А може лютий меч надлюдських мук і болю
Заслужено зранив смертельно нашу грудь?
А може ми самі зродили нашу долю
Й заслужено тепер надії наші мруть?
А може строгий перст приниження та кари
По правді впав на нас бичем важких провин?
А може ми самі зготовили удари
Й самі в пугар життя влили гіркий полин?
А може ми самі роспяли свого духа,
Пройшовши скорбний путь Голгофи та терпінь,
І скніємо тепер з одчаєм слабодуха,
З тавром страшних проклять майбутніх поколінь?
Судьба поклала все в щасливі наші руки:
Всі скарби мріяних і молених надій.
Та ми з душі села закрали їх, мов круки,
І кинули до стіп брудних чужих повій.
Ми провинились, так! — ми визнаєм провину,
Яка нам ваготить на серці, мов скала.
Та хто не грішний? хто? — Чому-ж, чому єдино
На нас важка рука жорстоких кар лягла?
Круг нас, як ті вовки, насильні та лукаві
Сусіди смокчуть кров і багатіють злом.
Чому лиш нам одним судилось жить в неславі
І за злочинства всіх жертвенним буть козлом?
[Воля, 05.03.1921]
10.03.1921