє і повесїльне своє горюванє у двійку. Згадав вкінци і тую хвилю, як він, складаючи пиху з серця, пійшов до пана Стшалковского і просив, щоби він продав, — продав, а не з ласки дав — хоть фіру дров, а пан Стшалковскій осміхаючи ся злобно, як чорт на образї до Єви, поклепав єго по рамени і сказав ласкаво: "Най прийде Настя!" На тую згадку кров ударила єму до лиця. Пальцї закляклі від зимна розпростувались і зараз зложили ся в здоровий, грізний хлопскій кулак. — Не дочекаєш, сатано погана! — засичав крізь зуби і рушив з місця.
Утома, зимно і розпука зникли нараз з єго серця, а натомість зявили ся гнїв і ненависть. Він стиснув топорище аж затріщало і великими кроками пустив ся дальше.
— Коби як зиму перебути, а там я тебе не бою ся! — думав по дорозї.
В лїсї не було тілько снїгу, що перед лїсом. Під лїсом звичайно вітер надуває. Тому Василь ишов скоро і за хвилю опинив ся над глухою долиною, в котрій лїтом стояло озерце дощевої води, лежали виверти поторощених бурею дерев, росли і цвіти всїлякі і гриби. Иногдї виднїли також на мокрій грязи слїди, де качали ся дики. Тепер там не було нїчого, лише снїг. Оден рівний і чистий снїг.
— Ту буде найкрасше. Навіть голосу не чути, бо в долинцї, а до того вітер. Господи допомагай! — і Василь з цїлої сили став валити сокирою по невеличкім грабчаку. Він чинив се з якимсь лютим завзятєм, так як би то не дерево було бездушне, а ворог живий і дуже недобрий. Уявляв собі мабуть, що то не грабчак, а лїсничій попав ся єму в руки.
Глухі відгомони лунали сотними голосами по лїсї. Від дерева до дерева, від корча до корча несла ся вістка, що якійсь пакостник збиточник втиснув ся в лїсове царство і відбирає житє молодій деревинї. На тую вість дерева зашуміли грізно. Они вимахували галузями, скрипіли вітями, шуміли галузками. "Не руш! — казали — тїкай, лиши!" і аж до долу для постраху нагинали свої голови високі. "Не руш!" Але Василь не зважав на тоті погрози. Раз-в-раз валив сокирою в грабовий пень і за кождим ударом добував якійсь глухій, гробовий виклик: Гу!
Далеко, аж за десяті дерева летїли дрібні тріски — пень був підтятий. Тогдї Василь став, випрямив спину, відсапнув і сокиру сховав назад за ремінь.
— Т-а-ак! — сказав з видимим вдоволенєм і нагнув ся всїм своїм дужим тїлом на дерево, щоби єго зломити і повалити на землю.
Затріщав грабчак, захитав ся і піддав ся невмолимій судьбі. Але лягаючи поторощив немало гиляк на сусїдних деревинах, бо чіпав ся их і немов просив ся, щоби єго піддержали і не дали упасти. Та годї! Всї жили, що лучили єго з землею, перетяло вістрє сокири і він мусїв упасти. Упав і глубоко зарив ся в снїг. Лїс зашумів ще дужче. З якоюсь невисказаною грозою били галузи о галузи, тріщали і скрипіли гиляки, стогнали пнї.
Василь нагнув ся до землї, відпорпав снїг і підвів дерево за оден кінець в гору. Тепер оно не противило ся єму, звичайно як річ мертва. Він легко спустив собі оден єго кінець на праве рамя і нагинаючись та присїдаючи так довго підсував ся під него, поки цїле дерево не зависло ємy на плечи як коромесло.
— Славити Бога! — сказав і хотїв пустити ся до дому. Але в тім почув якійсь шелест і серце єму забило ся трівожно. Вправдї він вірив в безвинність свого чину, а все таки свідомість чужої власности відзивала ся часом в якійсь далекій закутинї єго спрацьованого мозку.
Він став.
Шелест було чути доволї добре. Се хтось ишов лїсом, і то не далеко. В пітьмі ночи годї було добачити, хто — чи звір чи чоловік, але ступанє ніг було чути зовсїм виразно. Оно наближало ся все близше і близше.
— Може дик, — погадав собі Василь і мимохіть відскочив в бік та опер ся плечима за для оборони о найблизшій пень старого дуба.
То не дик.
О кілька, що найбільше о кільканадцять кроків перед Василем, поміж деревами блисло слабоньке світло. Як искорка запалало в темно-сїрій пітьмі ночи і снїговицї. Блисло і не згасло. Зависло на грудех лїсничого в маленькій лїхтарцї, причіпленій до ременя, що висїв через плечі і придержував велику мисливску торбу.
Так, се був лїсничій — грізний і не вмолимий Василїв ворог.
— Стій! — зверещав він дико, знимаючи з ременя ручницю.
Він не потребував кричати, бо Василь і без того стояв з грабчаком на рамени під дубом і не знав, що з собою почати. Втїкати по снїгу тяжко. У лїсничого лїхтарка і добра, вірна ручниця. Годї!
— Стою, — відповів Василь глухо і дожидав, що буде дальше.
— Стоїш — говорив лїсничій і аж сопів зі злости. — Ану стрібуй, руш ся, ти збую! Стрібуй!
Василь мовчав.
— Дістав я тебе раз у руки, ти розбишако, ти худобо, ти звірюко! А знаєш, що я тепер з тобою зроблю? Знаєш?!
Василь мовчав.
— Стулило тобі? мовчиш? А видиш! А чи памятаєш, що ти зі мною зробив, в тім самім лїсї, два роки тому? Памятаєш? Почекай же ти, чортівске кодло! Кидай патик! чуєш?!
Василь стояв під дубом і мовчав. Патика кинути не хотїв. Якась безсильна злість сцїпила єму зуби. Так буває нераз у снї. Втїкаємо перед ворогом, втїкаємо, гонимо, кілько сил стане, гонимо, аж ту перед нами пропасть. Перед нами пропасть, за нами той ворог, — що ту почати? Через хвилю піт зимний обливає наше тїло, ми пручаємося, відчиняєм на-силу очи і будимо ся з немилого сну.
Але Василь не міг збудити ся, бо се не був сон а ява.
— Кинеш патик? — зверещав лїсничій в-друге, але так сильно, що переміг рев лютого вітру. — Кинеш?! — а кількома кроками підійшов до безборонного хлопа.
— Пане! — озвав ся Василь і чув, що в тій хвили не він говорить, а промовляє з него батьківска любов і розпука, — дитина хора, мерзне на зимнї!
— Ха-ха-ха!!! Дитина хора! А що-ж мене твоя дитина обходить? Твоя і Настї! Ха-ха-ха! — Він засміяв ся дивним, пекольним сміхом. — Слухай хлопе, — сказав по хвили, — a чому ти Настї не пустив до мене по дрова? Га?! чому?! — і відіпяв від ременя лїхтарку і піднїс єї до очей Василя, та дивив ся в єго лице хитро і злобно.
Василь не втерпів. Він чув, що видержав до краю. Чув, що прийшла хвиля рішуча. Або в-зад або в-перед. Він кинув собою в-перед і відтрунув лїсничого від себе.
— Ах, ти падлюко хамска! Я тебе... — верескнув лїсничій і в тій хвили замовк. Лежав як довгій на снїгу. Василя коло него не було.
— Чекай! — кричав лїсничій — зриваючись на ноги. — Чекай! — і підвів рушницю.
Блиск, гук, грім... і Василь повалив ся на землю.
Так падав перед хвилею грабчак підтятий єгo рукою.
. . . . . . . . . . . . .
По лїсї пійшов відгомін вистрілу. Пійшов, полинув, ударив о віконце невеличкої хатини під лїсом і заглух.
Тихо. Навіть вітер замовк на хвилю. Здрігнув ся. Налякав єго вистріл нечайний. Але гнет він опамятав ся, прийшов до себе. Зірвав ся, підняв ся і скоро та поспішно закрив великими жменями білого снїгу слїди крівавого чину...
Тихо. Лиш вітер реве і скиглить і лютує, аж дерева гнуть ся до долу. Дивно і напрасно якось вимахують своїми вітями мов руками і торкають себе і шепчуть і розказують собі щось дуже страшне.
. . . . . . . . . . . . .
А в малій хатї під лїсом став чимраз зимнїйше. Прискає лямпа, скриплять лати на стрісї, моцюють ся крокви з морозом. А великі, старезні липи на лїсовім високім окопі раз-в-раз бють своїми гиляками до замерзлого віконця. Раз-в-раз. Они чим дуж хотять Насти щось цїкавого сказати.
Але Настя не зважає на них і не чує их, бо спить. Заснула — над колискою свого хробачка слабонького і приснив ся їй сон дивненькій. Десь они, всї троє, з Василем і дитиною, перейшли на иншу хату, до иншого села. І так им там добре, так весело, безжурно. В хатї тепленько, в коморі достатно, на них одежа нова, не драна, і всї они такі щось дужі, веселі. Аж любо! Докола них люде привітні і щирі, а лїсничого навіть не видати.
Гей не буди ся, Насте, бо шкода такого сну!...
[Дѣло, 19.11.1896]
19.11.1896