(Спогади про Івана Франка)
Іван Франко. Ці два слова, це ім'я і прізвище, були гаслом прогресу минулих десятиріч, були тоді, прапором молоді.
Перша збірка поезій Франка «З вершин і низин» була, побіч «Кобзаря», нашою євангелією.
Світ зміняється. «Панта рей» — все пливе, сказав понурий грецький філософ Геракліт. «Все йде, все минає» — сказав Шевченко. Але гранітна постать Франка залишиться обік Шевченка незмінена в історії нашої країни.
Коли б ви, наприклад, знали твори Франка, а не знали ні одного його портрета, ви не знайшли б Франка серед маси людей. Ви шукали б його по одежі між кремезними постатями з гладіаторським торсом. Коли б же ця маса людей була з відкритими головами, тоді, може, вдалося б вам знайти між сірою масою людину в скромному, недбалому одязі, з вишиваним коміром сорочки, з незвичайним, олімпійським чолом. Це був би Іван Франко.
Перший раз бачив і чув я Франка на святковому вечорі з нагоди роковини Шевченка у Станіславі 31 березня 1890 року. Я, гімназійний тоді учень, приглядався до нього з галереї музичного товариства. Він сидів із своєю дружиною і розмовляв з видатними громадянами. Вряди-годи Франко підпирався руками на пристінній плюшевій лавці і з легким усміхом колихав ногами. Був у темносиньому костюмі і вишиваній сорочці з синьою стьожкою.
Співав хор з Тисьмениці, потім декламував «Гамалію» художник і поет-драматург Корнило Устіянович.
Франко читав доповідь про «Тополю». Пам'ятаю його ядерний голос і ясний виклад.
Особисто я познайомився з Франком аж у вересні 1899 року з нагоди моїх нарисів, поміщених у «Літературно-Науковому Віснику». ЛНВ підписувала тоді редакційна колегія з чотирьох, а потім з трьох співробітників, але мізком і душею цього журналу від 1898 до 1910 року включно був Іван Франко. Звернувши увагу на мій перший нарис з єврейського життя, а згодом на оповідання «У наймах» і «Нухим», він написав про мене прихильно в чеському літературному місячнику «Slоvаnskі Рrehlеd» і запросив до співробітництва. Постійно я працював з ним кілька місяців у редакції Л.Н. Вісника. Потім мої твори поміщувались у цьому місячнику аж до початку першої світової війни.
Першу коректу моєї повісті «Огні горять» робив Франко. При ньому я вчився літературної мови та робити коректу. Моя збірка «Казка про перстень» має на кінцевій сторінці замітку: «Друкарських помилок нема».
Крім Франкового портрета роботи художника Івана Труша, нам залишилися ще п'ять його вірних фотографій.
Пригадується постать Франка з життя.
Весняний ранок. Франко йде до редакції Л.Н. Вісника. Постать середнього росту і середніх літ, скромний одяг звичайно бронзового кольору, такий же капелюх, завжди завеликий та з заломаним дном, вишивана сорочка і немодні звичайні черевики з широкими носиками. Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка. Ціла постать Франка також була в міру ні худа, ні огрядна. Хто Франка не знав, той з першого погляду, на віддаль, міг би вгадувати: робітник?., учитель?..
Франко наближається. Блідувате його обличчя вкрите веснівками, пропорційний, зугарний ніс, руді вуса й чуприна та сині очі із втомленими червоними повіками. Вони в задумі і, достроєні до обличчя, не звертають уваги на вуличний рух. Їх погляд спрямований на кілька кроків перед себе у землю, тільки вряди-годи перелітають ці очі понад людські голови за якимось спогадом, чи то в погоні за новою думкою.
Саме цей характеристичний вираз Франкової задуми і цей мимовільний, мудрий погляд звертають увагу. Незалежно від думки, яку він снує, лине тиха пісня. Рука, в порівнянні до цілої постаті, якась дрібна, також легко вкрита веснівками. В одязі, в цілій постаті Франка, безпретензійній та художньо-занедбаній, видні охайність, здоров'я і тверезий ум. Дві речі у Франка звертають увагу своєю непропорціональністю: мала рука і високосклеплене олімпійське чоло, що могутньо панує над цілим обличчям. Так, це великий робітник на царинах духу, безсмертний учитель.
Франко іде Підвальною вулицею до кам'яних сходів на «плянтах». Сонце радується, манить проміннями. Поет іде похилений під вагою думок. Він своєрідно опирається на ліву ногу, якби йшов під гору, ліва рука іноді у кишені, а права рухливо висунута вперед, мов у сівача, що ступає по свіжо зораній скибі. За ним крізь верховіття дерев падуть сонячні проміні і Франко вряди-годи оглядається поза себе, наче прощає їх і відганяє настирливі мрії. Пригадуються уривки поезій:
«Мамо природо!
Хитра ти з біса.
Вказуєш серцю безмірні простори,
А життя замикаєш у клітку тісненьку,
В мікроскопійну клітку».
. . . . . . . . . . . . .
«Весно, ти мучиш мене. Розсипаєшся сонця промінням,
Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш.
. . . . . . . . . . . . .
Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,
Мрії про вільний простір, щастя далеке моє.
. . . . . . . . . . .
Але тверда їх рука у поводах цупко держить,
Хвилька — і ляск батога — жорстоке, понуре «ніколи» —
Праця. І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене».
Франко працював у редакції «Літературно-Наукового Вісника» вул. Чарнецького (нинішня Радянська), №24 в подвір'ї в самому кутку ліворуч у двох кімнатах, кожна з одним вікном. В першій сидів директор друкарні, поляк Кирило Беднарський, в другій — Франко, Володимир Гнатюк, я і техсекретарка Стефанія Левицька. Нині в тих запущених кімнатах магазин із старими газетами. Ввійшовши, Франко, вітає нас звичайним «добрий день» і подає руку. Його голос в середній шкалі чистий, мелодійний, слово виразне, ядерне. Франко стає коло великого круглого столу і переглядає свіжу пошту. Я ніколи не бачив його сердитого, не чув, щоб він говорив роздратованим, піднесеним тоном. Тихенька нота тремтить під носом. Іде він до шафи під стіною, бере з полички жмут рукописів і сідає коло столу. З лівого боку сидить Гнатюк. Час від часу він піднімає голову від коректи етнографічних матеріалів. Згорблений, з розумним легко іронічним виразом лиця, дивно подібним до погруддя Езопа у віллі «Альбані» в Римі.
Франко відбуває свою «щоденну панщину»: «обтягує» матеріал, прийнятий до друку. Рукописи надходять з України, Галичини і дальшого світу. Треба їх виправляти, скорочувати, вирівнювати до одноцілого правопису. Найбільша біда з поезіями: в тих, що мають деяку думку, немає форми, хромає рифм, або натягнуті рими і наголоси, а в тих, що читаються легко, важко дошукатися думки. Треба розв'язувати перевесла і в'язати снопи наново, треба перемолочувати їх. Остання строфа йде на початок, перша на кінець. Починається скучна, важка робота, ручне переписування чужих праць*) і надавання їм «обличчя», хребта і крові.
Гнатюк перебиває його на хвилину і радиться в справі паралелів до бойківського матеріалу. Франко дає пояснення.
Канцелярійний помічник Квасниця, молодий, худий чоловічина снується по кімнаті. Гнатюк піднімає вгору два пальці. Квасниця бере зі столу гроші, приносить дві папіроски, кладе на стіл і раптом показує під стіну: «О, миш, миш»! Франко дивиться в той бік спокійно, під враженням бойківського етнографічного матеріалу:
— Дайте їй спокій, най бігає!
При першій нашій зустрічі він запросив мене до кавярні, випитав про важливіше з мого життя-буття, (дещо він знав уже від мого приятеля, співробітника «Л.Н. Вісника», Петрушевича) і сказав:
— Ви цікавитесь Аравією, пишете якусь повість з арабського життя?
Я притакнув, а Франко відповів:
— Я там нічого цікавого не знаходжу.
Моя повість, здається, пішла в піч. Франкові ж «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім» світять гумором і сьогодні в літературі. Якою популярністю користувався свого часу, наприклад, «Лис Микита» може засвідчити те, що багато з молоді і старшого покоління знали цілу поему в дванадцяти піснях на пам'ять.
Щодо мого першого більшого оповідання з життя сільської пастушки «У наймах», Франко порадив мені змінити закінчення. Під свіжим впливом Стефаникового «Палія», в моєму рукописі було, що батько пастушки, яка служила в куркуля та через його жінку вмерла — підпалює з месті їхню хату. Я погодився з думкою Франка.
Згадую з вдячністю цей момент, як зразок високої Франкової етики.
Нераз він запрошував мене зайти в неділю зранку до нього. Знаючи, що в нього кожна хвилина дорога, я не мав відваги скористатися із запрошення. Але до нині ще я не можу віджалувати тієї своєї скромності.
Одного разу Франко мовчки поклав біля мене гарне, червоне яблуко. Цього яблука не далося б законсервувати. Але воно законсервоване в моїй пам'яті і нераз мені сниться...
Великі люди відчувають і терплять сильніше, ніж звичайні. Різниця тільки в тому, що в пересічної людини цих слабших моментів є більше. В часи моєї співпраці в редакції Л.Н. Вісника загальна атмосфера в Науковому Товаристві ім. Шевченка була важка. Через цю установу пересувалося багато людей всякої масті й культури. При професорі М. Грушевському, М. Павлику та В. Гнатюку створювалися групки, а в наукових секціях різні амбіції й інтриги. Найбільшим інтриганом був тоді завідувач «Русько-української видавничої спілки» В'ячеслав Будзиновський.
Франко мав найбільше симпатиків, він ніколи до жодної інтриги не втручався. Ці інтриги і напасті пігмеїв дошкулювали йому. Крім того мав він іще свої матеріальні і домашні клопоти. Був тоді час напружених стосунків між ним та Грушевським. Раз навіть, під час засідання наукової секції, Франко сказав, що він від'їде до Америки. В кімнаті засідань настала прикра тиша. Вкінці Грушевський відсапнув і спитав: «Чи вам не краще, пане докторе, тут у Галичині, ніж їхати аж до Америки?»
Франко збув це питання мовчанкою, але я до сьогодні не забуду, що тоді, мабуть, діялося в його душі...
Франко боляче сприймав галицьке політичне багно. В таких хвилинах на його обличчі малювалась журба. А сіпали його всякі песиголовці, вони метали на нього каміння за соціалізм, атеїзм, видумували на нього чорт зна що. В таких хвилинах Франко був радий, коли дух його ширяв далекими країнами, старинними віками, чи блукав по сучасній чужині. Тоді ставав він цілком собою, його чоло відзеркалювало спокій задуми, в очах пробивалась геніальність розуму. Вираз його обличчя робив тоді незабутнє враження.
Коли Франко заглиблювався у працю, він нічого не чув що коло нього діялося. Він працював невтомно по 5–6 годин. Коротка перерва на обід і після цього знов робота до вечері, а потім аж до пізньої ночі.
І на канікулах Франко працював дуже багато. Провідною думкою його життя було: «Праця, праця і ще раз праця». У вірші «Земля» він, наприклад, у 1880 р. писав:
«Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривді влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать».
В сонеті з того ж року:
Лиш праця ржу затре, що грудь з'їдає.
. . . . . . . . .
Лиш в праці мужа виробляється сила,
Лиш праця світ таким як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
У вірші «Пісня і праця»:
Пісня і праця — великі дві сили,
Їм я до скону бажаю служить.
Франко дуже уважно ставився до молоді. Можна сказати, що він завжди тримав пальці на пульсі її прагнень. Все те, що переживала наша молодь і чим вона цікавилась, його глибоко інтересувало. Франко добив молодь, глибоко відчував її болячки і вмів обстати за неї. Пам'ятаю, як він писав сміливу статтю в обороні молоді, надруковану в хроніці «Літературно-Наукового Вісника» в 1901 році:
"Моnіtоr", в № 4 з 20 січня ц. р. помістив спростування учителя Бучацької гімназії проф. Мрица, гідне уваги з неодного боку.
Нам не лучалося досі бачити документу, що кидав би більш некорисне світло на духовий і моральний рівень, на якому стоять, чи радше, до якого здужали впасти деякі наші педагоги. Не входячи в подробиці обистої натури, ми наведемо з цього спростування тільки одно речення. З апломбом, яке дає чисте сумління, проф. М. твердить: «Правдою є, що я вважаю своїм святим обов'язком виполювати з голов молоді всякі думки, необняті шкільними предметами». Завважимо, що між іншими закидами, піднесеними польським часописом проти проф. М., був також закид сповнювання служби «шпіцля» (шпигуна) та донощика і супроти учеників, і супроти своїх товаришів. Цікаво знати, як же проф. М. викорінює в головах молоді такі чи інші думки? І чи думає проф. М., що та молодь вічно буде сидіти в гімназії, і вічно пережовувати предмети, обняті гімназійною програмою? І чи думає проф. М., що коли б яка надлюдська сила справді здужала викорінити з голов молоді всякі інші думки, то по закінченні гімназії та молодь опинилась би на білому світі в положенні безпомічних калік, пеленкових дітей або кретинів? Чи чував проф. М. у своїм житті дещо про принцип, покладений навіть в основу австрійських шкіл, "Non sсhоlае, sеd vіtае"**). При кінці XVIII в. тоді, коли цей принцип зроблено основою шкільництва, скасовано в Австрії давній звичай — ставити сплетників, лихословників та обмовників на прилюдне позорище коло ганебного стовпа. Проф. М. гідно розпочав ХХ-те століття, поставивши сам себе коло такого стовпа».
Ця оборона Франка зробила сильне враження серед тодішньої громадськості.
В 1900 році в Галичині появилася декадентська література, якою почала захоплюватись частина молоді. Франкові цей напрям був чужий і його тривожило те, що молодь захоплюється ним.
Коли, наприклад, хтось звертався до нього за порадою для якоїсь модерністичної теми, Франко говорив, що це можна б зовсім інакше написати. Я сам раз, будучи молодим, побачив на вулиці дідугана, що продавав яблука і грушки. В моїй уяві вирізьбилась тоді ціла романтична історія про цього дідугана. Але коли я спитав Франка про його думку, він просто відповів мені: «Цей же старий зовсім не бідний, він заробляє великі гроші на продажі овочів. Коли ви хочете писати про трудову людину, то для цього можна знайти більш характерний персонаж».
В згаданому році появився в українському перекладі твір Станіслава Пшибишевського під назвою «Із циклю вігілій». З цієї нагоди Франко написав в Л.Н. Віснику свої уваги***):
«Я не з тих боязливих, що при кожній новій появі в літературі, непривичній для їх смаку і для їх утертих стежок, лементують над упадком моральності і суспільного ладу і пророкують близький кінець світу, а що найменше затрату народних святощів. А проте прочитавши отсю книжечку, я не можу помістити в своїй промові, пощо і для кого перекладено її на нашу мову. Що могло подобатися в ній перекладачеві, і що хотів він у ній подати нашій суспільності? Твір Пшибишевського, це не новела і не поезія в прозі, не філософія і не наука, хоч має із усього потрохи. Є тут шматочки оповідання, сценки, немов моментальні фотографічні знимки, які могли б робити враження, якби автор на хвилину дав спочити уяві читача і зосередитись на них, але вони міняючись з шаленим поспіхом, мигаючи і блимаючи, тільки мучать нашу уяву і не дають їй нічогісінько тривкого. Є тут проблиски настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але знов таки переривані безтямною і абсурдною фразеологією, в якій нормальна людина ані зрозуміти, ані відчути не може нічого. І, вкінці, є тут хвостики якихось філософічних думок, широких узагальнень, але знов таких, що не мають нічого спільного з наукою і можуть уважатися хіба виплодом високоталановитої й інтелігентної, але наскрізь божевільної людини. Божевілля, тяжка духова хвороба — це виразні признаки цього писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготанню образів його уяви, в наглих перескоках із п'ятого на десяте, і в тім наскрізь хоробливім затісненню духового кругозору, що змушує автора в цілому світі бачити тільки своє власне «я», обожуване і нічим не зв'язане, не зважаючи на всю його (змальовану в творі) мізерність — і жінку в одній тільки функції — самиці. Ще раз повторюю: не можу зрозуміти пощо і для кого потрібно було збагачувати нашу літературу перекладом цього твору. А коли д. К. справді бачить у нім якісь високі літературні прикмети, то дуже жаль, що він не додав до свого перекладу передмови, не вияснив і нам, профанам, що він сам бачить».
Не пам'ятаю вже скільки разів виступав я в головній ролі Івана Задорожного в п'єсі Франка «Украдене щастя». Я любив цю роль. Раз Франко теж був на виставі і дякував мені.
Франко ніколи не падав духом. Навіть коли був хворим, він мав здебільшого про все здорові думки до останніх своїх днів.
Збірку «Зів'яле листя» поет випустив з пересторогою Гете у вступі: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом». В передмові до збірки «Давнє й нове» з 1911 р., Франко із жалю на деяких критиків, пише: «Отся збірка обіймає більш як 30 літ мойого життя і може бути потрохи покажчиком важніших моментів та духових течій того життя, що при всіх прикростях не пройшло марно ані для мене, ані для нашої суспільності. Мені хочеться висловити своє бажання, щоб від цієї збірки повіяло здоровим вітром національної свідомості, тверезого та при тім наскрізь поетичного розуміння життя, того найвищого скарбу людини, в якому вона ніколи не повинна зневірюватися. Струя зневіри в життя підіймається тепер сильно й боляче навіть у найкращих представників нашої літератури. І коли б моя книжка могла хоч трохи бути антідотом на цю духову недугу, вона сповнила б на тепер своє завдання».
В 1913 році, в сорокові роковини літературної діяльності Франка, я мав короткий, популярний доклад в Бережанах, опублікований потім в «Гром. Голосі» і виданий окремою книжечкою. З тієї нагоди Франко відвідав мене і ми провели цілих дві години на розмові.
Поет вивчав тоді Плутарха, Діо Кассіія, Атенаїду та ін. В циклах Овідія "Тrіstіа" і "Fаsti" з побуту на вигнанні в Туомі, Франко відкривав впливи гетських поем старого тракійського племені з початку другого віку перед Хр. між Балканом і долішнім Дунаєм (нинішня східна Болгарія), пізніше між Дунаєм і Дністром.
Коли я спитав Франка про його погляд на метаморфози Апулея, він відповів: «Поза тою книгою, що я переклав, решта паскудство». Поет не любив порнографії.
Ніколи не забуду тих двох годин, що майнули для мене, мов дві хвилини. А коли довелося мені стиснути спараліжовану руку великого гостя, вся душа заридала у мені — розпука довгий час полум'ям палила мої груди.
Не багато вже на світі очей, які бачили Івана Франка. Не багато вже рук, які вітали і прощали його...
Хай же ці спогади про нашого геніального Каменяра натхнуть молоде покоління до творчих трудів у будівництві нового, радянського уже щасливого життя на нашій землі.
*) Тоді машинок для писання ще не було.
**) Не для школи, тільки для життя (вчимось).
***) Л. Н. Вісник, т. IX, кн. 1. Хроніка і бібліографія, ст. 68—69.
[Радянський Львів, №8–9, серпень-вересень 1946]
09.09.1946