Усе як в казці.
Цілий жовтень висіло у воздусі. Поляки вешталися по селах, орґанізувалися, вивозили каси, давали інструкції, накази — словом, австрійська влада в Галичині була тільки фікцією. З дня на день можна було чекати рішення.
А що-ж нам було робити? Усі уряди були в їх руках; військова залога була чужа; ми не мали гроша; наші села пустували, бо усі сини сіл стояли на італійському, альбанському і західному фронтах, а тільки незначні відділи з поміщиками "паціфікували" Україну. Ми що найбільш могли вічувати, ба й віча були недопускаємі, бо польські старости кпили собі з австрійської конституції.
А одначе треба було щось робити! І ми вперше почали працю конспіративну. Так принайменше було в Тернополі.
Ми мали тайний революційний комітет пятьох і цей комітет, маючи повне довіря загалу, розпочав інтензивну працю. В кожному селі Тернопільщини був наш муж довіри, якому поручено тайну підготовчу орґанізаційну працю. В самому-ж Тернополі йшли трохи не перманентні довірочні зібрання інтеліґенції, міщан, робітників і то з окрема по ріжним катеґоріям.
Надходив день 1. падолиста. Львів скликав провінцію на воєнну раду. Та цій раді не судилось зібратися.
Я, та ще один з відпоручинків тернопільської громади поїхав до Львова. По дорозі мав нагоду балакати з одним із представників тернопільської Польонії на тему хвилі, та поза рефреном: погодімся! я вичитав одну правду, що бій є історичною конечністю.
У Львові мені шепнули на вухо, що цеї ночі буде наша спроба заволодіти столицею. І ми з товаришом вичули, що у Львові нам не сидіти, бо нас треба в Тернополі. І від'їхали о півночі в подільську столицю. І прямо пішли на воєнну раду.
Що діяти? У нас ні одного жовняра, за виїмкою двох молодих офіцирів. Ні одного кріса, ні одного револьвера. А командант залоги Мадяр, обіцяв Полякам охорону перед гайдамацтвом. Та ми числили на це, що села не прийдуть з порожними руками.
Прямо з наради делєґовано мене до Золочева за підмогою.
Не спавши цілу ніч, перетомлений безвпинними мітінґами, знервований непевністю, на силу добився я вечером до Золочева. Стація була вже обсаджена нашим військом. Містечко їжилось від наших штиків.
Я відітхнув. В ночі прибув курієр зі Львова так само за підмогою. Львів — казав він — в наших руках; та ворог держиться ще в деяких пунктах. — Знов приємна несподіванка.
А якже буде з Тернополем? Такий важний пункт! Такі багацтва в провіянтах і військових матеріялах! — Це нас не обходить — відрізав Золочів — для нас важніщий Львів і Красне!
Розбитий і сумний вертав я другого дня до Тернополя. Добився до нього вечером — висідаю з ваґону — і очам своїм не вірю. Стація обсаджена нашими...
Що сталося? — Біжу в льокаль засідань тайного комітету. В салі уся наша громада. Горячкова біганина, нервові промови, непевність і трівога.
А сталося так.
До Тернополя прибув транспорт вертаючих російських полонених в числі 4000. І отся юрба голодних, користаючи зі замішання, кинулася на ваґони з усяким добром і почала рабувати. Не було ради. І польський староста, прочуваючи мабуть нюхом нашу будучу побіду, віднісся до нас з пропозицією, щоби ми переняли вже раз владу, а його... інтернували. І от невеличкою дружиною робітників обсаджено було залізничий дворець. Більша сила мала наспіти зі сіл і розташуватися по найблищих селах та дожидати приказу. Студенти вже вели усіми шляхами добровольців і кожної хвилі приходили до нас мельдунки про таку а таку силу, з такого-то а такого села і таку а таку кількість баґнетів.
Ми вже не були вождами без армії; ми мали до розпорядимости до 2000 добровольців.
Комітет пятьох виділився з громади і почав свою останню воєнну раду. Ми порішили в ночі о 12. год. приступити до діла. Двох молоденьких офіцирів, які були одинокими нашими "фахівцями", дістали від нас свою номінацію. Найшлося декілька старих револьверів, злагоджено українські відзнаки і рада кінчилася.
В цю хвилю роздалися від сторони стації вистріли. Спершу рідкі, а далі густіщі та густіщі. Що за біс?!.. Стріли наближувалися до центра. Цілі сальви греміли. — Невже атак з боку Поляків?
Вибіг наш будучий командант, провірити баталію. Прибіг задиханий, стрівожений. — Якісь купи селян стріляють гей одержимі. Всі вулиці мов виметені. Не можна приступити, бо грозять кулями.
Гм...
По хвилі вбіг один з наших курієрів, спітнілий, зболочений, з піднятим револьвером.
Що це? — Зрада?... Непорозуміння? — Його розоружили. Пручався і кричав: Ми здобули Тернопіль, а ви тут радите та й ще розоружуєте!
Сміх і веселість.
Справа вияснилася. Збараж прислав біля семи сотень добровольців, яких по дорозі хтось спровокував, уводячи їх в блуд, що стація обсаджена Поляками. Осьде була причина бою! На всякий випадок Тернопіль був наш. Цілу ніч йшла пальба з крісів, цілу ніч Поляки сиділи в льохах і дзвонили зубами.
Слідуючого ранку (а була це неділя) вулиці зароїлися від наших хлопців і крісів. Обідрані, босі, молоденькі, виповнювали свою службу, як уміли. На жидівській дільниці таку службу робила жидівська міліція.
Ми переймили уряди і видали першу відому. Це було 3 падолиста.
По обіді якийсь польський улан вбив нашого добровольця. Поляки затрівожились. — Ось тепер — гадали — почнеться це, чого досі не було, а що мусить бути, — різня. — І послали до нас парляментарів з перепросинами й заявами льояльності та проханням позволити їхнім відпоручникам відбути конференцію з нами. Ми зберігли холодну кров і на все згодилися.
Конференція йшла в маґістраті три дні. І Поляки з максимальних своїх домагань, — а то, позволити їм сформувати польську міліцію і позволити на дальшу працю у всіх їхніх орґанізаціях аж до "Сокола" включно, з тим, що вільно їм буде вправлятися оружям, — спустили на мінімальні. Вони признали факт, що ми є панами Східної Галичини, а ми запоручили їм права національної меншости, відкладаючи ужиток з цих прав до моменту знесення виїмкового положення. Це було зроблено на письмі і відпоручники польського загалу закомунікували ці рішення загалови. І здавалося, що справа дефінітивно порішена, бо Поляки в тій хвилі відчули, що ми є панами Східної Галичини. А до того можна було вичитати в їх серцях певного роду вдячність до нас, за безкровне і культурно переведення крізісу, що було для них безперечно приємною несподіванкою. — Ох, коли-б так були думали панове зі Львова і з Кракова, панове Скарбки, Ґломбінські і Дашинські — кілько-б то обопільних крівавих жертв можна було оминути! Який чудовий міст щастя для обох сусідніх народів можна було покласти над минулим і будучим, що лягав бездонною прірвою між обома націями!
Тимчасом мадярська залога Тернополя розбіглася, полишаючи усе добро на наші руки, а командант розпращався з нами з бажаннями успіхів і відїхав спокійно до дому. Деякі військові чужої національности, не виключаючи шоферів Поляків, лишилися на нашій службі.
Рівночасно зі сіл приходили відомости про розоруження ненависних старостинських станиць жандармерії, про ліквідовання старостинських війтів і настановлювання нової влади. Все те йшло спонтанічно, елєментарно, без ніяких катаклізмів.
З другого-ж боку почалися масові розоружування частин (нераз і цілих полків) австрійської окупаційної армії, яка тікала з України до своїх країн. Робили це наші молоденькі сільські хлопці, які перший раз в життю дістали кріс в руки.
В наші руки діставалися цілі багаті обози, кулемети, гармати, ваґони крісів і амуніції і всякого добра. Наші маґазини заповнювалися напричуд. Рівночасно до нас почали являтися перші частини справжніх вояків і зголошуватися офіцири. А вслід за тим почав налажуватись справжній військовий адміністративний апарат. А ми "цивілісти" узялися за орґанізацію апарату політично-суспільного і адміністративного. Польський капітан з Галичини, що тікав з Люблина з жінкою, і поміщик Поляк, що накивав пятами зі Закопаного, в подорожній розмові зі мною не могли нахвалитися нашого ладу і спокою, коли їх було порівняти з анархією, бандитизмом і розвалом російської Польщі і Західної Галичини.
Тимчасом прийшла вістка про здобуття Львова Поляками. Вістка була недожидана і громова. Ми усі протягом кількох годин розбіглися по селах Тернопільщини, щоби візвати люд до оружного виступу в обороні столиці. Люди хитали головами, крутили носами, нарікали на інтеліґентів — та кінець кінців вже слідуючого дня почали масово напливати до Тернополя. Почалася гарячкова праця над виеквіпованням і вишколом жовнярів і по двох неділях ми виправляли на бій І. Подільський полк ім. С. Петлюри в силі 5000 душ з одною батерією артілєрії і кільканайцятьма кулеметами. Ішов він на бій, відбувши своє хрещення в тридневій побідній боротьбі під Микулинцями з польським полком, що передерся через Збруч і покликаний "льояльними" Поляками з Тернополя йшов на його здобуття, визначуючи свій похід насильством, грабіжю і розбоєм.
Тернопіль був тоді столицею нашого правительства, мав свій щоденний часопис, орґан Державного Секретаріяту, і переживав найясніщі моменти своєї незалежности. У ньому була точка тяжости цілого нашого державного апарату.
Чи скоро верне він до свого недавно минулого, по вік незабутого?
[Український прапор, 01.11.1919]