Галичина, якої вже нема

Історичні події очима знаного лікаря: 94-річний тернополянин Роман Івашкевич поділився своїми спогадами про історію довоєнного Тернополя.

— Пане Романе, хочу почати нашу розмову з походження вашого роду. Чи маєте ви українське коріння? Можливо, пам’ятаєте історію походження ваших дідусів і бабусь? Адже вони жили ще в 19 столітті.

— Якщо далеко глянути, то рід Івашкевичів по батьковій лінії походить з Івано-Франківщини (село Долина), по матері – з роду Корніцьких, польсько-литовської шляхти. У Литві вони були багатими землевласниками, аж поки не трапилося велике повстання. Його організували поляки проти російських окупантів у 1863 році. Багато кого арештували, а ще більше повивозили в Сибір. Тому мої предки виїхали з Литви до Галичини, яка в цей час була під окупацією Австрії. У Львові організувався комітет допомоги литовським полякам, де люди могли отримати направлення на роботу і проживання. Сільськогосподарська земля в той час належала поміщикам, в основному польської національності, які могли виділити декілька гектарів емігрантам. Таким чином Корніцькі за направленням з’явилися в селі Росохватець Козівського району, де проживав граф Янковський. Він володів сотнями гектарів земель і дав їм близько 10 гектарів. Господарили вони там дуже добре і незабаром стали найбагатшими людьми в селі.

Мій дід (по батьковій лінії) Юрій Івашкевич народився в сім’ї дяка 1868 року. Закінчив в Австрії інститут і отримав спеціальність державного ревізора по гуральнях (спиртзаводах). Згідно з австрійським законом, на одному місці працював він по чотири роки. Таким чином йому вдалося працювати на Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, зокрема в селі Росохватець. Я вже діда не пам’ятаю, бо той помер у 1924 році, але, купивши гарне господарсво у селі Куровичі, вони там і зосталися.

Дід (австрійський офіцер) Юрій Івашкевич разом із сином

— А що пам’ятаєте про батька?

— Мій батько вчився в гімназії у Рогатині. В 1915-му чи 1916 році був мобілізований. Він пройшов усю війну в австрійській армії проти Росії та мав офіцерське звання. У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, на наших землях утворилася Західноукраїнська Народна Республіка з новоорганізованою Українською галицькою армією, в якій батько брав участь у боях за Львів та звільнення Києва. Більшість часу його військова частина проводила в боях на Східній Україні. Батько не розказував багато подробиць. Про це взагалі не можна було говорити в радянські часи...

— Чи розповідав ваш батько про життя за Польщі?

— Його арештували поляки після повернення з Галицької армії. Сидів він у в’язниці в Бережанах. Суддя (поляк) побачив, що батько освічений та вміє добре каліграфічно писати, тому взяв його працювати секретарем у суді. Через рік суддя звільнив батька з в’язниці і порадив йому їхати до Львова, бо там якраз набирали учителів. Сказав йому: якщо батько хоче спокійно жити, то йому як колишньому офіцерові УГА краще виїхати з Галичини (уявіть, що сам поляк так сказав!). Тож взяв він направлення учителя у Варшавський повіт, у село Сіногура.

А по маминій лінії дід працював у селі Росохватець. Мій батько якраз тут познайомився з мамою і забрав її за Варшаву (так вже звик говорити) – туди, де вже вчителював, аж до 1939 року.

Роман Івашкевич

— А як ви опинилися в Тернополі та здобули тут освіту?

— Мій дід Дмитро Слободзінський (по маминій лінії) походив з селянської родини. Він отримав направлення на вчителювання в село Росохватець. В кінці 20-х років отримав пенсію і переїхав жити у Тернопіль, орендував 3-кімнатний будинок на вулиці Монастирській (пенсія учителя на той час давала таку можливість).

Нас було троє дітей: я, сестра і брат. Коли мені виповнилося 6 років, потрібно було вступати до школи. Я не хотів навчатися там, де ми жили. Ми нікому не говорили, що ми українці. Нелегко нам було… Українською могли говорити лиш у хаті, бо ж не можна було. Тому батько вирішив відправити мене до діда в Тернопіль, де я почав навчатись.

— Що було б, якби дізналися, що ви українська сім’я?

— У Сіногурі ми не зізнавалися, що українці, тому що місцеве населення вороже ставилося до інших національностей. Вони вважали, що українці – це ті ж росіяни. Коли поляки були під російською окупацією, жилося їм невесело.

Фото з сімейного архіву

— 1933-й – рік Голодомору. Що ви зазнали в ті роки? Вам було вісім.

— Слухали, як по радіо Радянський Союз казав, що все добре, що добре їм там жити. Коли про це постійно говорять, то починаєш тому вірити… Але ми все знали. Ми збирали хліб і везли до Підволочиська, а там всіх відправляли назад і казали, що голоду немає.

— Пане Романе, розкажіть, будь ласка, про навчання у Тернополі в довоєнні роки. Чи подобалася вам тодішня освіта?

— У Тернополі до 1939 року було 5 загальних шкіл та 4 гімназії. Усі школи були державними. Для містян потрібно було вчитися сім років, а в селах достатньо було і чотирьох.

Після шести років навчання в школі можна було поступити до гімназії, в якій потрібно було провчитися ще шість років: чотири роки вчили загальним наукам, а потім учні могли вибрати, вчити два роки фізико-математичні науки чи гуманітарні.

— Навчання велося польською мовою?

— Фактично так. На Галичині в сільських школах була українська мова, але згодом їх усіх поляки ліквідували. Перший клас у школі був не дуже навантажений. Пам’ятаю, як ще в радянські часи діти ходили з величезними рюкзаками в перший клас – а тоді ні, тоді було лиш 2 уроки в день і все. Ми часто ходили на прогулянки, щоби краще пізнавати Тернопіль.

Державні польські гімназії дуже вибірково приймали українців, тому коли я закінчив 6 клас, то мав можливість поступити в «Рідну школу». Це була приватна українська гімназія і коштувала вона на той час дорого (20 злотих у місяць). Вона була розташована біля банку «Хрещатик», на розі – зараз вулиця Качали. Нас поступало багато, понад 60 чоловік, а закінчувало 15!

— Такі жорсткі були вимоги?

— Так, вимоги були дуже серйозні: після четвертого класу нам потрібно було скласти іспит. Багато учнів не справлялися. На іспит приїжджали спеціально з Варшави з міністерства. Потім, після четвертого класу, нас чекав так званий основний екзамен – іспит за всі 6 років навчання. Питання могли поставити з будь-якого класу… часом учні складали по два, а то і по три рази.

— Сьогоднішня освіта таки відрізняється…

— Тоді я прокидався вдосвіта, все повторював… А ще ми вчили за перші чотири роки українську, польську, німецьку мови, особливе відношення було до латини (латинські вчителі були такими фанатиками… ткнуть на тебе пальцем, не знаєш – все, нікудишній ти). Всі педагоги були експертами: вони були докторами, вчилися чи в Берліні, в Граці чи в Празі (з Праги було найбільше). Ніхто з них не писав ніяких планів на заняття. Вони подавали всі предмети дуже якісно, і ми любили їх. Ці вчителі залишилися в пам’яті й досі.

Ось, наприклад, часом приїжджав до мого батька у Варшавську школу інспектор на перевірку – звісно, що без жодного попередження. Батько йшов на останню парту, а інспектор тим часом проводив за нього урок. Потім він міг зібрати декілька зошитів і подивитись, як діти навчаються – а вже тоді підсумовував, що задоволений батьком і що він може продовжувати роботу. А міг сказати (якщо побачив би, що учні погано навчаються), щоби забирав зарплату і шукав собі іншу роботу.

— Як було в Тернополі тоді? Адже місто було практично зруйноване після війни. Ви пам’ятаєте ту архітектуру, яку ми бачимо сьогодні лише на довоєнних фотографіях?

— Я переклав з польської мови на українську путівник по Тернополю. Його написав Томаш Кунзик у 1936–1939 роках. У ньому є цікаві факти про довоєнний Тернопіль.

Місто мало 32–34 тисячі населення, з яких 8 тис. – українці, 12 тис. – поляки і 14 тис. – жиди.

Таблиця населення в повітах Тернопільського воєводства, 1936 рік.

Tomasz Kunzek, Warsawa

Однією з окрас міста був Залізничний вокзал, в якому були розміщені почекальні 1, 2 і 3 класів, місце зберігання багажу та ресторан. У вестибюлі – книгарня «Рух», телефонна будка, таблиці розкладу руху поїздів та таблиці для туристів.

Центральний Залізничний вокзал, м. Тернопіль
1930-ті роки

Працювали кінні фіакри (фастони), які коштували 80 гр., вночі – 1 злотий за курс, таксі – 1–3 зл. в місті, за містом – 40 гр. Була самостійна автобусна комунікація, що мала лінії до Збаража, Скалата, Гримайлова, Теребовлі, Микулинців, Чорткова та Заліщиків.

Були готелі 1-го класу – «Подільський» (вул. Міцкевича – 22 ліжка), «Полонія» (вул. Міцкевича, 8 – 40 ліжок). 2-го класу – «Фрідта» (вул. Франка, 3 – 10 ліжок ). Ціни покоїв – від 1,50 зл. до 4 зл. У згаданих готелях були ресторани. Сніданок можна було придбати від 50 до 90 гр., обід – від 1,20 зл., вечерю – від 90 гр.

Вулиця А. Міцкевича, м. Тернопіль, 1930-ті роки

У місті були кав’ярні: «Полонія», «Андрія», «Адамовського», «Ангельського», в яких тістечко можна було придбати за 10–15 гр.

Були також такі інституції: відділ польського банку по вул. Конарського (Грушевського), відділ іпотечного банку по вул. Листопадовій, повітова ощадкаса, комунальна ощадкаса, відділ державного рільничого банку та інші.

Працювало туристичне бюро «Орбіс», бюро центрального Подільського теристично-краєзнавчого товариства, редакція тижневика «Голос Польщі» (вул. Качали 4), кінотеатри «Polace», «Apollo» (по вул. Міцкевича, тепер бульвар Шевченка, з цінами від 50 гр. до 2 зл.).

— Тернопіль у ті часи поділявся територіально?

— Ось чому наша центральна вулиця «Руською» називається? От коли заснувався Тернопіль, то в центрі жили русини – тоді не було слова «українець». Таке слово з’явилося вже після Першої світової. Я навіть маю свідоцтво зі школи, де написано «Руський», а мова, якою говорю, – руська. Поляки витиснули українців туди за парком на Білогірську, на окраїну за Монастирською вулицею, а самі оселилися в центрі. А починаючи з вулиці Валової до озера не було жодного християнина, то все були жиди. Якраз біля нашої хати була вулиця Срібна – надзвичайно брудна і надзвичайно занедбана, вузенька така. Жиди займалися здебільшого торгівлею, жили так бідно, що ви собі не представляєте… Оскільки промисловості жодної не було, жиди постійно щось мусили робити – наприклад, були добрими майстрами чи кравцями. Якось черевики мені шив один жид, за мостом жив, то добрі були черевики…

— Розкажіть за Парафіяльний костел. Це ж було серце Тернополя початку ХХ століття...

— Це був дуже гарний костел… Коли я з бабцею ходив на ринок, ми йшли спочатку в костел: бабця там молилась, а я розглядав вітражі… дуже красиві вони були. Збудували його в 1910 році, а знищили в 50-х – підірвали. Його можна було легко відновити, але ж прийшла «совєтська власть» – і збудували на його місці Центральний універмаг.

Римо-католицький парафіяльний храм у Тернополі, що існував із 1908 до 1954 року в центральній частині міста.

Пам’ятаю ще пам’ятник Пілсудському. Зараз на цьому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Це не порівняти, як було колись…

Пам'ятник Юзефові Пілсудському

Встановлений польською владою 11 листопада 1935 на спогад про відвідини Тернополя «1-м маршалком Польщі» Юзефом Пілсудським 21 березня 1920.

Зараз на цьому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому

— Наскільки змінилося місто з того часу ментально? Відчуваєте зміну?

— Дуже відчуваю! Тоді люди не спішили, ходили повільно. Не так, як зараз: все бігом, люди не мають ні на що часу. Місто стало іншим, оскільки було багато старих красивих вуличок, яких тепер немає. Усі будинки були в два поверхи, було дуже комфортно.

— Цікаво, які були розваги для молоді? Які заходи ви відвідували?

— Були три футбольні команди (польска, українська і жидівська). І добре усі грали! Були серйозні матчі. На річці Серет були каяки. Я сам до Березовиці плив туди і назад. З першого класу я виписував такий журнал «Дзвіночок», дуже цікавим він був.

Часопис-місячник для дітей, заснований у 1931 році Іваном Тиктором у Львові. Часопис публікував твори на героїчну тематику, матеріяли на реліґійні теми, вивчення основних слів німецької та англійської мов, пісні з нотами та малюнками-рухами до них, казки, віршики, сміховинки, ігри, тощо.

Українці заснували в Тернополі клуб «Бесіда», де влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, концерти. В 1933 році ми якраз відмічали роковини Тараса Шевченка. А то ж заборонено було поляками – вони поліцією розганяли такого роду заходи. Я відкривав той вечір. Читав «Садок вишневий коло хати». Ми цей захід проводили на складах однієї фірми, облаштували там залу, а неподалік був будинок поліції. Поляки знали, що щось таке відбувається, але не могли собі подумати, що ми прямо «під носом».

— Багато людей відвідувало подібні заходи?

— Та ні, це тільки по знайомству було, тихенько, навіть не дозволяли товаришів брати.

— І скільки людей було?

— Небагато, десь близько сотні.

— Не боялись?

— Та що було боятись… тоді ми обхитрили поляків, бо вони нас таки не знайшли. Поляки українців притискали… могли не дати роботи! Хочеш працювати – принеси метрику (свідоцтво народження) до костелу. От хто приніс – дістане роботу. На Зелені свята ми йшли на цвинтар ставити вінки українським солдатам – січовим стрільцям, то поляки дивилися, слідкували, а другий раз розганяли і все. Дуже погано вони ставилися до українців. Часто на стінах писали: «Бий жида, бий русина! Русин – кабан, русин – свіня».

Фото з родинного архіву. Позаду видніється м. Тернопіль.

— Що ви відчули, коли дізналися, що почалася Друга світова війна?

— Тішилися, бо думали, що поляків не стане. Думали, що буде Україна! Як оголосили війну, то декілька разів німці літали над Тернополем… Кинуть одну чи дві бомби – і все. Несподівано 17 вересня 1939 року прийшла Червона армія. Ми як подивилися на тих босяків – страшно нам стало… Поляки, хай там як, але мали гарну форму, а росіян швидко набирали, і форму давали всім однакову за розміром – тому вони йшли босоніж, бо ноги понатирали, а на плечах завісили ті черевики.

Ми не знали, чим воно закінчиться…

Поляки не сподівалися, що на них більшовики підуть, тому документів вони не ліквідували. У них були записані всі дані українських патріотів, за яким треба слідкувати. І от прийшли НКВД, для яких вже все було готово – і почалися масові арешти… Тільки прокинешся – питаєш, кого схопили. Кожного ранку перепитували. Бачили, як вивозили поляків у Сибір в товарних вагонах… Прийшла раз сусідка і каже, що «Новий світ» будуть вивозити, а в нас якраз була крайня хата на «Новому світі». Мама кожен раз нас відправляла до бабці на іншу вулицю. Ми втікали туди ночувати. На ранок питаємо – чи був вивіз? Кажуть, що ні – то ми назад ходили. Думали, що німці відштовхнуть більшовиків, але ті також так поводились, як більшовики: просто на вулиці ловили чоловіків і в тюрму саджали. Нашого знайомого адвоката пана Олійника арештували на вулиці. Він упав, коли готували колону тюремщиків, а офіцер звелів пристрелити його – та встрілили погано, лиш поранили. Коли він прийшов до тями, то зміг втекти в сусіднє село.

— Як ви в ті часи розпочали медичну справу? Ваші студентські роки припадали якраз на початок війни.

— Я завжди любив медицину. Медичну освіту здобув у Львові. Поступити в той час було дуже важко, бо якраз демобілізація була, і ті демобілізовані хлопці з фронту поступали поза чергою. Я вже мав закінчену гімназію і мусив зробити нові радянські документи. Нас поступало в медичний 18 чоловік зі школи, і лише двох прийняли.

Під час війни вимоги були дуже високі. Ми тоді ночами не спали… Пам’ятаю до сьогоднішнього дня, як кожна кісточка, кожна виямка називається.

Роман Івашкевич з однокурсниками

Нас, українців, у 1951 році розіслали по Росії, а росіяни і євреї залишились в інститутах. Дали мені направлення в Мурманську область на острів Шалім. На острові була закрита бухта, там було багато рибацьких кораблів. Відмовитися було неможливо, бо за таке давали три роки тюрми. Я там був один лікар на весь острів. Приїхав тільки зранку, а вже ввечері потрібно було пологи приймати. Трохи лячно було, хоч теоретично знав, що робити. Слава Богу, зупинив кровотечу і все добре пройшло, з того часу я вже нічого не боявся.

Мурманська обл. на острові Шалім

— Як вам вдалося уникнути усіляких репресій з боку влади?

— За Польщі мене вигнали зі школи, бо я написав на парті «Польська здохла». Батько забрав тоді мене до себе в школу. А більшовики вивозили та арештовували багато корінних інтелігентів – я ще тоді був замалий. Ми тільки почали будувати будинок на «Новому світі», і коли почалася війна, ми ще ніде не встигли зареєструвати свої документи. Але батько дуже хвилювався, коли йому дали направлення у село Петриків учителювати. Через це дуже багато курив і дістав рак горла, тому рано помер.

— Ви пережили стільки ключових подій в історії нашої країни, стільки радісних моментів і потрясінь … Який секрет вашого довголіття?

— Секрет – медицина! Я працював в обласній лікарні, у військовому госпіталі в дифтерійному відділі. Працював у різних інфекційних стаціонарах, і в мене виробився вроджений міцний імунітет.

А людина до всього звикає… До всього можна звикнути – навіть до тих бомб, які кожен день бомбили… точно по годиннику.