Образок з галицького житя.
Було се в половині грудня 189... р. Зима чогось припізнила ся, немов-би дорожила ся з своїм приходом.
Важкі оловяні хмари сїро-бурої краски залягли небозвід. Від раня вже капотїв сей благородний дощик-капуснячок, що у парі з проникливим вітром пронизував гнилим холодом аж до шпіку костий. Улицї Львова, без згляду на се, чи вони першо- чи дальше-рядні, замінили ся на непрохідне багно. Монотонне капанє дощевих крапель у ринвах наводило на чоловіка мимохіть задуму та мелянхолїйність. Кождий старав ся примоститись як найдогіднїйше в околицї печі та при веселім огнику забути про плюту на дворі. Продавцї чаю та горячих напоїв мають під таку пору найбільший заробок.
Помалу сїрий сумрак покрив усе. Жовті сьвітла ґазових лямп почали ту і там показуватись, блимаючи лїниво, немов блудні огники. Вітер став ще дуще віяти; впадаючи в бічні довші та коротші улички вигравав протяглими тонами свою дику нуту. Густа мрака прилягла місто, пригадуючи собі сї добрі часи, коли ще над Полтвою стояли лїси та багна замість камениць. На улицях не багато було людий, хіба одних довго-полих та довго-бородих джентельменів не відстрашувала студїнь сноватись. Більше годї було кого подибати. Лише серединою дороги пересували ся важко наладовані вози ріжної величини та форми. Своїм стукотом і дзенькотом зелїза пробували силу нервів у прохожих. Від часу до часу помчав ся візок або однокінка обкидуючи сїрим болотом необачних, що надто край хідника наближали ся. Серед того гамору можна було виріжнити ще сварню та проклони візників, які завадивши взаїмно возами десь у вузкій улицї, силкувались видобути ся із сеї матнї. Що часочок давало ся чути накликуванє львівських перекупнїв горляним, охриплим голосом:
"По-о-о два центи пома-а-араньч!" "Сьвіжі марони, печені, сьві-і-іжі!"
Все те, вкупі з голосом дзвінка ратушевого, що почав як раз видзвонювати якийсь сиґнал, робило дивне, ошоломлюючо-прикре вражінє.
Під той час, по одній з більше оживлених улиць, що вела на дворець зелїзниці, йшов молодий чоловік старанно одїтий. В руцї держав клуночок зашитий у біле полотно. Цилїндер на голові та тонка лїсочка у другій руцї творили якийсь дивний контраст з тим клуночком незручно уложеним та видко досить важким, бо молодець що кілька хвилин переносив єго з одної руки до другої. Один-другий із прохожих глянув зпід ока на него та стискав раменами, або видувши долїшні уста виявляв тим своє легковаженє для "пана", що сам таскає ся з вузликами. Один з услужних жидиків підбіг навіть швидко до него та вхопивши тягар спитав цїкаво:
— Де пан кажуть занести?
Але сей "пан" відтрутив єго нетерпеливо від себе та воркнувши "обійде ся", скорою ходою поспішив дальше.
На розї улицї з'упинив ся наслухуючи за годинником, що власне почав бити.
"Пята година", — сказав до себе. "Ще півтора години часу".
З тими словами спер свій клуночок на камени, що виставав із стїни каменицї та відсапнув хвилину.
"Добре, що вже до двірця недалеко, а то зовсїм стерпли руки. Найняв би "батяра", щоб понїс, та шкода гроший; буде ще на що видати".
Відтак насунувши кріпше свій цилїндер, обтер хусточкою лице та пустив ся у дальшу дорогу. Ступав тепер обережнїйше минаючи більші калюжі болота, що потворились на ходникови, та перескакуючи з одного сухшого місця на друге, подобав на якого стрільця, що пробирає ся по багнах надднїстрянських. Більше число поїздів та однокінок т. зв. по львівськи "айншпенерів" казало догадуватись, що мета єго дороги вже недалека. І дїйстно! сейчас за закрутом улицї показав ся великий на жовто розмальований, рясно осьвітлений будинок, а свист льокомотиви по другім боцї вказував всякому, що се зелїзничий дворець.
Кождий, хоч трохи обізнаний з галицькими відносинами, знає урядженє двірця зелїзничого та ті типи, що коло него ґрупують ся. Узглядняючи социяльний подїл галицької суспільности на три кляси, управа постарала ся, щоб навіть і тут ті три касти не стикали ся з собою, аби, борони Боже, який "пария" не збещестив вельможу діткнувшись єго одежі. Якже-ж могло-б бути інакше? Таж на се вважали вже небіщики Єгиптяни та Індийцї, а ми що чванимось культурою, мали-б се спустити з очий! Тож кождий йде тут у свою перегороду. Перша кляса — се "сьвятая сьвятих", куди здаєть ся Русин ще не заглянув; вона доступна лише для тих зпоміж людий, котрі визначують ся тим, що потрафлять цїлу днину лежати черевом до гори та чужою працею як найвигіднїйше удержувати ся. В другій клясї побачиш вже більшу мішанину; — від блїдих з остовпілим поглядом колїсцят бюрократичної машини до товстих червонолицих сьвящеників та економів ріжні ту переходи та нюянси. Є се найвірнїйший образ т. з. галицької інтелїґенциї у всїх єї відмінах партикулярних. Найбільший натовп та гамір се — в третій передїлцї. Тут в однім кутику стовпили ся жиди розмовляючи своїм проразливим жарґоном і то в той характерний спосіб, що кождий з беручих удїл в розмові рівночасно говорив. На середині коло "буфету", де можна було дістати горівки, та за 2 кр. шклянку напитку посередного між борщем а помиями, званого ту чаєм, пхались, немилосердно штовхаючись, селяни та зарібники. Трохи з боку один з "правовірних" убраний в "талес" монотонним голосом, подібним до капаня дощу в ринві, витягав свої молитви та переносив заразом своє тїло з точностию маятника що хвиля з одної ноги на другу. На деревляній лаві під стїною якась "баба" задивилась в него та змаґнетизована тим єго рухом захропіла небавом.
Не потребую, думаю, додавати, що наш герой — ним він поки що й є — увійшов в другу перегороду. Тут зложив обережно свій тягар під стіною та затер утішно утомлені руки.
"Хвалити Бога доплентавсь якось чоловік сюда! — подумав. — Але-ж бо се погань на дворі! Як я до З... доберу ся — се один Бог знає. Коби лише не позимнїло ще більше, або най би хоч вітер надстав; добре він десь у полю гуляє, коли в містї так сильно дме. Добре казали менї товариші, що в однім плащи пускатись під таку пору в дорогу — на се треба мати велику скількість очайдушности в собі".
Так роздумуючи відкочував він заразом штани, та вийнявши з кишенї кусник паперу пообтирав, о скільки се дало ся, болото з черевиків.
Полишім Романа, — бо так зове ся наш молодець, — єго гадкам, а самі тимчасом, користаючи з ясности, яка панує на салї, пригляньмо ся єму самому. Може й неодно дізнаємо ся про єго особу користуючись з авторської всевідучости.
Цїла стать Романа мала в собі щось притягаючого. Високий ростом, кріпко збудований виглядав він на мущину в цїлім слова сего значіню, але коли глянеш на лице подумаєш від разу, що мабуть воно не припасоване до цїлого "корпусу". Дрібні риси, що пригадували недавного маминого пестїя, взір якийсь мягкий, сентиментальний, показували, що мимо кріпкої будови тїла властитель їх не досягнув ще 20-го року житя. Сильно випукле чоло, що через чесаний до гори волос зискувало ще на якійсь маєстатичности, казало догадувати ся на певні спосібности інтелектуальні. Чорнявий з голубими очима та нїжним виразом лиця робив приємне вражінє, особливо на панночок.
Однак гарні читачки та читачі привикли відай, щоб від разу розкинути цїлу минувшину героя, хто він, чим був, щоб сейчас вивести цїлий єго родовід. Така вже вдача людська, що заки з ким зазнакомимось, мусимо почавши від прадїда знати цїлу єго історию. Тож недармо сказав хтось зі злосливих — борони Боже! не автор, — що Русини мають вроджений потяг до істориї...
II.
Тому то, не хотячи нетерпеливити вас, мої читачі, бо знаю з досьвіду, що се не виходить на здоровє в так нервовій сусьпільности, яка тепер витворює ся, сягну в минувшину Романа. Але відки-б почати — від дїда, чи прадїда? Та даймо вже тамтим стареньким спокій та почнїм від батька, яко безпосередної підпори істнованя нашого героя. Пересиджуючи на "масній" парохії, котрої дотация забеспечала цїлком безжурне житє парохови, мали родичі Романа на цїлу околицю славу богачів. Ґенези тої слави годї дійти; оден з сусїдів, почтар, опирав своє пересьвідченє на тім, що коли отець Волиняк може свому синови посилати тільки-а-тільки гроша місячно, то мусить бути богач. Полишаю вже волї читачів згодити ся або нї на той льоґічний вивід почтаря Нїмчевського, а сам постараюсь оповісти усе в порядку, що дотикає минувшини Романа.
Малий Ромцьо оказував вже яко 4-лїтна дитина незвичайний потяг до книжок та до писаня. Коли отець через неувагу лишив яку книжку або котру з метрик на верху, Ромко сейчас хапав єї, оглядав зразу дуже, а відтак щораз менче обережно з усїх боків, а вкінци починав систематично, йдучи з кінця, картку за карткою передирати. Коли в сей спосіб дійшов до початку — як книга була грубша, то серед роботи було кілька перестанків, — замикав єї гарненько та відносив таткови кажучи, що книжка вже прочитана. Нераз розгнїваний отець Волиняк, невдоволений поступали сина, ударив єго за сї псоти; тодї починав Ромко концерт, йшов на скаргу до мамцї, а та сейчас ставала в оборонї сина, дивуючись, як може батько бити дитину, що так великий оказує талан.
А вже-ж роскішно минули Романови дитячі лїта! На цїлий Сухачів не було більше скорого до найріжнороднїйших пустот. З початку ограничав ся на дім; нї одна шклянка, нї одна фляшка або й зеркало не могли остоятись супротив єго лицарських подвигів. Свого геройства раз мало житєм не переплатив. Діставшись злучайно до креденсу почав з таким завзятєм змітати конфітури та всякі солодощі, що, коли наступила реакция, прикликаний лїкар не міг начудоватись сильній конструкції дитини.
Однак з лїтами навкучив ся єму вузкий терен, який представляло попівство в Сухачеві. Єго душа забажала ширшого виднокруга і ширшої підстави до своєї дїяльности. Слухаючи частих оповідань матерії про геройські дїла козаків, як вони під проводом гетьманів виправляли ся на Турка та на чайках плавали по Днїпрови, забажав Ромко щось подібного сам урядити. В єго душі промайнула гадка, чи не міг би і він стати таким гетьманом та зібравши коло себе хлопцїв-молодцїв відбувати якісь далекі походи "на Турка". З тими своїми плянами звіряв ся він матери і се давало часто почин до жартобливих розмов на сю тему. Однак Ромко небавом завважав, що з него собі жартують, тож постановив нїкому більше про се не казати, лише приступити просто до дїла. Він вибрав собі дружину з хлопцїв, подібних до него вдачею, яких в Сухачеві не мало було, і з тими почав думати про найріжнороднїйші пустоти. Кілько то утїхи було, коли нераз цїла та орда пустїїв вдерла ся на дзвіницю і лякала голосним дзвоненєм супокійних селян, що злїтали ся гурмою думаючи, що се пожежа. Иньшим знов разом бомбардували камінєм стару коршму, то знов зганяли худобу, що пасла ся, в збіже, або хапали кури та пускали на річку плисти. Цїлий Сухачів призвичаєний до супокою був якийсь час зворушений, немов-би дїйстно яка банда опришків тут задержалась.
Якось одного разу війт сухачівський постановив покласти сему кінець та провчити "єґомосцевого гільтая". Власне наші герої вертали з великої виправи на оден з садів, несучи яко трофеї яблока та румяні дулї; повні кишені були ними навантажені. Котрийсь з войовників [стратегів] — не тямлю вже імени, така бачите чортова память — сказав, що військо вертаюче з добичею о багато лекше перемогти. Видко, чув про се і наш Баран — так величали війта в Сухачеві, — та мабуть ізза того вибрав сю хвилю. Побачивши "пана начальника" не знали наші "козаки" що робити. Он на команду повстала сейчас у них гадка, що одинокий ратунок в утечі; тож і сейчас перевели сю гадку в дїло. Один лише "гетьман" уважав негідним себе спасатись утечию перед ворогом. Оглянув ся проте за товаришами з погордою та сьміло попростував напротив війта.
— А ти, гільтаю скажений, довго ще не давати меш нам супокою?! Почкай, я тебе без ножика обшкальпую! ти! — посипалось з уст роздратованого війта.
— А це до кого ви стосуєте? — поспитав Ромко паленїючи, але не тратячи відваги.
— А до кого-ж, як не до тебе! — крикнув війт, беручи пана "гетьмана" за руку в тім злобнім намірі, щоб свій арґумент поперти чимсь більше "намацальним".
— Геть, — крикнув Ромко, — що ти собі думаєш?! З ким ти маєш до роботи?! може з собі рівним?! Ти хлоп, а я ксьондзів син!
Таке "dictum" видко переконало Барана, бо сейчас пустив Романа і не перешкодив єму побігти до себе, на попівство.
Провідавши про такі поступки сина, о. Волиняк часто-густо карав єго, грозив, що прожене з дому, що замкне в темний льох, чого останнього Ромко мимо цїлої своєї відваги страшно бояв ся. Однак мати все обставала за "любою дитиною", що вже тепер така мудра, та віщувала синови велику будуччину. Всї єго пустощі були для неї невичерпаною темою розмов, коли з'їхались сусїди. Так для цїлої околицї був Роман "enfant terrible".
Крім Ромка було у Волиняків ще двоє дїточок: дочка та син. Ромко вже від часу до часу учив ся та якось незгірший оказував потяг до науки. Читанє, складанє слів з якихсь дивних викрутасів і рисованє собі-ж таких самих видалось єму чимсь незвичайним, цїкавило та потягало єго до себе. Родичі не думали ще мозолити свого синка наукою, тож Ромко брав буквар та ходив від одної особи до другої, питаючи про назви поодиноких букв. В сей спосіб, на велике здивованє та потїху родичів, научив ся по якімсь часї "слябізувати". Тодї о. Волиняк порішив ся найняти для своїх дїток ґувернантку, щоб Ромка учила, а решту дїтий мала все під доглядом.
ІІІ.
З приходом ґувернантки почалась для Ромка нова доба. Панна Мільця, що піднялась сего високого завданя вивести наслїдників паньства Волиняків "на люди", була се особа вельми сентиментальна, нервова з усїма примхами, які приводить з собою довге дївованє. Романови, що таких єств, званих старими паннами, не міг нїкуди ще зустрінути, всї єї навички видались сьмішними, і се здискредитувало велику повагу учительки в єго очах. Хоч, як бачилисьмо, хапав ся він досить радо до науки, але немов яке зьвіря степове не був взвичаєний до риґору і то ще так дуже вже педантичного, який ввела панна Мільця. Єму хотїло ся бігати, пустувати по давному, а тут казали єму сидїти цїлий день над проклятущою книжкою. Вже при першій лєкциї виписала вчителька на величезнім аркуші пaпeру подїл годин. "О семій вставати, від семої до осьмої писати, від осьмої до девятої снїдати" і т. д. йшло аж до вечера. Дитинї, що привикла до волї, подїлено день і цїле житє на шуфлядки, вузенькі перегороди, котрі душили, немов окови. Тож не диво, що в короткім часї відбігла у него вся охота до науки; він перейшов в "опозицию" та цїлу свою ненависть звернув против книжки та "старої чаплї", як прозвав свою просьвітительку. Лише під строгим поглядом вітця, котрого одинокого в дома бояв ся, брав ся він до книжки; коли-ж занятя душпастирські або господарка відривали о. Волиняка з дому, чув ся Роман вільним як птаха. У такі хвилї промишляв лише про пакости, які завсїгди були звернені против панни Мільцї.
Згадали ми, що панна Мільця се була натура на скрізь сентиментальна. Бувало цїлими вечерами, особливе коли присьвічував місяць, стояла при відчиненім вікнї та зітхала, — думаю про свою незавидну долю та рожеву минувшину. Ромко скористав й з сеї обставини. Одного вечера сховав ся в кущі, що росли під вікном вчительки держучи в руках здохлу жабу. Небавом як звичайно показалась у відчиненім вікнї стать "старої чаплї". Сего тільки ждав пустїй; в одну мить роздав ся голосний крик панни Мільцї: то жаба опинилась не знать з відки на єї лици...
Найбільше мозоли давало Ромкови рахованє з памяти. Кілько за се він наслухав ся докору, кілько разів по тій причинї находились єго уха між пальцями ґувернантки, що немов клїщі стискали — про се при невдачі статистичного материялу годї щось певного сказати. Досить, що се трафляло ся часто-густо. Одної днини замкнула єго панна Мільця за кару в своїм покою, а сама пішла на прохід. Побачившись ненадїйно в клїтцї, почав Роман тупати, рвати дверима, — але коли почув свою безсильність, залив ся рясними сльозами. Єму видалось, що вчителька знущає ся над ним, — що усї змовили ся на него, що нема нещаслившого єства над него. Ось що витискало з єго очий, що раз то обильнїйші, сльози. Нагло прийшла єму гадка пімсти,— пімсти страшної, безпощадної. Скоро вхопив мидницю з умивальнї, налляв у ню повно води зі збанка, що стояв в кутї, та засунув під ліжко вчительки. Відтак влїз сам тамтуди, повитягав дошки, що піддержували постїль, тілько дві полишив, уложивши їх однакож так, що при найлекшім натиску з гори мусїли випасти. Тепер супокійно дожидав він вечера. Панна Мільця випускаючи хлопця з "вязницї", достерегла усьмішку на єго лици, але не догадувалась єї причини. Доперва коли поклавшись на постелю опинилась серед потопи зрозуміла усе.
Годї дивуватись, що серед таких обставин вчителька кілька разів збиралась уже до абдикациї з своєї посади. Одна подїя приспішила виконанє сего наміру. Панна Мільця любила довго висиплятись а ще довше опісля заходилась коло прибраня себе в "ґалю". Часто лучалось, що Ромко в такій порі підходив під двері єї покою та пукав, лякаючи вчительку, котра думала що се якийсь гість. З часом однак Ромкове пуканє не робило вже вражіня — Мільця знала, що се пустоти єї ученика.
В сусїдстві Сухачева мешкав пенсионований капітан Баум, приятель о. Волиняка — чоловік вельми строгий та риґорист. Часто заходив він до о. Волиняка; тілько яко старий кавалєр інстиктовно ненавидїв старих панночок, а між ними й панну Мільцю. Якось одного дня прийшов він о 11 годинї рано, щоб вкупі з о. Волиняком піти купатись. Було се, бачите, лїто, початок червня. Заставши канцелярию пароха замкнену, поступив він до покою ґувернантки, щоб довідатись, де єго приятель. Панна Мільця як раз під ту пору вилїзла в "неґлїжу" на стіл та відбувала церемонїю полоканя горла, випускаючи воду з рота через горішне віконце на двір. Роздало ся пуканє, однак она призвичаєна до сего нїчого вже собі з пуканя не робила. Доперва за другим разом кликнула:
— Вже-сь знов прилїз! Забирайсь, бо набереш!
Стоячи плечима до дверий, відбувала свою церемонію дальше.
За хвилю відхилились двері. Капітан обережно всунув голову в двері та гамуючи свій гнїв по так чемнім привитаню поспитав:
— Чи отець парох дома?
— Ґлю-ґлю ґлю-ґлю, хар-хар-хар.
— Чи застав я отця пароха?
— Ґлю-ґлю... До чорта! протяг! замикаєш ти двері дра.... Ай! — крикнула вчителька, коли обернувшись замість Ромка побачила сиву голову капітана. В одну мить дала нура — під ковдру.
Капітан вибухнув гнївом:
— Так! то се має бути ґувернантка! має дїтий учити порядку а сама вилежує ся до полудня! Як вона вміє з дїтьми обходитись, коли мене старого так по простацьки трактує! Я-б єї в своїм дому й годинки не держав! — репетував капітан в сїнях.
Тим часом рівночасно в покою роздав ся голосний плач панни Мільцї. Не досить, що "бахурі" їй докучають, але ще й від старших мусить слухати нїсенїтницї, — розумувала вона. Ох коб-то Пафнуцьо не був з иньшою а з нею оженив ся, вона не була-б так нещаслива! Будь-що-будь вона мусить се місце покинути!
В три днї опісля від'їздила панна Мільця на дворець зелїзницї, розпрощавшись зі сльозами з усїма. Ромко урадований сьпівав "Многая лїта" і "Славословіє".
IV.
Однак радуючись з від'їзду ґувернантки, не догадував ся Ромко, що вже минає час єго пустощів та небаром треба буде забратись до поважнїйшої роботи. Правда, нераз згадував єму батько, що віддасть єго в ґімназию, де буде багато таких хлопцїв як він aле також і багато професорів. Ромко однак все те бачив ще в дуже далекій будуччинї і нїяк не спало єму на думку, що се може вже небавом наступити. Доперва, коли на другий день по від'їздї вчительки прикликав єго отець та заявив, що від нинї мусить він приготовуватись до вступного екзамену, який треба зложити перед вписом у ґімназию, зробилось Ромкови млісно десь коло серця. Більше як всяких екзаменів бояв ся він лєкциї з батьком. О. Волиняк був слабовитий а при тім нервовий; коли Ромко не вивчив ся добре завданого, або не досить скоро піймав те, що єму товкмачено, батько нетерпеливив ся і нераз справив синови "суху лазню". Пізнав Ромко, що з дощу попав під скап — думав, що по виїздї ґувернантки настануть вакациї ad infinitum, а тут вийшло ще гірше як було.
Минуло лїто, надійшов вересень. Одного ранка вивела мати заплаканого Ромка, усадовила на віз високо навантажений клунками, тай сама сїла праворуч, щоб провезти свого сина до міста Т. у ґімназию. У вікнї ще раз показалась голова батька, що поблагословив їдучих та по раз десятий упімнув:
— А не застраш ся при екзаменї! памятай! Як бись менї не здав екзамену, то я тебе знати не хочу!
Ромко обіцяв не лякатись, хоч на саму згадку про екзамен та незнану чужину, в якій мав сам без родичів жити, мороз пройшов єму поза плечима. Ще раз уцїлував сестричку і брата, що почіпались воза... Погонич луснув батогом — віз покотив ся з подвіря.
Екзамен випав несподївано добре. Ромко так як дрожав на єго згадку в дома та в дорозї, коли станув в салї шкільній набрав очайдушної відваги. Відповідав сьміло та резонно так, що єго приняли у ґімназию, хоч не мав ще приписами вимагаючого віку. Мати умістила свого синка у одного знакомого професора ґімназияльного Скварчевського, щоб дитина мала відповідне, як казала, вихованє.
Професор Скварчевський, була се людина, яких між галицькими урядниками доволї. Родом Русин, син селянина, став з часом одним з таких, що то на запитанє, якої вони народности, відповідають, що — австрийської. В дома говорив лише по польськи, читав лише "Neue Freie Presse" і Лємберґерку, а в школї переслїдував та найбільш ненавидїв "мудїв", себ-то хлопських синів. Був се педант, що для висших чином уляглий у своїх учеників ломав всяку самостійність та хотїв з них мати лише машини, що сповняли-б єго прикази. При тім всїм однак підстава єго була добра — на людську нужду серце мав вельми мягке і не мало доброго зробив тим, що були єму уляглими. Хто однак посьмів станути поперек єго авторитетови, того переслїдував безпощадно.
Під таким впливом мав виховатись Ромко. Першої днини занимались ним усї, старались потїшити, запевнювали, що буде єму лїпше, як в дома. Але небавом прийшло ся Романови переконати, що:
"Чужая сторононька та люди чужії
Не пригорнуть до серденька хоч і не лихії".
Доселї розмовляв він все ще рідною мовою; однак і сего не довго єму позволено. Коли почалась школа, а Ромко по своїм першім побутї в лавцї шкільній вернув до дому, спитав єго п. Скварчевський.
— Nu chłopcze! byłeś z czego pytany?
— Нї не був з нїчого, — відповів Роман резолютно.
Лице професора зморщилось і в одну мить прибрало грізний вид:
— По якому говориш до мене! Ту не село, щоби-сь міг балакати так як з парубками: ту треба говорити по польськи!
Доси нїколи не звертав нїхто уваги Ромка на ріжницю між обома народностями, що замешкують Галичину, між мовами, якими вони говорять. Однак чуючи в домашнім кружку все мову рідну, а польську лиш між чужими, мимохіть привязав ся кріпко до своєї рідної. Тож заказ професора зробив на нїм сильне вражінє і він розплакав ся. Чув, що тепер та чужина стане єму подвійно тяжкою і нїяк не мiг в своїй головцї розібрати, що то кому може вадити, якою він мовою бесїдує.
Гіркі були перші лїта пробуваня Ромка в ґімназиї. Був він ще може за надто молодий, та хоч спосібність до науки була у него сильно розвинена, гадка на колишню сваволю не покидала єго. Професори стали уважати єго "герштом" в клясї. Ромко дав ся все товаришам висувати на перед, а ті мудро ховаючись за єго плечі, всю одвічальність за "геци" звалювали на него. В дома знов мусїв зносити ріжні дотинки. У професора Скварчевського було на "станциї", крім Ромка, ще кількох старших студентів, і то головно з домів панських. Ті дивились зизом на "шкраба" та "поповича" і обрали собі єго за козла офірного всїляких дотепів та докучливостий. В тій школї відівчив ся Ромко тої дрібки аристократизму, який у него проявляв ся, коли в Сухачеві говорив до війта: "ти хлоп — а я ксьондзів син!" Тут досьвідчив він всего того, що свого часу панна Мільця, тільки в иньшім ступени. Нераз сплячого обілляно зимною водою — бо, мовляли, він ще не хрещений. Другим разом напакували в уста брудних онуч. Коли часом Ромкови прислали дещо з дому до їди от на пр. які ласощі або таке иньше, то певно в кілька годин заставав середину викроєну і набиту клочем або паперами, або, коли то було що лїпшого, то лиш окрушини вказували місце, де воно лежало. Скаржитись — не було кому. Професор Скварчевський на Ромкові скарги стеоретипно відповідав: "То не лїзь між них", — або й: "Будь вдоволений, що тобою займають ся". До дому годї було донести, бо всї листи, які там Ромко писав, переходили цензуру пана професора. Він жадав, щоби єму показовано кождий лист, аби, мовляв "поправити похибки". Під тими впливами виробилась у дитини якась скритість, що вже лишилась на завсїгди.
З початку горнув ся він радо до науки. Нова система научаня, нові предмети мали для молодого хлопця свій потяг. Однак часте галюканє: "До книжки!", "рушай вчити ся", яке єму доводилось чути в дома, знеохотили єго потрохи. Він став розбирати в думцї, чому то, як навчить ся, не може піти бавити ся, а мусить вічно сидїти над проклятущою книжкою. До того в школї за часті пустощі не раз обірвав "третю", хоч виучив ся лєкциї. Суперечка, яку тодї починав з професором, в оборонї своїх прав, кінчилась звичайно ще до того карцером. Ромкови здавалось знов, що всї умисно на него завзялись, щоби єго переслїдувати. Тож з розпуки загорнув руки і рішив не вчити ся. Доки наглядав п. Скварчевський, доти Ромко бурмотів під носом, а коли сей вийшов, покидав книжку. Нїчого не помогли різґи, які вимірив єму єго опікун за се, що був поданий на конференцию. Нїчого не вдїяли грозьба батька в листах до сина, що єго вирече ся, що віддасть до ремісла недобру дитину. Ромко з першої лавки, де єго по екзаменї посадили, завандрував у остатню. Ледви з превеликою бідою удало ся "виробити" єму "першу".
З причини далекої віддали не їздив Ромко домів на сьвята лише раз у рік на вакациї. Тодї чув ся він вже вільним немов птаха, що єї по довгому держаню у запертї випустять на волю. Не чіпались єго вже давні пустощі, опроче єго "козаків" забрано до роботи в полї. Вкінци знав він добре, що се, що робив яко ученик кляс нормальних, не відповідає гідности та "повазї" ґімназияста. А вже-ж зробив ся він поважним! Ходив тепер на проходи, їздив по снопи та сїно, доглядав робітників у полї — став, коротко кажучи помагати батькови при ґаздівстві. Селяни бачучи, що "панич" вже постаточнїв, стали здіймати перед ним капелюхи та здоровкатись. Ромкови се вельми підхлїбило — він неначе сам в своїх очех о кілька пядий підріс. Навіть війт Баран став єму вже "викати" і ніяк не поваживби ся — так думав Ромко — єму, щось подібного сказати як передше.
V.
Так проминуло помалу 4 роки. Хлопцеви видали ся вони віком! Тепер Ромко ходив вже до висшої ґімназиї. Гай! гай! кілько то вечерів продумав він, щоб вже раз дістати ся туди. Се було для него ідеалом. "Господи!" — розважав він: — як се гарно звучати-ме: "ученик пятої кляси!" Там вже професори не посьміють анї штовхати в карк анї за ухо взяти. О! найби спробували! Цїла кляса запротестувала-б. Навіть вже "ти-кати" ученикам перестануть! Як се приємно буде вчути: "Волиняк", прошу менї оповісти"... Ба! навіть пальцїв не треба буде показувати! коли хто схоче, то-й вийде собі з кляси. При тім мав він по скінченю четвертої кляси перейти від професора Скварчевського на иньшу станцию, де буде вже мати більше самостійности, де нїхто вже єму над карком не стояти ме.
Тому то час той, що дїлив Романа від сего ідеалу, видав ся єму несказано довгим. Але все в сьвітї кінчить ся, тож і Ромкове бажанє також остаточно сповнило ся. Попращавши дім Скварчевських перенїс ся наш малий герой до панї Сировської, котра, хоч мала власну каменичку, удержувалась з студентів та студенток. Тут почала ся нова фаза житя студентського. Роман вперше прийшов в близші зносини з так званим "гарним полом". Від разу став він на висотї свого завданя. Лєкциї учив ся наперед, щоб опісля мати вільну голову. Хоч ще молодий, зрозумів він важне значінє школи для своєї будуччини, тож завсїгди дбав про те попереду, щоб "збути ся" свого обовязку. Але він розумів вченє, лише яко средство до забезпеченя становища в будуччинї, а не яко саму цїль. З того цїла єго наука була якась доривочна, з обчислюванєм, коли буде питаний, а коли нї. Результатом того була вправдї кляса перша, з нотами може навіть лїпшими як передше, але в умі молодця творилась прогалина, котру в будуччинї мусїв заповнювати подвійним накладом наукової працї.
Та як було Ромкови більше посьвячуватись науцї, коли єго манили гарні очка панночок з сусїдної кімнати. З природи несьміливий він не поважив ся перший війти до сьвятинї дївочої. Доперва в кілька недїль по приїздї, рішили ся панночки самі осьмілити того боязливого "боба", як назвали Ромка. Найсьміливійша з них Мільця отворила одного разу двері від Ромкової комнати та заглянула: Ромко побачивши се глянув на ню, зустрів єї погляд та миттю почервонїв. Мільця стояла в дверях, сама-ж змішана, вагаючись чи йти їй наперед чи вертатись назад. Швидко однак вгамувалась та приступила до Ромка, котрому між тим робило ся на цїлім тїлї то зимно, то горячо.
— Даруйте моїй сьмілости, — почала вона, — може я перешкаджаю вам, пане Романе, в науцї?
Роман забелкотїв щось незрозуміло, почервонївши знов, що мало значити, що се єму нїчого не вадить.
— Я прийшла до вас з малою просьбою: читаю повість Крашевського, та натрафила на одну пословицю латиньску. Може були-б ласкаві менї єї переложити і вияснити.
Ромко, котрий цїлий час сидїв як на вуглях, не знаючи, що єму робити з руками, ногами а в кінци і з цїлим собою, вхопив нетерпеливо книжку та прочитав голосно:
"Suao quisque faber est fortunae" що значить: "Як собі постелиш, так ся виспиш", вияснив скоро.
— Як то добре уміти по латинї, — законклюдувала панна Мільця дивлячись уперто на него.
На се не знав вже Ромко що відповісти, доперва по хвилинї додав:
— А вже-ж!
— Дуже перепрашаю, що вас непокоїла, та дякую за вашу ввічливість, — закінчила панночка та вийшла з комнати.
Донерва тепер Роман прийшов до себе. Несподївана візита зробила на него велике вражінє! Він чув ся вдоволений та щасливий немов тота цьвітка змерзла, коли єї огріє сонечко. Одного не міг собі дарувати, що так незручно знайшов ся підчас приходу панни Мільцї. "Що вона про мене подумає! — запитав сам себе. — Певно гадає, що я ще людий не бачив, та що не вмію вести товариської розмови. Дїйстно, я зробив так як штубак а не як ученик висшої ґімназиї".
Від сеї хвилї почав що раз частїнше споглядати у зеркало, чого передше у него не бувало. Він завважав, що єго лице в порівнаню з лицем товаришів робить досить приємне вражінє. Почав побоювати ся, щоб синї очи з часом не облїзли, а волосє своє темне підчісував що раз більше до гори, щоб відкрити гарне випукле чоло. Також коло убраня почав стараннїйше ходити. Що рана чистив єго, щоб й порошини не було. Купив собі висші ковнїрцї з вигинаними кінцями, що власне почали входити в моду, та гарну шовкову хустку на шию. Так узброєний мусїв — по своїй думцї — сподобатись паннї Мільцї.
Тимчасом обопільні зносини між комнатою панночок та студентів почали навязуватись що раз близше. Часто вернувши зі школи заставав Роман двері від комнати панночок отворені. Тодї збирав в собі всю відвагу, та заглядаючи тамтуди, віддавав "Добрий день". Нераз через поріг, то є в той спосіб, що обоє стояли на своїй териториї, починав розмови, головно з панною Мільцею. Та припала єму більше за всїх до вподоби. Розмови вели ся про погоду, про подїї шкільні і таке иньше, але багато значучі погляди доповнювали решти. Ромкови здавало ся, що він любить ся. "Здавало ся" — бо се була лиш "Idee fixe" та гадана любов до панни Мільцї; був се лиш заворот голови дитини, що не пивши з роду-віку трунку випила пів чарки вина. Товариші єго часто оповідали про свої любовні каверзи, чому-ж би він не мав зазнати сего щастя. Тож почав вмовляти в себе, що й він залюблений. Щось подібного було також з панною Мільцею, тільки що яко старша віком, а при тім женщина поступала більше з вирахованєм. Єї чіпалась часто нудьга, тож, щоб розірватись, задумала з Ромком троха "поромансувати".
Так тревало кілька місяців. Роман що раз частїйше заходив "бавити ся" до панночок та на розмовах з Мільцею мило спливав єму час. Однак нїколи не важив ся сказати їй, що єї любить. Не був певний взаїмности проте бояв ся, щоби вона єго не висьміяла. Щоби він в такім злучаю почав зі собою! А ну-ж би вона сказала панї Сировській, а та написала до родичів! Господи! на сю думку темнїло єму в очах а грізна стать о. Волиняка привиджувалась на яві.
Однак несподївана обставина перервала дотеперішний стан річий. Одного дня, коли вернув зі школи та хотїв удатись, як звичайно, до Мільцї, маючи в запасї цїлу копу анекдот, застав двері зачинені на ключ. Здивований, що се мало-б значити, почав впадати на ріжні здогади, з котрих найбільше трафляла єму до переконаня, що Мільця гнїває ся. Але чого? Чим він єї образив? — на се не умів собі відповісти. Доперва коли служниця принесла обід, дізнав ся від неї, що панна Мільця хора на кір.
То було Ромкови дуже не в смак. В перспективі бачив цїлі тижднї нудів — бо чим заповнити той час, що так любо упливав в єї товаристві? Кілька днїв проминуло на тім, що молодий Ромео ходив звісивши голову вздовж та в ширш по кімнатї та наслухував від часу до часу під дверима, чи не почує бодай якого голосу милої. Але годї! Двері щільно приставали: часом лише прошиб ся голос піднесений ґаздинї, що сварила на служницю, або монотонне бурмотанє якесь: то другі панночки учили ся лєкциї.
Маючи таким робом досить зайвого часу, почав Роман роздумувати, що так годї дальше спокійно дожидати. Треба взятись до акциї, щоб любов з Мільцею навести на якусь конкретнїйшу дорогу. Бодай до першого поцїлуя! На саму згадку про се уся кров збігла ся єму до лиця! "Однак передовсїм, — порішив він, — треба їй якось дати знати, що єї люблю!" Dictum — factum. По кількох годинах мозоли над способом виконаня сеї постанови, узнав Ромко, що найвідповіднійше буде зробити се листовною дорогою. "Тодї вже не потребовати му анї лякатись треми, яка при устнім визнаню не минула-б мене, анї побоюватись, що в рішучій хвилї забракне цивільної відваги" — подумав, та сїв за свій столик. Небавом розгорячкована уява утворила сяжневий лист, де серед порівнань та алеґорий, яких позавидував би єму не оден ориєнтальний поет, висказувалась така глубока любов, що найдовша сонда не змогла-б єї змірити! Так менше-більше представляли ту річ герої романів, яких він доволї начитав ся; чому-ж не мавби й він бути одним з таких?
Коли одної днини рано принесла служниця Ромкови каву до ліжка, той подав їй кілька карток паперу в четверо зігнених з порученєм:
— Слухай Теклюсю! Бозьми сей лист та віддай сїй панночцї, що хора. Бережись однак, щоб нїхто не бачив, як будеш давала, особливо щоб "панї" не дізнались! Памятай! Скажи панночцї, що се від мене!
Теклюся взяла лист, усьміхнувши ся двозначно. Постояла ще хвилину, оглянула жмут паперу зі всїх боків, а коли Ромко нїчого не промовив, вийшла з комнати.
"Дивіть-но! — подумала — таке мале а вже до панночок дере ся! "Возьми сей лист та віддай панночцї!" — як приказуючо! Неначе-б то я у него служила! Щоби бодай зі шісточку дав — то вже не кажу! Але за дармо ще єму листи носи! Не видала! О, паничу! нема дурних сего року!"
Так резонуючи зайшла до кухнї. Лист держала механїчно в руцї — не знаючи, що з ним зробити: викинути, чи віддати панночцї. Хоч не письменна почала придивляти ся паничевому писаню, немов хотїла відгадати, що там так важного розказано. В такій позї застала єї панї Сировська.
— Що за лист ти вичитуєш, замість брати ся до роботи?! — гримнула на служницю. — Самовар погас а вона листи читає? Що се такого? Покажи!
— То лист менї дав панич — відповіла змішана, що справа бере такий оборот.
— Що?! панич дав тобі лист?! — скрикнула панї Сировська, читаючи початок сего вельми еротичного письма. Ха-ха-ха — засьміялась огірчена! — То наш Ромко такий! Таке здавалось невинне, тихеньке а то диви — куда йде! То сей "бобо", сей шкраб буде до служниць листи любовні писати! І то все в моїм домі! Господи! як хто дізнає ся, що собі про мене подумає!
Служниця хотїла зробити увагу, що се не до неї, але розлютована ґаздиня замкнула їй уста:
— Мовчи! Не досить, що завинила, ще й пискувати хоче!
В тиждень опісля вчинила ся велика буча над головою Романа. Родичі єго, повідомлені о цїлій тій справі, озлобили ся сильно на поступованє сина. О. Волиняк приїхав до Т., щоб відобрати сина та в лїпші віддати руки. Про сцени, які тут відбили ся, лїпше й не згадувати!
VI.
Роман опинив ся в однім з заведень, що мало на метї строго виховувати молодїж. Під наглядом управителя, що з'умів пізнатися на вдачі Романа, почав єго характер більше формуватись. Управитель зрозумів, що більше зробить тут лагідність, як приказ і силованє. Тож полишив єго власній амбіциї, котру умів у него раз-у-раз піддержувати. Часто закликав Ромка до себе, вів з ним довші розмови, вказував, що чоловік живучи серед суспільности не повинен валятись по сьвіту "гнилою колодою" та другим заваджати. Завданєм чоловіка є старатись о долю, добро своєї суспільности а се можливе лише невсипучою працею. Представляв, що передовсїм Русини просьвічені повинні працювати для свого народа — бо сей ледви чи не найбіднїйший, найбільше потребуючий помочи зпоміж усїх. Кождий, що мав спроможність осьвічуватись, має величезний обовязок. Він повинен робити за тисячі тих, котрих некористні обставини усунули від осьвіти і не дозволили користати з того добра. Нам треба людий, щоб працювали з замилованєм а не лише для становища!
Ті слова були для Романа чимсь зовсім новим, нечуваним! Він над сим ще нїколи не застановляв ся. Ізза того вискази, які тепер почув, вбились в єго душу, вразили єго глубоко, та звенїли вічно в ушах. Молодець порішив, що ті слова будуть проґрамою єго дїяльности. Тож забрав ся щиро до роботи. Крім науки шкільної старав ся зазнакомитись з иньшими галузями наук, доповнив собі се, чого в школї не вчили. Малий кружок, оснований в заведеню, де старші школярі сходили ся на спільні дискусиї, де предкладано перші проби відчитів та критиковано, був знаменитою для него школою. Тут серед дискусиї пізнавав він, чого ще єму не достає, доповняв ті прогалини, які утворились наслїдком попередної безсистемної роботи. Також охота пописати ся знанєм була для него не малим товчком до працї. По роцї дійшов до сего, що товариші вибрали єго головою сего кружка а навіть поручили єму виголошенє вступного слова на вечерницях, які уряджено в память якоїсь-там річницї основаня сего заведеня.
Так скоро, о багато скорше як в нисшій ґімназиї, збігло других чотири роки. Ромко без великого труду здав матуру та записав ся на університет. Не довго вагав ся він при виборі стану. З давна вже рішив він посьвятитись заводови лїкарському, а що родичі не супротивлялись і батько обіцяв давати дальше на удержанє, вибрав собі Роман медицину.
Тепер власне по кілько-місячних студиях вибрав ся на сьвята до свого вуйка, пароха в місточку З.
VII.
Так ми покинули Романа в салї почекальній на зелїзничім двірци та казали єму ждати заки оповімо цїле єго "curriculum vitae". Він бо дїйсно нетерпиливо ждав приходу поїзду, що мав єго забрати з собою. На салю почало сходитись що раз то більше люда. Панї, панночки, товсті і не товсті панове, студенти, офіцири і таке иньше товпило ся. Студенти розмавляли голосно, ходили між столи та оглядали панночок. Панове бігали за клунками та білєтами а панї чепурились коло зеркал. Ромко усїв в кутї та "обсервував" усе теє.
Напротив него сидїла якась панночка чи панї — сего не міг він розібрати — та дивилась від часу до часу уперто в него. Сей взір став єго непокоїти; він повернув голову в бік, щоби єго спекатись. По якімсь часї встав навіть манїфестуючи своє невдоволенє, та перейшов разів кілька по почекальнї. До панї, що так у него дивила ся, підійшов якийсь молодий сьвященик та сказавши до неї кілька слів відійшов знов за чимсь. "А! се вже певно панї — подумав Роман — сей чорноризець без сумнїву єї чоловік!" Все однак здавало ся єму, що він ту паню десь вже бачив, що ті риси вже єму знакомі. Але де? коли? — ламав собі голову. По хвилї кинув ся, мало не крикнув "геврека" та підбіг до панї кланяючись:
— Прецї раз пізналисьте мене, — промовила вона — я й вже думала, що позабули зовсїм.
— Господи! де-ж я сподївав ся вас тут застати панно... панї Емілїє! Що-ж з вами дїє ся? Де перебуваєте? — засипав єї навалою питань.
— Від півтора року я вже замужна, — відповіла червонїючись. — Булисьмо на сотрудництві в З. у вашого вуйка, а тепер перенесли ся до Ременова. Що-ж ви тепер порабляєте?
— Я вже медик!
— Як то скоро час летить! Так виросли і змужнїли, лише лице то само дитинне осталось. Се вже не той малий Ромко, що у панї Сировської писав листи до Теклюсї..., — додала злобно усьміхаючись.
Ромко почервонїв, хотїв щось сказати, але надійшов знов молодий сьвященик.
— Добродїй Роман Волиняк, мій знакомий з лїт дитинних. А се мій муж, Данило Груша.
— Дуже менї приємно пізнати, — промовив перший о. Груша; — жінка як стане оповідати про свій побут у пансионї і "на станциї" у панї Сировської, то згадує часто ваше імя".
Ромко поглянув змішаний на Мільцю, але успокоїв ся скоро.
— Де-ж їдете, коли вільно спитати?
— На сьвята до вуйка в З. Ще того свого вуйка з роду-віку не бачив; дістав запрошенє тай їду. Від жінки вашої дізнав ся, що ви були там сотрудником; тож розкажіть близше, що мене там чекає.
В ту мить надійшов поїзд. На салї почав ся стиск, метушня, біганина, галас, немов коли шклянку повну мух накриєш долонею. Ромко поміг Грушам влїзти з клунками до соuре тай сам зістав ся з ними. За хвилю були вже в дорозї.
О. Грушка поглянув по соuрe.
— Як то, добродїю Романе, ви не взяли нїчого з собою?
— А що-ж я мав брати?
— Таж від стациї зелїзничої до З. ще пять миль! Ви хочете в тім кусім плащику під таку пору пускатись в дорогу! Таж се очайдушність! можете житєм наложити.
То кажучи застебнув останний ґузик своїх "медведїв" — дарунок тестя в день заручин. Мільця також дивувала ся, що медик не знає, що в таку погань без теплого одїня можна застудити ся! Однак медикови було байдуже! Певний свого кріпкого здоровля не бояв ся він студени, мріючи про утїхи та забави, які мали єго дожидати на сьвятах.
— О! дім вашого вуйка се вельми аристократичний! — почала перша Мільця; — такі зарозумілі, що й не приступай! А як виставно жиють! Ледви котрий священик може собі щось подібного позволити.
— Так? Про се й я чув, — відповів Роман.
— Але при тім всїм люди чогось їх не люблять! Вуйко такий непривітний. От хочби для мужа! Раз, подумайте, в церкві при хлопах накричав, що він бідний трохи заспав, тай припізнив ся на Службу Божу!
— Того прошу єму за зле не брати. Кождий старший чоловік мусить стати педантом під якимсь зглядом.
— А ваша тітка не позволила навіть своїм дочкам вчащати до мене! Страх горда! тільки не знать на що!
Ромкови досадна стала ся обмова. Він силкував звести бесїду на що иньше і се єму вдало ся. Небавом з о. Грушою завела ся гутірка про справи "полїтичні".
[Конець буде].
[Зоря, 27.09.1896]
08.10.1896