Небіщик.

Образок з народного житя.

— Не плачте, Насте! цитьте! Він вже десь в небі. Святий був покійний, я то все кажу. Ну але що ж? Добре на світї не побуде. Зараз єго Пан-Біг забере до себе, до своєї хвали. Я то все кажу, аякже. Не плачте-ж Насте!

Так розважала громадска кума Танька молоду вдовицю Настю.

Але Настя навіть не дивила ся на Таньку і пускала єї слова мимо. Сидїла биля вікна. На дубовім ослонї*) з заломаними руками, з очами червоними від слїз.

Вчора що-йно поховала мужа. Добрий був покійний, страх якій добрий! Чотири роки пережили разом як один день. Анї сварнї межи ними не було, анї гнїву нїякого, а вже о бійцї, як поміж иншими буває, то й не говори. Жили по божому, не то по людски. Аж ту нараз єго звалило. Кольки і кольки! і під грудьма тисне, і в очах чорно, і дихати не годен, та й до тиждня і вмер.

Ще поки єго на маєстат**) поклали, поки похорон, люде, співи, то яко-тако, але як на цвинтар відвезли а Настя сама до хати повернула, то хоть головою товчи. Такій жаль, такій сум, така пустка, що аж за серце стискає. Цїлу ніч она пересидїла на лаві, на рано обіду не варила, полуденку не їла, і до тепер сидїла би голодна, як би не Танька.

Танька настукала на ню, насварила і присилувала випити чарку горівки з перцем.

— То вам поможе, — говорила, — розігріє в серединї і веселости додасть. Без веселости чоловік не годен жити. І сотворенє також нї, і худобина. Подивіть но ви на корову, чи на коня або навіть на курку. Поки веселе, так добре, а як ино голову спустить і стане думати гадати, то вже не теє. Отак воно думає, думає, поки не згине. Ну, дай нам Боже!

І Танька для веселости налляла другу чарку. Але Настя не хотїла пити і Танька випила сама.

— Голубко ти моя! — примовляла Танька зміняючи по другій чарцї офіціяльне "ви" на сердечне "ти", — не такі то лишають ся та й дають собі раду. Лишають ся старі, немічні, лишають ся бідні, лишають ся такі, що их дїти присядуть а жиють з Божої ласки, а не нарікають так, як ти. А ти, голубонько, як тая ланя! І молоденька, а здорова, і небідна. Прийдуть мясницї — хлопцї розбивати ся будуть, вибереш собі такого хоть пиши! Жадна з дївчат красчого не дістане. Бо де там котрій з них до тебе? де! Зобачиш.

— Не хочу я видїти — відповіла Настя, — і знати нїкого не хочу, а мясниць волю не дочекати. Я вже такого другого не дістану!

— Ой, чому-ж то нї, — обставала при своїм Танька. — От говорить ся з-разу. А почекай но ти місяць, два, няй молода кров відозве ся, будеш инакшої співала. Я тобі кажу, побачиш. Забудеш, голубонько, забудеш!

— Забувайте собі, як хочете, — з пересердя відозвала ся Настя, — а я не годна.

— Не маю що забувати, моя зазулько, бігме не маю що! — божила ся Танька. — Мого старого і довбнею не добєш, а мій покійник першій вже десь давно зігнив, хроби єго сточили. На Михайла двайцять пять лїт минуло, як він помер. Плакала і я також, ой плакала гіренько! Плакала не один день, не два, так як ти теперки плачеш. А подивино ся, забула-м. Та й чого то чоловік не забуде?...

На хвилю розмова перервалась. Таньку запекло в горлї і вона мусїла викашлятись і виплювати перець, що мусить зайшов був на польску дорогу***). Настя знов, навкучивши собі недоладне балаканє куми Таньки відвернула ся до вікна і крізь замерзлу шибку дивила ся на двір.

Вечоріло. Зимовий сумрак падав нa землю. Становила ся нічна, глибока, отупіла тиша. Чорний дим піднимав ся шнурочком з-під курних cтpix і розпливав ся в небі мрачнім і сїрім. Широкі і мокрі платки снїгу де-не-де з глухим шопотом спадали на землю, як великі білі комахи. Від лїса вітep зривав ся і задував дорогу. Непривітно було на світї і сумно і холодно. В таку пору чоловік найраднїще тїкає в хату до теплої ватри, до любої людини.

Насти не було до кого тїкати. Той, що веселив єї в найсумнїщі хвилї житя, відійшов від неї. Відійшов вправдї недалечко, бо лиш за церкву, на горбочок, але побачити єго трудно.

— Тето!****) — озвала ся Настя до Таньки, перериваючи з нечевя глибоку тишу, — тето! чи небіщика можна видїти?

Танька глянула на молоду вдовицю і якось дивно, немов злобно усміхнулась.

— А тобі на що знати?

— Бо я би єго хотїла видїти, хоть раз єще, хоть раз останний.

— І не бояла би сь ся?

— От що! бояти ся свого рідного чоловіка? та ще такого доброго, як мій був для мене? та чого? Най приходить, коли захоче!

— Хотїла би-сь, то добре. Дамо тобі раду... Возьми зубець чіснику свяченого і носи єго через три днї під лївою пахою, а будеш ити спати, то постав під подушку. Як від того не прийде, то видко дїло не може. Аякже!

— Не вже-ж, кажете, прийде?

— Так люде кажуть, так мене стара Дзьомбиха навчила.

— А ви ж не трібували?

— Нї. Та й по що? Мій і без того прийшов.

— Справдї?

— Кажу-ж тобі. Зараз по смерти прийшов. Послухай, коли-сь цїкава.

Стара відкашельнула, обтерла губу рукавом і говорила дальше з якоюсь повагою грізною і загадочною, більше шепотом як в голос. Час від часу зупиняла ся і пильно дивила ся в Настині заплакані очи, слїдячи, яке вражінє роблять на нїй єї слова. Часом з-легка доторкала ся своєю костистою рукою єї круглого рамени і раз-в-раз божила ся: "Як ми Бог милий!" і "Аби м так за поріг не вийшла!"

— Як ми Бог милий, що був! — говорила. — Ой був, голубко, був. Саміської першої днини. В четвер по Михайлї ми єго поховали, а в пятницю він прийшов до мене. Я прала білє. Такого тобі шматя призбирало ся, як могила. A вcьo кальне*****), саме кальне. Погадай собі — пів року в постели перележав. То не так, як твій, що згас мов свічка. Мій мене доста намучив — няй єму в память не буде! Стала я до балії, засукала рукави та й перу. Пускати ся не хоче, звичайно як зо слабого. Так перу, так жмякаю, аж піт з мене ллєть ся. Змеркло ся, засвітила я лямпу та й перу дальше. Не знаю, яка вже була година, але мабуть не рано, бо по селї лиш де-не-де світило ся. Снїжок свіжій притряс так ясно, що хоть лямпу гаси. В сусїди собака виє і пугач кричить на церкві. Думаю — дуже зле! Сама я в хатї, саміська — кажи куди хочеш, таки маркотно. Коли чую, щось в cїняx торохнуло, як миш. Драпнуло по дверех як кітка і увійшло в хату. Чую — стоїть. Вглядаю ся — він! Присяйсто Боже, він! Аби ми так з того місця, що він! Такій ти став як стїна білий. Сорочка на нїм опала як на дошцї, руки як патички, лиш очи світять ся як дуплава верба. Став собі небога в дверех та й стоїть. Такій сумний, так жалібно дивить ся на мене, але я перу. Нїчо, лиш перу. Вже йно кілька штук пережмякати, не буду переривала. Добре тобі, — думаю, — не маєш що робити та і ходиш. Менї не те. Правда? Лишив єсь мене саму. Ось то видиш! тепер я мушу добре руками махати. Почекай же собі небоже! Пережмякаю та й буду з тобою говорити. Так я собі, а він ти, чуєш, стоїть. Стоїть і з місця не поступить, як кілок. Перу я та й перу, та й перу, ще йно дві сорочки, ще одна, ще рантух******), коли чую — щось застогнало. Так застогнало, як христянин. Оглядаю ся по-зад себе, а єго нема. Вкучило ся тобі, саpaкo? Га! що ж робити. Сам здоров видиш, що часу не мала-м...

Тут вона перестала і з під ока, з-провола глянула на Настю. Настя слухала пильно, кожде слово здавалось поликала.

— То був раз, — відкашельнувши говорила Танька, — а в-друге то він прийшов якось девятого дня. Заснула я з вечера по роботї тай сплю. Знаєш, як то наш христянин. Наробить ся, намордує, тай спить як колода. Оттак я сплю, тай сплю, тай сплю, аж нараз буджусь. Переосни*******) — або може місяць за прикро до очей глянув... Де там місяць! він! Він тобі, голубко, він, мій небіщик. Чую — лежить на постели як довгій. А таким зимном від него віє, як з пивницї. Пари з себе не пустить. Звизайне. мерлець... Поговорила би я з тобою, — думаю, — є коли, не зашкодить. Але ану-ж ти від мене чого заправиш. Е, не дурна! Відвернула ся від него по-тихоньки, закотила ся потихоньки ажь під стїну, а тогди як не махну лївою рукою на відлї!... а єго як не було. Лише чую: шу-шу-шу, як птах по деревах пуднуло. Пійшов куди треба... А я собі дальше заснула. З того часу він не приходить. Чи не пускають, чи може маркотний на мене, не знаю. Досить, що не приходить. А може, чуєш, довідав ся, що за другого вийшла, та й вже до мене нїякої рації не має...

______________

На дворі визвіздило ся, місяць виплив на небо, село заснуло.

— Час менї до дому! — сказала зриваючи ся Танька, — повна пора. Забалакала ти мене, небого. А не забувай за чісник! Від злого охоронить, а воли добрий, то прийде. Спробувати не зашкодить...

Закинула хустку на себе і вийшла.

Довго-довго сидїла Настя биля вікна на ослонї, пильно вдивляючи свої очи в сїрий угол хати, за припічок. Она доконечно хотїла, щоби єї небіщик прийшов до неї, але сам, сам щоби прийшов до неї в гостї, а чісником прикликати бояла ся.

— Коли тужить, а пустять, то прийде, мусить прийти! А як нї, то няй так буде. Може я... може я сама до него пійду..

*) Ослін — лавка, що йде по-під стїни докола хати.

**) Маєстат — катафальк.

***) Польскі або приватні дороги бувають дуже лихі, длятого коли чоловік закашляєсь, то кажуть: пійшло на польску дорогу.

****) Всї старші, добре знакомі з нами жінки приходять нам тетами.

*****) Кальне шматє — бруди.

******) Рантух — біла хустка, що єї жінки в деяких сторонах носять від свята. Она складає ся з двох частей: одна обхоплює голову, друга йде по-під бороду.

*******) Переосни — час, коли сон ломить ся, криза сну.

В Коломиї в серпни 1896.

[Дѣло, 14.10.1896]