Дяк Гриць.

Оповіданє Т. Ветлини.

Я недавно познакомив ся з дяком Грицем. Єсть то чоловік в силї віку, порядний, тверезий. Досить заможний господар, як на селянина всесторонно образований, очитаний, а що найважнїйше — самосвідомий чоловік і рускій патріот. Про що нї зачни з ним говорити, а він все зверне на патріотизм... Та не тілько в словах єсть він вірний своїм засадам, но також в дїлах. Єсть вельми рухливий; як лиш почує, що десь там а там в околици має відбути ся віче, зараз спішить туди, бере у вічу живу участь, тримає до народу огнисті бесїди, жадної громадскої справи не заспить і коли вимагає потреба, н. пр. в часї виборів, то він потрафить розбурхати не лише свою громаду, але ще найменше десять дооколишних сїл потягне за народним кандидатом. Одним словом — дяк, яких в теперішних часах подай Господи як найбільше... Від часу до часу він приходить до мене з другого села позичати книжок до читаня і коли часом видає передо мною суд о книжках, котрі читав, то справдї менї нераз приходить ся подивляти єго влучний суд, а ще більше широко розвитий і читанєм скріплений хлопскій розум.

Я вже з-відки инде чув, що з дяка Гриця люде посмішкують ся, мов-би він колись, за хлопячих лїт учив ся "на ксьондза", та в школах затужив за пирогами з сиром і втїк до дому. Для мене було цїкаво довідати ся де що близше про шкільні часи Гриця, а особливо про єго утечу зі школи, і раз, коли він прийшов до мене по нові книжки й ґазети та коли вже мав відходити до дому, я ще посадив єго коло себе і спитав приязно:

— Я чув, що ви хлопцем вчили ся у Львові в ґімназії та що ви втїкли з-відтам до дому... Ану, оповіджте менї, як то було... оповіджте менї, Грицю, про ваші шкільні часи...

Дяк Гриць з разу сильно почервонїв і став викручувати ся, як міг; но коли вкінци увидїв, що я не на глум, але по щирости єго питаю, тогдї і він став щирий до мене.

— Добре, — сказав він. — Коли вам, добродїю, на тім залежить, то я вам оповім про мої шкільні часи і про мою утечу зі Львова, але се довше потягне, а ви може не маєте часу...

— Але-ж прошу, прошу, оповідайте...

Дяк Гриць потім зажив табаки і став так оповідати:

— Я нїколи не можу того часу забути, коли-то я малим хлопчиною з книжками під пахою бігав до школи... Що за житя! Чоловік нїчим не журив ся, нїчим не гризся, хиба щоби не бути голодним або щоби професор часом не посварив. Та й того не бувало. Мама годували ласощами, пильнували, як ока в голові, пестили... Здаєсь також, що ті мамині пестощі вплинули немало на мою утечу зі Львова, ну і — щоб так сказати по письменному — на мою каpiєpy... А професор був до мене також ласкавий. Раз, що — нїгде правди дїти — мав я таки добру голову, а по друге — мої тато, дай им Боже царство небесне, жили з професором на добрій стопі: носили єму подарунки, гостили ся з ним, кумали ся...

А кілько то було утїхи, коли я по скінченій третій клясї в нашій сїльскій школї дістав на испитї книжочку в червоних окладинках... Я мислив, що мій цїлий світ, що я вже справдї учений чоловік, бо ж прецїнь за дурно не дають нїкому таких книжочок в червоних окладинках... Мої тато, здаєсь, думали так само. Они оглянули книжочку в своїх руках, подивились осторожно до середини і усміхнулись під вусом. "Гарна — кажуть — книжка, видно, що ти дурно не ходив до школи... на, шануй!"... Я завинув книжочку в папір і сховав за образ, а сам полетїв до других товаришів подивитись на их книжочки і образки. Потім зібрало ся нас багато хлопцїв і пійшли-сьмо в лїс на суницї і Бог знає, що вже ми там говорили, як тїшили ся, що вирабляли!...

Не знаю, як другі, але я думав, що моя наука вже скінчила ся, і нераз идучи по-при школу, думав я собі: "Гей, гей! бідні ті дїти, що мають єще до тебе ходити, обідрана школо!"... Я й не звертав на се уваги, що мої тато стали щось з-часта заходити до школи та нараджувати ся з професором. Менї було се рівнодушно, я буяв по полях, по лїсах, по лугах, я всїм водив перед. Длятого певно не здивуєтесь, добродїю, що я зaдepeвiв зі страху, коли мої тато в кілька недїль пізнїйше з повагою ставали при вечері:

— Ну, Грицю небоже, завтра рано пійдеш до школи на науку чи пак на керпотицію... Професор каже, що шкода тобі байдики збивати та забувати те, що знаєш...

Я відважив ся йому татови сказати, що я вже скінчив третю клясу та що до школи нема вже менї чого ходити.

— А професор менї сказав,— мовлять тато, — що власне такі, як ти, повинні ходити дальше до школи; що такі, як ти, идуть з третьої кляси до четвертої, а потім ще до висших кляс, аж поки не вийдуть на люде...

При послїднім слові я завважав, що тато якось таємничо подивились на мене, відтак на маму, що сидїли мовки коло мене і гладили мене по голові, і той особливий татів погляд менї справдї не подобав ся. Я прочув, що заміряють зробити зі мною щось незвичайного і, як здаєсь, на ту відомість упав-єм дуже на дусї, бо тато стали мене потїшати і додавати заохоти.

— Зрештою ти — закінчили они свою мову, — ходити меш до школи на науку не сам, а вкупі з Михасем Гринишиним.

Михась був моїм товаришем і також дуже добре вчив ся; тепер він єсть священиком.

Се помогло. Ми з Михасем жили в великій дружбі, тож коли я довідав ся, що ми оба з ним будемо ходити до професора на науку по-за шкільними годинами, тогдї мене се потїшило і я з легким серцем пійшов спати. "І чого він буде нас учити той професор?" питав я себе, перевертаючись в постели, "певно десь по нїмецки..."

На другій день ми з Михасем були в школї. Професор дав нам нові книжки, котрі він за батьківскі гроші покупив у містї, а між ними і нїмецкій "куменюш".

З того часу ми оба з Михасем стали ходити до четвертої нормальної кляси, котрої згоджений нашими батьками професор учив нас приватно. Наука йшла нам гладко, професор завдавав собі коло нас багато працї, а ми дивили ся з гори на всїх школярів, в тім переконаню, що им ще далеко до того, чого ми учимо ся, а особливо до нїмецкого "куменюша".

Час минав скоро і ми вже були на окінченю четвертої кляси. Наш учитель був з нас задоволений, а ще більше мої тато, коли почули раз, що жид сказав до мене щось по жидівски, а я зрозумів і відповів єму по нїмецки. — А що, жидюго? Вміє мій хлопець по нїмецки? — спитали они, подививши ся з-горда на жида.

— Ай вай! — підлещував ся жид — оно вміє лучше від мене... з него буде велике пан.

Вкінци поїхали ми до недалекого місточка, де була чотиро-клясова школа, та здали испит і повернули зі свідоцтвами до дому.

Знов радість, знов утїха і відпочинок по окінчених трудах! Тілько не на довго... Тато заявили менї отверто, що за шість недїль поїдуть зі мною до Львова і зіставлять мене там в школах. Я не хотїв на теє згодити ся, я став доказувати, що менї лїпше зіставати дома та помагати татови при господарстві. Но тато не хотїли о тім навіть слухати.

— Я тобі кажу завчасу, — сказали они рішучо, — що тебе чекає, щоби сь освоїв ся з тою думкою і з моєю постановою, за що менї колись будеш дякувати... Та й чого тобі плакати? Прецїнь сам у Львові не будеш ходити до школи, а вкупі з Михасем Гринишиним, і оба будете на одній кватирі стояти; а що-до господарства, то вже моя в тім голова, хто менї має помагати.

"Знов Михась Гринишин!" — подумав я собі. "Не вже-ж би він справдї мав охоту їхати до шкіл аж до Львова?..." Я єго дуже любив, того Михася, но від тепер став єм до нього остигати; а коли на другій день я довідав ся від нього, що він радо вибирає ся в таку далеку дорогу, тогдї я став уважати єго за найбільшого свого ворога, за причину мого нещастя.

Я став відтак смутний, задумчивий, нї до кого не привітний, а коли хлопцї на улици почали посмішкувати ся з мене і прозивати "паничем", то я вже не знав, що з собою робити. А тут мама смутні, сестри по кутках нишком плачуть, шиють, готують менї білє, а крім того прийшов з міста кравець Лейбка та став шити для мене паньску одежу, та приміряти, та прицмокувати...

— Але пан! — любив говорити до мене Лейбка, — ти мов-би уродив ся на пана ... так тобі до Лиця та паньска одїж... правдивий "пурец"...

А тато лише поглядають на мене та усміхаючись погладжують вуси.

І що то за одїж? Куца сурдутина з чорного сукна, вузкі штанята, камізелька та блюза збирана з-заду на шнурок... Коли кравець примірював те убранє, то менї було так прикро, що здавалось, мов-би та одїж була менї на смерть призначена...

Я в тім смутку стрітив память і не тямив, що час мого виїзду вже ось ось за плечима; я не знав, що всї мої річи стоять спаковані в скринцї і чекають на мене.

Одного дня над вечером кажуть до мене тато:

— Ану, Грицю! вбери ся в ту одїж, що тобі носив Лейбка, та взуй "штибілєти"...

Я послухав і затягнув мовчки на себе ту ненавистну одежу. Та не був би я того робив за жадну цїну, коби я був знав, до чого оно йде...

А тато мене хап за руки — та й, ходи, кажуть, до пан-отця просити о благословеньство на дорогу...

На ті слова мене мов би облив хто горячою водою. Серед білого дня йти улицею а потім оболонєм на приходство в тій куцій одежи! Таж люде будуть дивите ся, а хлопцї сміяти ся... О, Господи Боже, змилуй ся! Та й я з тут ити в тій одежи? Я й повернути ся в нїй не вмію...

Но нїчо не помогло, я мусїв ити; тато тримали за руку. Идем ми улицею, на плотах сидять горобцї, цвірінькають, а менї здаєсь, що они з мене сміють ся... "Панеч, панич, панич... ади якій!" — так і чую виразнїсїнько, як з мене глумлять ся горобцї...

"Чекай, чекай! — подумав я собі, — дам я вам: панич!" Я був недобрий на горобцїв, я постановив на весну мстити ся на их дїтях...

По дорозї ми вступили до хати Гринишиних та забрали з собою Михася і єго батька. Ми оба з Михасем йшли передом, а наші батьки за нами поважною ходою, розмовляючи з собою о близькій подорожи. Михась також вбраний по паньски, як чічка, був дуже веселий, ишов то підскакуючи, то викручуючись, і все зачинав до мене щось говорити, но я до него не відзивав ся; я єго в той час ненавидїв.

Коли я з-далека заздрів білі стїни і блискучі вікна приходского дому, мене перейшло морозом. "Що то буде, що то буде! — подумав я собі, — і до чого тоє всьо здало ся?" ... Ми ишли широким оболонєм помежи гусьми, що цїлими чередами пасли ся на зеленій мураві. Малі дїти, що тут і там бавились і весело жебонїли, при нашім зближеню нагло замовкали і оглядали нас з цїкавостію.

Ось і приходскій дім! Підо мною зачали ноги млїти; я бажав в душі, щоби під нами земля розступила ся і нас поглотила.... Мій тато виступили на перед і отворили фіртку, та "просимо панове!" сказали, пускаючи на перед нас обох з Михасем. Я затиснув зуби... "Глуміть ся, глуміть ся!" подумав я собі... По кількох ступенях ми вступили до ґанку, отїненого диким виноградом. Якась дївка з середини отворила двері до сїней. "Ви до єгомостя? спитала она, окидаючи нас цїкаво очима. — Идїть в ті ось двері... єгомость в канцелярії". Ще раз подивилась на нас цїкаво, усьміхнула ся злобно [менї так власне здавало ся] і пігнала до кухнї. Мій тато запукали до дверей три рази по війсковому, взяли осторожно за клямку і отворили.

Ми вступили до невеличкої кімнати, де священик сидїв при столику і щось писав.

— Слава Исусу Христу!

— Слава на віки! А, витаю вас, панове господарі! — пpомовив він, кладучи на бік перо і звертаючи до нас своє гладко виголене лице.

Був то молодий і людьми загально люблений священик. Він, як я пізнїйше довідав ся, головно причинив ся до того, що наші батьки рішились давати нас дальше до шкіл.

Ми всї за порядком цїлували єго в руку.

— А що се за пaничів ви менї привели? — говорив він дальше, усміхаючись ласкаво і гладячи по головах нас обох з Михасем.

Пригадую собі, що на ті єго слова ударила менї кров до голови і в ушах зашуміло. Я дивив ся прямо в долівку, в котрій невиразним стовпом відбивала ся моя тїнь...

— А се наші школярики прийшли до вас, пан-отче, просити о благословеньство на дорогу до школи, — мовили наші батьки.

— Красно! Благословлю і жичу всього доброго! — промовив священик піднесеним голосом і зробив рукою хрест у воздусї. — А коли-ж ви думаєте їхати?

— Позавтрі.

— То добре. Поїдемо разом, бо я маю також дїло до св. Юра, та при тій нагодї поможу вам записати хлопцїв до школи.

— О, хвалити Господа Бога, що так складає ся, — мовили утїшені наші батьки, — а коли пан-отець прийдуть нам з помочію, то ми будемо дуже вдячні і не забудемо тої ласки, бо ми справдї не знаємо куди кинути ся в тім великім містї...

Они довгенько ще розмовляли зі священиком та радилисьмо різних річах дотично дороги, всяких видатків, а священик, пригадую собі, обох нас упоминав, щоби ми вчили ся, добре вели ся, і т. д.

Менї стало лекше, коли ми вкінци опинились на дворі. Но я подумав, що тепер власне по заходї сонця люде вертають з поля, пастухи женуть череду до дому... Всї будуть ставати, затримувати нас, оглядати, сміяти ся... І я, не надумуючись довго, дирнув бігцем на перед бічними дорогами по-за плотами і, заки тато прийшли до дому, я вжe давно розібрав ся з паньскої одежи і лежав на печи.

(Конець буде.)

[Дѣло, 10.08.1896]