Оповіданє Т. Ветлини.
Я недавно познакомив ся з дяком Грицем. Єсть то чоловік в силї віку, порядний, тверезий. Досить заможний господар, як на селянина всесторонно образований, очитаний, а що найважнїйше — самосвідомий чоловік і рускій патріот. Про що нї зачни з ним говорити, а він все зверне на патріотизм... Та не тілько в словах єсть він вірний своїм засадам, но також в дїлах. Єсть вельми рухливий; як лиш почує, що десь там а там в околици має відбути ся віче, зараз спішить туди, бере у вічу живу участь, тримає до народу огнисті бесїди, жадної громадскої справи не заспить і коли вимагає потреба, н. пр. в часї виборів, то він потрафить розбурхати не лише свою громаду, але ще найменше десять дооколишних сїл потягне за народним кандидатом. Одним словом — дяк, яких в теперішних часах подай Господи як найбільше... Від часу до часу він приходить до мене з другого села позичати книжок до читаня і коли часом видає передо мною суд о книжках, котрі читав, то справдї менї нераз приходить ся подивляти єго влучний суд, а ще більше широко розвитий і читанєм скріплений хлопскій розум.
Я вже з-відки инде чув, що з дяка Гриця люде посмішкують ся, мов-би він колись, за хлопячих лїт учив ся "на ксьондза", та в школах затужив за пирогами з сиром і втїк до дому. Для мене було цїкаво довідати ся де що близше про шкільні часи Гриця, а особливо про єго утечу зі школи, і раз, коли він прийшов до мене по нові книжки й ґазети та коли вже мав відходити до дому, я ще посадив єго коло себе і спитав приязно:
— Я чув, що ви хлопцем вчили ся у Львові в ґімназії та що ви втїкли з-відтам до дому... Ану, оповіджте менї, як то було... оповіджте менї, Грицю, про ваші шкільні часи...
Дяк Гриць з разу сильно почервонїв і став викручувати ся, як міг; но коли вкінци увидїв, що я не на глум, але по щирости єго питаю, тогдї і він став щирий до мене.
— Добре, — сказав він. — Коли вам, добродїю, на тім залежить, то я вам оповім про мої шкільні часи і про мою утечу зі Львова, але се довше потягне, а ви може не маєте часу...
— Але-ж прошу, прошу, оповідайте...
Дяк Гриць потім зажив табаки і став так оповідати:
— Я нїколи не можу того часу забути, коли-то я малим хлопчиною з книжками під пахою бігав до школи... Що за житя! Чоловік нїчим не журив ся, нїчим не гризся, хиба щоби не бути голодним або щоби професор часом не посварив. Та й того не бувало. Мама годували ласощами, пильнували, як ока в голові, пестили... Здаєсь також, що ті мамині пестощі вплинули немало на мою утечу зі Львова, ну і — щоб так сказати по письменному — на мою каpiєpy... А професор був до мене також ласкавий. Раз, що — нїгде правди дїти — мав я таки добру голову, а по друге — мої тато, дай им Боже царство небесне, жили з професором на добрій стопі: носили єму подарунки, гостили ся з ним, кумали ся...
А кілько то було утїхи, коли я по скінченій третій клясї в нашій сїльскій школї дістав на испитї книжочку в червоних окладинках... Я мислив, що мій цїлий світ, що я вже справдї учений чоловік, бо ж прецїнь за дурно не дають нїкому таких книжочок в червоних окладинках... Мої тато, здаєсь, думали так само. Они оглянули книжочку в своїх руках, подивились осторожно до середини і усміхнулись під вусом. "Гарна — кажуть — книжка, видно, що ти дурно не ходив до школи... на, шануй!"... Я завинув книжочку в папір і сховав за образ, а сам полетїв до других товаришів подивитись на их книжочки і образки. Потім зібрало ся нас багато хлопцїв і пійшли-сьмо в лїс на суницї і Бог знає, що вже ми там говорили, як тїшили ся, що вирабляли!...
Не знаю, як другі, але я думав, що моя наука вже скінчила ся, і нераз идучи по-при школу, думав я собі: "Гей, гей! бідні ті дїти, що мають єще до тебе ходити, обідрана школо!"... Я й не звертав на се уваги, що мої тато стали щось з-часта заходити до школи та нараджувати ся з професором. Менї було се рівнодушно, я буяв по полях, по лїсах, по лугах, я всїм водив перед. Длятого певно не здивуєтесь, добродїю, що я зaдepeвiв зі страху, коли мої тато в кілька недїль пізнїйше з повагою ставали при вечері:
— Ну, Грицю небоже, завтра рано пійдеш до школи на науку чи пак на керпотицію... Професор каже, що шкода тобі байдики збивати та забувати те, що знаєш...
Я відважив ся йому татови сказати, що я вже скінчив третю клясу та що до школи нема вже менї чого ходити.
— А професор менї сказав,— мовлять тато, — що власне такі, як ти, повинні ходити дальше до школи; що такі, як ти, идуть з третьої кляси до четвертої, а потім ще до висших кляс, аж поки не вийдуть на люде...
При послїднім слові я завважав, що тато якось таємничо подивились на мене, відтак на маму, що сидїли мовчки коло мене і гладили мене по голові, і той особливий татів погляд менї справдї не подобав ся. Я прочув, що заміряють зробити зі мною щось незвичайного і, як здаєсь, на ту відомість упав-єм дуже на дусї, бо тато стали мене потїшати і додавати заохоти.
— Зрештою ти — закінчили они свою мову, — ходити меш до школи на науку не сам, а вкупі з Михасем Гринишиним.
Михась був моїм товаришем і також дуже добре вчив ся; тепер він єсть священиком.
Се помогло. Ми з Михасем жили в великій дружбі, тож коли я довідав ся, що ми оба з ним будемо ходити до професора на науку по-за шкільними годинами, тогдї мене се потїшило і я з легким серцем пійшов спати. "І чого він буде нас учити той професор?" питав я ceбe, перевертаючись в постели, "певно десь по нїмецки..."
На другій день ми з Михасем були в школї. Професор дав нам нові книжки, котрі він за батьківскі гроші покупив у містї, а між ними і нїмецкій "куменюш".
З того часу ми оба з Михасем стали ходити до четвертої нормальної кляси, котрої згоджений нашими батьками професор учив нас приватно. Наука йшла нам гладко, професор завдавав собі коло нас багато працї, а ми дивили ся з гори на всїх школярів, в тім переконаню, що им ще далеко до того, чого ми учимо ся, а особливо до нїмецкого "куменюша".
Час минав скоро і ми вже були на окінченю четвертої кляси. Наш учитель був з нас задоволений, а ще більше мої тато, коли почули раз, що жид сказав до мене щось по жидівски, а я зрозумів і відповів єму по нїмецки. — А що, жидюго? Вміє мій хлопець по нїмецки? — спитали онн, подививши ся з-горда на жида.
— Ай вай! — підлещував ся жид — oнo вміє лучше від мене... з него буде велике пан.
Вкінци поїхали ми до недалекого місточка, де була чотиро-клясова школа, та здали испит і повернули зі свідоцтвами до дому.
Знов радість, знов утїха і відпочинок по окінчених трудах! Тілько не на довго... Тато заявили менї отверто, що за шість недїль поїдуть зі мною до Львова і зіставлять мене там в школах. Я не хотїв на теє згодити ся, я став доказувати, що менї лїпше зіставати дома та помагати татови при господарстві. Но тато не хотїли о тім навіть слухати.
— Я тобі кажу завчасу, — сказали они рішучо, — що тебе чекає, щоби сь освоїв ся з тою думкою і з моєю постановою, за що менї колись будеш дякувати... Та й чого тобі плакати? Прецїнь сам у Львові не будеш ходити до школи, а вкупі з Михасем Гринишиним, і оба будете на одній кватирі стояти; а що-до господарства, то вже моя в тім голова, хто менї має помагати.
"Знов Михась Гринишин!" — подумав я собі. "Не вже-ж би він справдї мав охоту їхати до шкіл аж до Львова?..." Я єго дуже любив, того Михася, но від тепер став єм до нього остигати; а коли на другій день я довідав ся від нього, що він радо вибирає ся в таку далеку дорогу, тогдї я став уважати єго за найбільшого свого ворога, за причину мого нещастя.
Я став відтак смутний, задумчивий, нї до кого не привітний, а коли хлопцї на улици почали посмішкувати ся з мене і прозивати "паничем", то я вже не знав, що з собою робити. А тут мама смутні, сестри по кутках нишком плачуть, шиють, готують менї білє, а крім того прийшов з міста кравець Лейбка та став шити для мене паньску одежу, та приміряти, та прицмокувати...
— Але пан! — любив говорити до мене Лейбка, — ти мов-би уродив ся на пана... так тобі до Лиця та паньска одїж... правдивий "пурец"...
А тато лише поглядають на мене та усміхаючись погладжують вуси.
І що то за одїж? Куца сурдутина з чорного сукна, вузкі штанята, камізелька та блюза збирана з-заду на шнурок... Коли кравець примірював те убранє, то менї було так прикро, що здавалось, мов-би та одїж була менї на смерть призначена...
Я в тім смутку стрітив память і не тямив, що час мого виїзду вже ось ось за плечима; я не знав, що всї мої річи стоять спаковані в скринцї і чекають на мене.
Одного дня над вечером кажуть до мене тато:
— Ану, Грицю! вбери ся в ту одїж, що тобі носив Лейбка, та взуй "штибілєти"...
Я послухав і затягнув мовчки на себе ту ненавистну одежу. Та не був би я того робив за жадну цїну, коби я був знав, до чого оно йде...
А тато мене хап за руки — та й, ходи, кажуть, до пан-отця просити о благословеньство на дорогу...
На ті слова мене мов би облив хто горячою водою. Серед білого дня йти улицею а потім оболонєм на приходство в тій куцій одежи! Таж люде будуть дивите ся, а хлопцї сміяти ся... О, Господи Боже, змилуй ся! Та й я з тут ити в тій одежи? Я й повернути ся в нїй не вмію...
Но нїчо не помогло, я мусїв ити; тато тримали за руку. Идем ми улицею, на плотах сидять горобцї, цвірінькають, а менї здаєсь, що они з мене сміють ся... "Панич, панич, панич... ади якій!" — так і чую виразнїсїнько, як з мене глумлять ся горобцї...
"Чекай, чекай! — подумав я собі, — дам я вам: панич!" Я був недобрий на горобцїв, я постановив на весну мстити ся на их дїтях...
По дорозї ми вступили до хати Гринишиних та забрали з собою Михася і єго батька. Ми оба з Михасем йшли передом, а наші батьки за нами поважною ходою, розмовляючи з собою о близькій подорожи. Михась також вбраний по паньски, як чічка, був дуже веселий, ишов то підскакуючи, то викручуючись, і все зачинав до мене щось говорити, но я до него не відзивав ся; я єго в той час ненавидїв.
Коли я з-далека заздрів білі стїни і блискучі вікна приходского дому, мене перейшло морозом. "Що то буде, що то буде! — по думав я собі, — і до чого тоє всьо здало ся?" ... Ми ишли широким оболонєм помежи гусьми, що цїлими чередами пасли ся на зеленій мураві. Малі дїти, що тут і там бавились і весело жебонїли, при нашім зближеню нагло замовкали і оглядали нас з цїкавостію.
Ось і приходскій дім! Підо мною зачали ноги млїти; я бажав в душі, щоби під нами земля розступила ся і нас поглотила.... Мій тато виступили на перед і отворили фіртку, та "просимо панове!" сказали, пускаючи на перед нас обох з Михасем. Я затиснув зуби... "Глуміть ся, глуміть ся!" подумав я собі... По кількох ступенях ми вступили до ґанку, отїненого диким виноградом. Якась дївка з середини отворила двері до сїней. "Ви до єгомостя? спитала она, окидаючи нас цїкаво очима. — Идїть в ті ось двері... єгомость в канцелярії". Ще раз подивилась на нас цїкаво, усьміхнула ся злобно [менї так власне здавало ся] і пігнала до кухнї. Мій тато запукали до дверей три рази по війсковому, взяли осторожно за клямку і отворили.
Ми вступили до невеличкої кімнати, де священик сидїв при столику і щось писав.
— Слава Исусу Христу!
— Слава на віки! А, витаю вас, панове господарі! — пpомовив він, кладучи на бік перо і звертаючи до нас своє гладко виголене лице.
Був то молодий і людьми загально люблений священик. Він, як я пізнїйше довідав ся, головно причинив ся до того, що наші батьки рішились давати нас дальше до шкіл.
Ми всї за порядком цїлували єго в руку.
— А що се за пaничів ви менї привели? — говорив він дальше, усміхаючись ласкаво і гладячи по головах нас обох з Михасем.
Пригадую собі, що на ті єго слова ударила менї кров до голови і в ушах зашуміло. Я дивив ся прямо в долівку, в котрій невиразним стовпом відбивала ся моя тїнь...
— А се наші школярики прийшли до вас, пан-отче, просити о благословеньство на дорогу до школи, — мовили наші батьки.
— Красно! Благословлю і жичу всього доброго! — промовив священик піднесеним голосом і зробив рукою хрест у воздусї. — А коли-ж ви думаєте їхати?
— Позавтрі.
— То добре. Поїдемо разом, бо я маю також дїло до св. Юра, та при тій нагодї поможу вам записати хлопцїв до школи.
— О, хвалити Господа Бога, що так складає ся, — мовили утїшені наші батьки, — а коли пан-отець прийдуть нам з помочію, то ми будемо дуже вдячні і не забудемо тої ласки, бо ми справдї не знаємо куди кинути ся в тім великім містї...
Они довгенько ще розмовляли зі священиком та радилисьмо різних річах дотично дороги, всяких видатків, а священик, пригадую собі, обох нас упоминав, щоби ми вчили ся, добре вели ся, і т. д.
Менї стало лекше, коли ми вкінци опинились на дворі. Но я подумав, що тепер власне по заходї сонця люде вертають з поля, пастухи женуть череду до дому... Всї будуть ставати, затримувати нас, оглядати, сміяти ся... і я, не надумуючись довго, дирнув бігцем на перед бічними дорогами по-за плотами і, заки тато прийшли до дому, я вжe давно розібрав ся з паньскої одежи і лежав на печи.
(Конець буде.)
[Дѣло, 10.08.1896]
(Конець.)
Цїлу ніч я спав як забитий, а коли рано зі сну пробудив ся, зараз менї прийшло до голови, що се послїдний день менї дома попасати. Мама зі смутним лицем дали менї дуже смачне снїданє, но оно не йшло менї до губи. Сестри, мов їй ластівочки, щебетали до мене, припрошували їсти.
— Не жури ся, Грицю, якось оно буде... Ти будеш до нас листи писати, а ми до тебе; і на свята до нас приїдеш, привезеш нові коляди...
Ся их бесїда мене добивала. Я не міг всидїти в хатї, я вийшов на двір. На дворі смутно, глухо, анї вітрець не дихне... Дерева в садочку позвішували долї галузє, тихо стоять. Десь у груші цвірінькає горобець, одинокій горобець, та як сумно! аж за серце хапає... я перед тим ще нїколи не чув, щоб горобець міг так сумно цвірінькати... Я пійшов до хлїва, де стояв річник-бичок, мій любимець. Дивлю ся: в яслах лежить зелене сїно, а бичок не їсть, сумно звісив голову, о чімсь думає, чимсь журить ся... "Знаю я, о чім ти думаєш, любчику, Чепелику... Не буде вже кому тебе погладити, посоленого хлїбця дати..." Я почав єго гладити та до нього промовляти: "бицю, бицю", а він: "му-у-у" заричав, та так жалібно, що менї аж сльози пустили ся з очей. Я довгенько поплакав коло бичка і тут у хлїві я набрав нової сили, нового постановленя. Що! аби я так лишив мого бичка, мого Чепелика, що вже тепер тужить за мною, не хоче зеленого сїна їсти? Нї за що в світї!... Но що тут робити, що почати? Я постановив утїчи з батьківского дому...
Не кажучи нїкому слова, я взяв шапку і вийшов на улицю... Куди? — перейшла менї думка по голові — куди менї йти? Га! куди очи понесуть, всьо менї одно... Я вийшов за село. За селом тягнув ся лїс. Я йшов дорогою просто до лїса і невдовзї окружили мене віковічні, грубезні сосни, що сумно шуміли менї над головою. Я йшов дорогою все на перед. По сонци, що стояло менї десь над головою, мож було пізнати, що вже полудень. Я втомив ся дорогою і протягнув ся відпочити край дороги під сосною. Я дивив ся прямо в гору. Крізь галузє, що мов дах висїло наді мною, продирали ся декуди сонїшні промінї; крізь галявку, яку творив лїс над дорогою, видно було, як по небі пересувались біли хмарки; десь неоддалїк від мене дятель довбав деревину... Менї було любо, солодко. "Ось тут би й жити в лїсї — подумав я собі, — та нїчим не журити ся"... Я собі пригадав, що десь глубоко в лїсї жиють у будах ґонтолупи і базькарі; менї так і прийшла охота до них дібрати ся, з ними подружити ся... Оттак думаючи я й не счув ся, коли заснув.
Я спав досить довго... Коли пробудив ся, було вже під вечір. Сонця не було видно, тілько гладкі пнї сосон купали ся в косих coнїшниx промінях і як жар червонїли. Коло мене щось затріщало і я по хвили побачив чоловіка з довгими чорними вусами, з наїженими бровами, в короткім кабатї, в соломянім ширококрасім капелюсї з сойчиник пером і з рушницею через плече. Се був підлїсничій; я зараз єго пізнав.
— Що ти тут робиш, хлопче? — запитав він мене остро.
Я мовчав.
— Чий ти?
Я сказав, чий я.
— Ага, то ти завтра маєш їхати до школи... Чого-ж ти бродиш по лїсї?
— Я не поїду до школи! — сказав я з притиском.
— Ага, вже знаю, що та робиш... Ти утїк з дому, но я тебе запроваджу назад, чупасом... На перед мааарррш! — закомендирував підлїсничій.
Я нe мав охоти вертати до дому, но коли м глянув на грізне лице підлїсничого та на рушницю, що виглядала єму з-за плечей, послухав-єм єго слів і пустив ся в дорогу поперед него.
— Ти дурню оден! — говорив підлїсничій до мене дорогою, — ти повинен свого батька в руки і ноги цїлувати, коли він тебе хочe зробити чоловіком... і я був колись такій самий дурак, як ти, а за те мушу тепер як той пес ганяти по жидівских лїсax... Але що тобі о тім говорити, коли ти дурак... Не лети так скоро, а то може й менї колись подякуєш за прислугу, яку тобі нинї pоблю...
Тато мама не могли надякувати ся підлїсничому за те, що мене як блудне ягня пpивiв до дому. Підлїсничій, що взагалї відзначав ся палкою вдачею, радив дати менї кілька "відливаних", но тато не слухали єго, тілько махнули рукою.
— Е, — кажуть, — коби но менї єго з дому, то він там вже набере ся розуму...
Но підлїсничій не уступив з хати, поки я на єго розказ не впав татови до ніг і не поцїлував в обі руки тата і маму на знак перепрошеня.
— Памятай же! — говорив до мене підлїсничій при відходї, вимахуючи рукою, — май розум і не будь дурнем, бо і я колись... ну, але що о тім говорити!...
Я вже знав, що він хотїв сказати та не докінчив бідний підлїсничій.
Поява підлїсничого справдї мала на мене якійсь вплив. Я перестав бути упертим і цїлком піддав ся батьківскій воли. Я зїв зі смаком вечерю і мимо того, що більшу часть дня спав у лїсї під сосною, заснув на цїлу ніч твердим сном.
Раненько, коли я збудив ся, yвидїв-єм, що конї були вже запряжені і нетерпеливо копали землю копитами. Зібрані до подорожи тато давали домовим різні розпорядженя.
Я з поспіхом умив лице зимною водою і в одну мить був вже зібраний до дороги. На столї стояло для мене снїданє, та я не мав найменшої до него охоти.
— Ну, як не хочеш їсти, то попоїси в дорозї, — сказали тато, — а тепер перехрести ся до образів. попращай ся з матерію, з сестричками, та й з Богом в дорогу, бо десь там наші вже мусять на нас чекати.
Прощати ся з матерію і з сестрами — се було для мене в тій хвили найтруднїйшою річею. Я бояв ся стратити рівновагу, я уникав плачу; но cе мусїло наступити. Коли мама обняли мене і благословили на дорогу, я не міг того видержати, я вирвав ся від них силоміць і вибіг з хати та припав обома раменами до ступи, що стояла в сїнях, і зайшов ся від плачу. Якось відорвали мене від тої ступи, котра трохи пізнїйше по иншій причинї далась менї добре в тямку, якось мене висадили на фіру і ми рушили в дорогу. Конї бігли скоро на перед, а я був мов приголомшений. Хати, поле, лїс — всьо мчало ся по-при мої очи і мов наполохане втїкало кудись геть в неозначену даль... В думцї менї все була рідна хата, мама, сестри, Чепелик... з острахом відвертав я свої мисли від того, що мене чекало в будучности... На стації зелїзної дороги ми зійшли ся всї разом. Незадовго пpиїxaв Михась Гринишин зі своїм батьком і з священиком на одній фірі. Потім прийшла їзда зелїзницею. Пригадую собі, що Михась був дуже цїкавий і все дер ся до вікна, но для мене всьо було байдуже, я чув велику втому та сонливість і спав мало-що не цїлу дорогу.
У Львові помістили нас на кватирі у якоїсь сторожихи. Записали нас до ґімназії, покупили нам книжки, і батьки поїхали до дому, а ми лишили ся. Пригадую собі, як мої тато прощаючись зі мною, давали менї науку. "Памятай — кажуть, — Грицю, учи ся добре, пильнуй ся, щоб я не мав за тебе встиду перед людьми..." Пригадую собі, як нинї, мого тата з піднесеним до гори пальцем, з урочистим виразом лиця і зі сльозою в оцї... Бідні тато! Що в их душі тогдї дїяло ся? і надїя, і гордість, і батьківска любов...
Я був цїлий місяць у Львові, цїлий місяць ходив до ґімназії. Та нїчо менї в тім містї не подобало ся, почавши від сторожихи, що мала заступити менї місце матери. І їда менї з початку не смакувала, а коли я привик до неї, то завсїгди було для мене за мало. І я нераз з плачем роздумував: "Гей, гей, милий Боже! там дома їдять пиріжки з самим сиром, ще і в масло мачають, а я тут мушу голодувати..." Наука менї також не лїзла до голови. Як перед тим мав єм охоту до книжки і всьо легко понимав, так противно тепер я не міг нїчого зрозуміти, анї в зуб... Чи бувало читаю що, чи вчу ся латиньскі слова на память, чи сиджу в школї, — все менї на думцї батько-мати, сестри, рідне село, Чепелик... Професори з початку лагідно мене упоминали, потім уже острійше, а вкінци махнули рукою. З тебе, кажуть, нїчого доброго не буде!...
Я роздумував нераз нишком, як би то утїчи до дому. Вкінци одна обставина склонила мене до того.
Раз сидимо ми в клясї, професор пише на таблицї якісь рахунки, а я думаю про Чепелика, коли втім чую: на улицї заричало теля, точ-в-точ таким голосом, як мій Чепелик... Я, не надумуючись довго, вискочив з лавки та метнув ся до вікна. Дивлюсь, а там жиди везуть серединою улицї на возї телята. "Чепелик! — подумав я собі — Чепелик!..." Я вилетїв стрілою з кляси на коридор, на сходи, на улицю, но тут за жидами і за телятами і слїд застиг... В глубокім смутку я пійшов на кватиру і вже більше не вертав до школи. Таки того самого дня я обрахував всї свої гроші, які я мав від тата і від мами на мої особисті потреби а від сестер на коляди, та й дернув на залїзницю, допитуючись на кождій улици, куди на двірець дорога.
На двірци здибав єм якогось чоловіка, що був одягнений в такій самий сїрак, як у нас ходять, і їxaв в тім самім напрямі, що я, і віддав єм ся єму в опіку. Він менї купив білєт до моєї стації, ще й звернув кілька крейцарів. Ми їхали в ночи і я прибув на стацію досвіта. Тут висїли жиди, що їхали до близького місточка, від котрого я вже знав дорогу до дому. Я им дав всї гроші, які менї ще остались в кишени, присїв до них і на полудне був дома.
Власне, коли я вступив до хати, сидїли всї коло стола і полуднали.
— Гриць, Гриць! закликали сестри.
— Гриць! — закликали мама.
— Дух святий! А то що? а ти за чим? — закликали здивовані тато.
Лише наймит cидїв цїлком спокійно коло миски і добродушно усміхав ся до мене.
— Я втїк — кажу — до дому... Там біда, голод... Я не буду ходити до школи, менї кучно за домом, за вами...
Сестри стали мене розпитувати, що я там видїв в далекім світї, а мама спитали, чи не болить мене що...
Тато цїлком спокійно докінчили полуденок, потім вийшли на двір, а по хвилї прийшли до хати зі здоровою березовою паровиною в руцї.
— То ти такій!? — закликали они в найбільшім унесеню, — то ти так менї дякуєш за мою працю, за мої труди, що я тепер не буду міг на світ показати ся? Ходи сюди, за мною до сїней!... Федьку, сюди!
Наймит скочив до мене і взяв мене за руку.
— Лягай на ступу! — комендирують тато — Тримай єго, Федьку!
Федько вчепив ся мене пазурами за крижи.
— Ррраз! — крикнули тато, а я закричав з болю що сили, — два, три, штири... десять!..
За кождим разом березина впивалась мов гадина в моє тїло і викликала страшенний біль... Я з початку кричав, но потім затиснув зуби і обоятно чекав кінця... Не знаю, як довго був-бим лежав на ступі, бо тато були дуже розгнївали ся, але мама й сестри вибігли до сїней, обступили тата і стали по свому лебедїти та вкінци розброїли єго.
— До комори з ним, під ключ!.. нїчого їсти не дати... за кару... най знає, по чому локоть! — кричали тато. Но мама не допустили до того. Мене розібрали і положили в звичайну мою постїль, де я невдовзї заснув.
На другій день вже цїле село знало, що я втїк зі школи, і люде нї про що більше не говорили, як тілько про мене.
Тато якось мужно перенесли той встид а я собі нїчо з того не робив. В кілька день опісля взяли мене до роботи і я працював разом з наймитом: поганяв воли в плузї і сам вчив ся ходити за плугом, молотив, віяв, возив на поле гній і взагалї робив всю роботу і всьо легко понимав. Невдовзї став я для тата правою рукою при господарстві і чув се з немалою гордостію, що я в тій невеличкій машинї господарскій є конче потрібною складовою частію...
Але я не тілько зробив ся необходимо потрібний при господарстві, а особливо з тої пори, коли тато стали занепадати на здоровлю; я ще виробив собі з часом цїлком почестне місце в церкві. Співаючи що недїлї з Дяком в крилосї і на хорах, я скоро поняв не легку впрочім дяківску штуку. Присвоїв собі гласи, вивчив ся Єрмолея, Типика, і для небіщика старого дяка Тихона був-єм правою рукою; а коли він в глубокій старости розстав ся з сим світом, то я заняв єго місце і до нинї співаю в церкві на хвалу Божу... Ос і кінець мого oпoвідaня, добродїю...
Но ви питаєте мене, чи не жаль менї за тим, що я не кінчив шкіл і не доборов ся якогось лекшого кусника хлїба?... Га, що-ж менї на те відповісти? Вже менї, як то кажуть, либонь судило ся бути хлїборобом і дяком. Но я нї за чим не жалую і я задоволений своєю долею. А знаєте, добродїю, длячого? [Я знав і міг о не знать що заложити ся, що єго бесїда возьме тепер патріотичний напрям, і так справдї стало ся.] Знаєте, длячого? По перше — що не всї ті наші сурдутові панове, що вийшли з народу і добороли ся легшого хлїба, тримають з тим народом, не всї беруть живу участь в житю, в руху, у відродженю того народу, а многі навіть явно цурають ся своєї матери... і коли я собі погадаю, що може-б і я при лекшім хлїбі став таким бездушним трупом, тогдї благословлю свій чорний хлїб і свій хлопскій сїрак... А по друге — наш народний рух під теперішну пору, коли ми мусимо о найменшу дрібницю бороти ся, єсть в моїх очах подібний до воєнної кампанії і, як в такій кампанії потрібні не лише капітани і ґенерали, но також капралї, то я тїшу ся, що-м виробив собі становище капраля, як то мене прозвали на однім вічу; а що добрий капраль може також положити великі заслуги і багато зробити в наших обставинах, то чей ви, добродїю, самі того не заперечите...
Скінчивши свое оповіданє, він став до мене вдоволено усміхати ся, а я взяв єго за жилаву руку і сильно єї потиснув.
[Дѣло, 12.08.1896]
12.08.1896