(Із життя).
Воно "жовте"! Звичайно "жовте". Як раз ця назва приходила до голови Оксані, коли вона їхала в потязі, так ритмично вколисуючому її. Як раз так можна назвати те, чому Оксана досі ніяк не могла знайти певної назви. Але ось раптово є:
"Жовте", "жовте", "жовте" — вибивали вагонні колеса...
З того часу, як Оксана віддалася політичній праці, від тоді, як на неї поклали серіозну і небезпечну працю, вічно приходилось зустрічатись з тим, що вона тепер назвала "жовтим". Воно турбувало її на кожному кроці; воно хотіло оплутати її з усіх боків; і в останній час воно так посмілішало, так озвіріло, таких набрало розмірів, що здавалось, воно хотіло знищити її, задавити в своїх обіймах, разом з усіма її мріями й бажаннями.
— Господи, що ж це таке? — шепотіли змучені уста.
Тепер, коли небезпека минула, коли кожний мент уносив її все далі і далі, вона могла заплющити очі і, лежучи так на горішній поличці, слухати, як відбивали колеса оте страшне слово...
Перед очима, як в калейдоскопі, проходили тільки що пережиті образи...
В справах мусіла перейти фронт, щоб попасти до "їхнього" табору. Перехід був тяжкий і небезпечний; але все це згадувалось з усмішкою задовольнення: так гарно було перебіратись гущавиною, в пітьмі ночі, прислухаючись до голосів варти і до биття власного серця!
Засміялася б тому у вічі, хто хотів би злякати її небезпекою дороги. Яке це миле і зовсім нестрашне в порівнянні з тим, другим, з чим раз у раз приходиться їй стріватись і що так тепер обурює до дна її знесилену трівогами небезпек душу...
Знесилена довгою дорогою зупинилась на фільварку в півзруйнованому будинку дідича. Сам дідич, бувший полковник, провадив тепер півлєґальне голодне істнування. Але прийняв її сердечно, навіть постіль свою відступив, яка була єдиним уцілівшим майном. Йому вона звичайно не сказала, звідкіля і куди йде, лише дала зрозуміти, що ховається від переслідування пануючої влади.
Старий слухав співчуваючи, не перестаючи малювати олівцем якісь свої стратеґічні нікому непотрібні пляни. Коли стала надходити ніч, він їй запропонував лягти спочити. Їй було жаль позбавляти старого постелі:
— А ви ж як? — запиталась вічливо.
— А я... я як небудь на підлозі... я... і тут його очі зустрілись з її очима; щось дивне блиснуло в цих старих, майже білих очах, в яких раптово засвітились якісь жовті точки. Його старече лице спалахнуло, він весь затрусився, а скривлений беззубий рот зашамотів якісь безглузді слова...
... Опам'ятався лиш тоді, як почув розгніване:
— Чого вам треба? Я можу зараз же піти серед ночі знов до ліса!
Враз зблід, згорбився, зробився якимсь безкінечно приголомшеним і відійшов з виглядом побитої собаки...
— Противно! Ах як мерзотно! — думала Оксана, згадуючи той випадок...
Село. Збори. Вона горяче промовляє. Співчуваючі, блискучі очі слухачів; сам характер підпольної праці окрилює її. І тут несподіваний приїзд комісара. Вона, щоби одвести від себе підозріння і не провалити так добре початої справи з повстанням, знайомиться з ним, входе в п'яний гурт його товаришів... Спомини, як обручі, стискають голову. Її облич'я, її постать припали до смаку комісарові і цілу ніч їй прийшлось потім ховатися від його солодких річей, від жовто-зелених вогників в його тупих, зп'янілих очах... Як тільки засвітало, вона вже бігла з села, боючися оглянутися назад, боючися за собою почути гидкий його голос...
І знову, як на екрані, проходять пережиті образи...
***
Арештний дім. Вона сидить через необережність де-яких товаришів. Властиво обвинувачання дрібне, але як би ділу дали хід, то слідство могло б відкрити її справжнє ім'я, а тоді все б скінчилося дуже зле.
Дорогим був кожний день; треба було негайно вирватися, або бути готовою... На фронті умерти, в полі десь, зовсім не так страшно, але тут, під стінкою, коли все завдання її було вже виконане, коли треба було лише вернутись до своїх і попередити їх, передати їм всі гасла, сказати день і час, коли має розрізати темряву зелена ракета над вежою міста, тепер умірать було тяжко і соромно...
— О Господи! Колиб хоч умерти серед них, під дужу пісню волі!..
— Пані! — почула над собою голос. — Я вас вже третій раз кличу! Замріялись чи що?
Встала.
— Вам що потрібно?
— Я власне адютант політкома — развязно і з претензією на галантність заявив він — Я чув, що вас і досі тримають тут без допита? Це ж неможлива річ!
— Я думаю, що ви б у цьому могли б допомогти, бо знімати допит — це ж є навіть обов'язок тих, що арештовують — сказала обережно Оксана.
— Так, це є обов'язок, але я думаю, для вас не секрет, що наші "рускіє" закони не чета анґлійським і що анґлійські 24 години у нас розтягуються на 24 місяці! — промовив він.
— Лякать прийшов; — подумала про себе і з неприкритою ненавістю дивилась на нього. Він же стояв і нахабно закручував уса. У всьому було видко бувшого денікінського офіцера, який якимсь чудом захопився "совітськими" ідеями і попав навіть у помішники політкома...
— Впрочім вам не треба турбуватись; я власне прийшов вам помогти. Я в вас бачу людину інтеліґентну, ви молода, гарна женщина і якось воно не годиться сидіти в цих брудних стінах, в такому негарному повітрі... — тут він зовсім не по пролєтарськи повів носом і продовжував. —
— Власне я прийшов сказати, що ви... що ви сьогодня ж були б на волі, як би захотіли...
... Два жовто-зелених ока блестіли з під цвікера близько, близько над нею.
— Ага! ось воно що! — пронеслося в її голові...
Чула багато від товаришів про революціонерок, зґвалтованих жандармами. Тут стояв над нею представник "народньої" власти і часто дихаючи повторював:
— Услуга за услугу!
— Мерзотнику! Лучше гноїть в тюрмі! — вирвалось із горла.
— Тихше! Ну чого ви так боїтесь? — зашипів над самим лицем.
— Сторож! — крикнула що було сили в легенях.
Скандал був очевидно не до смаку знавцю російських законів і він вийшов, вилаявшись уже зовсім не по елєґантному...
***
Нарешті знову воля!. Удалося вирватися. Захоплювалась небом, краси якого не помічала раніш, перед арештом. Тоді воно не здавалося таким синім. І весь цей парк, ці акації звідкільсь набрали цілком нових барв. Прийшла потайки до парку, щоб зустрітись тут з одним товаришом, який мав дістати потрібні їй документи, аби могла безпечно доїхати до фронту. Він і його жінка були такі хороші, гарні робітники і з них була така чудова пара. Вона любила їх. Коротко сказала, в чім річ. Він звичайно може і мусить це зробити для діла і то як найскорше. Сиділи в далекій алеї мійського парку. Здалека доносилась музика і місяць розливав якусь лінь по всіх членах тіла; не хотілось більше говорити,..
— Так значить завтра ви все зробете? Так, товаришу?
— Я все для вас зроблю, товаришко — задріжав якийсь, наче чужий голос і раптом почула його близьке дихання; не встигла опам'ятись, як уста жадібно, болюче вп'ялися в занімілі губи.
— Підлість! — тільки й встигла крикнути. Вирвалась; довго ще маячила по алеї біла сукня і довго ще дерева в парку слухали: — "Яка підлість! Боже, яка підлість!"
***
Тепер, коли вона вже не чекаючи на поміч, сама перейшла всі перешкоди і верталася назад до своїх, коли вже була в повній безпеці, коли вже їй не могли погрожувати ні розстріл, ні арешт і ніщо инше, тепер вона перебірала в голові всі ці спогади і їй здавалось, що все це було не з нею, що все це трапилось з ким иншим, а вона тільки спостерігає це з далека. Вона їде тепер в вагоні при броневому потязі, всі їй прислуговують, всі стараються дати їй можливі вигоди, бо знають, чого їй варта була та мандрівка. Так мірно вколисував потяг, так тепло було... Тільки нестерпимо боліла голова і їй здавалось, що вона в неї росте, росте, набірає страшних форм, робиться більшою від вагону...
— Так, так, то все минулося, — думає Оксана, — тільки вагон все по старому відбиває: "жовте", "жовте".
— Ах так, "жовте", "жовте"! Ні, ні, нема жовтого, вже більше нема!
— Нема? — Оксана розкрила очі; над нею стояв український старшина і дуже чемно пропонував шклянку чаю.
— Ні, спасибі, в мене голова болить — ледве вимовила і раптово зупинилась на його очах. —
— Ах, як, і він?!.
Він так дивився на неї. Чи це їй тільки так здавалось?
— Звичайно, що не може бути! Не може бути, щоби в глибині цих очей заховались жовті іскорки! Ну і чого б йому так дивитись на неї, — чого ?
— Будь ласка, скажіть мені принести води, — промовила тільки для того, щоби вийшов, лишив її саму, одвів од неї свій погляд.
Як тільки вийшов, з дикою швидкістю скочила і защіпнула в дверях купе.
Заложила за голову руки, лежала довго... Значить не минулось, не пройшло, значить те, що гнітило її там, ці гарячі очі з жовтими вогниками, вони не лишились там, за фронтом, вони тягнуться за нею скрізь, куди б вона не ступнула, де б не заховалась. Вони, ці очі збільшились, злились і сотворили якусь одну велику жовту пляму, вони дратують, підморгують:
— Не втечеш, не втечеш!..
З німим жахом згадувала те, в чому не давала відчиту раніш. Як часто, підчас роботи, самої інтензивної, самої серьозної, вона помічала у своїх товаришів якийсь дивний вираз в очах, якесь дивне замилування нею:
— Ах, так ось що! Значить і це було: "жовте"... Ага, так: "жовте" — проносилось в голові, яка знов починала рости...
В двері хтось стукався, ломився, нічого не помічала...
А жовта мара зхилилась над нею і тихо шептала:
Це я, "жовте", як це ти мене раніш не помічала; я ж всюди, я скрізь пройду, скрізь пролізу, я "жовте", велике "жовте"!..
***
На ранок її знайшли безпритомну з розкритими очами. Вона дивилася в одну точку і тихо шепотіла одне слово:
— "Жовте, жовте, жовте"!
1921 р., 4. червня.
[Воля, 03.07.1921]
07.08.1921