«Building puppets in a fucked up world»
соціальний статус в соцмережі фейсбук
італійської майстрині з виготовлення ляльок
Ілларії Коміссо
1-5 жовтня в невеликому містечку Квідзині, що на півночі Польщі неподалік від Гданська, відбувся 14 міжнародний (18 загальнопольський) фестиваль ANIMO. Як розповіла директорка фестивалю Дорота Анна Донбек, за концепцією, учасниками стали лише «бездомні», тобто недержавні, театри ляльок та анімації.
Серед заявлених у програмі були представники з Польщі, Білорусі, Словаччини, Греції, Іспанії, Італії, Франції, Англії, Німеччини та Сполучених Штатів. І хоча фестиваль не мав на меті «ставити під сумнів границі театру анімації», в даному огляді пропоную саме такі події, що змушують замислитися над тим, де закінчується театр ляльок, а де починається кіно, драматичний театр чи то взагалі метапсихічні практики.
Ляльки з виставки. Ilaria Comisso – незалежна ілюстраторка, сценограф і творець ляльок для театру і кіноанімації.
Що таке театр анімації? Пригадую, на піврічному курсі університетських студій з цього предмету викладачка зазначала, що значення походить від латинського слова anima і перекладається як життєве начало, тобто – душа. У такому разі театр анімації передбачає одухотворення, оживлення певного неживого предмету. Хоча мова йде не тільки про ляльку, або якусь іншу неживу матерію, анімуванням якої намагаються видобути антропоморфні риси, все ж таки в Україні, і у Львові зокрема, надають перевагу класичній репрезентації цього виду театру.
На фестивалі приблизно 80% подій теж змушували замислитися над змістом історій, а не над формою подачі. Тобто – нічого, що можна було б назвати експериментальним. Із спостережень напрошується висновок, що головним критерієм відбору вистав була якість. Тому в тематиці звучали як позачасовий екзистенціалізм так і актуальні питання сучасного суспільства. А щодо форми, то часом були приклади досить навіть консервативні, але були й такі, після котрих глядачі перезиралися і питали один одного: «Як це відчитувати?».
На межі театру і кіно
Можна припустити, що першими візіями до творення фільму став театр тіней. І коли вже з технічним прогресом з’явилася можливість відбивати дійсність на плівку, а потім це проектувати на великий екран, то справедливо буде вважати, що принцип подібного фільмування був ще дуже подібним до мистецтва театру тіней. І лише з появою сучасних технологій ми чітко (в більшості випадків) розрізняємо ці два напрямки мистецтва, адже технології їх творення стали дуже відмінними.
Вистава-діапроекція Фундації театру Мунді Адама Вальнего.
У своїх пошуках митці нерідко звертаються до тих форм, що межують між декількома видами мистецтв. Саме такими є пошуки Фундації театру Мунді Адама Вальнего (Theatrum Mundi Adama Walnego / Polska). Особливістю цього театру є формат простору, котрий являє собою причеп до легкової машини близько 3*10 метрів в периметрі, де розміщується відразу і глядна зала, і «сцена». «Вистави», якщо їх так можна назвати, відбуваються за допомогою діапроекції з трьох об’єктивів. Швидкість кадрів, світло і жива озвучення – усім керує сам Адам Вальний, так само як і малює матеріал для проекції. Він називає свій проект антитеатром і в пошуках апелює до фасцинації режисерів щодо німого кіна 20-х років минулого століття. Хоча мені його проект більше нагадав мандрівні лялькові театри середньовічної Європи, в дещо модернізованому вигляді.
Продовжуючи тему балансування між анімацією та кіно, логічно буде згадати воркшоп з мікрофільму великобританського режисера Гевіна Гловера (Micro cinematheatre, Gavin Glover / UK). Методика його роботи полягає у використанні мікрокамер спостереження, котрі він сам замовляє з платформи eBay за 10 баксів. Що з цього можна зробити і чому це театр?..
Воркшоп з мікрофільму великобританського режисера Гевіна Гловера.
Відповіддю є специфіка зйомки камери, адже вона працює лише в макро- і мікро- режимах. Тому знімаються не звичні для нас масштаби, а світ дрібних деталей нашого побуту (кава, шпильки, шкарлупа від каштану, листя, іграшкові моделі машин, фігурки людей та ін.). Позаяк все це при зйомці виглядає статично, то частина предметів потребує анімації.
Від початку Гевін запропонував учасникам розглянути наявні підручні матеріали під об’єктивом мікрокамери і обговорити, на що вони могли б бути схожі. Особливість полягає в тому, що відео прочитувалося на рівні вільних асоціацій, де модель машини за допомогою світла та різкості в об’єктиві камери буде подібною до справжньої, а шкаралупа каштана нагадуватиме то кратер, то поверхню загадкової планети, а подекуди навіть якусь невідому гігантську рибу. У наслідку картина утворюватиметься дещо сюрреалістична, адже предмети втрачають свої початкові смисли і набувають абсолютно нових.
Що тут відбулося і як про це говорити?
Саме це запитання поставив мені один із волонтерів після перегляду вистави «Хитке повітря» французького режисера Лорана Бігота (Unstable air, Laurent Bigot / France). Припускаю, що подібний підхід до мистецтва ввів би й чимало професіоналів у стан легкої когнітивної прострації.
Вистава «Хитке повітря» французького режисера Лорана Бігота.
Реквізит до вистави – це продукти одноразового вжитку (переважно використані пляшки з різного матеріалу), невеликі джерела світла різного кольору, що підсвічували вживані речі, та звук, що утворювався від пропускання повітря через реквізит (струмінь подавався тонкими нейлоновими трубками від пульта керування). Подекуди в тих звуках можна було почути натяк на мелодію, але це радше спроби мозку віднайти в чомусь незрозумілому знайомі риси. Для мене це нагадувало самостійне життя сміття в світі після людей. Але що насправді хотів сказати автор своєю постановкою, ніхто, окрім нього та невеликої кількості посвячених, напевно сказати не зможе.
Не менш експериментальною подією на фестивалі став воркшоп «Звукове спа» від Томаша Невядомого (Dźwiękowe spa, Tomasz Niewiadomy (Organic Art Syntony) / Polska). На перший погляд це звичайна медитація, під час якої учасники за бажанням могли просто заснути (і велика вдячність тим особам, хто не хропить уві сні).
Медитаційний воркшоп «Звукове спа» від Томаша Невядомого.
Автор пояснює терапевтичну дію звуку на нашу свідомість і тіло східнофілософскими уявленнями, за якими космос і людина постали саме із звуку. Але навіть з таким поясненням я не міг знайти логіки проведення сеансів медитації на фестивалі театрів ляльок. Інша річ, якби такий воркшоп відбувався у рамках Woodstock. Але згодом під час розмови з майстринею ляльковедення із Словаччини Петронелою Душевою (Petronela Duša), ми знайшли дуже цікаву асоціацію. Випливає вона з буддистського вірування, що душа і тіло пов’язані тонкою сріблястою ниткою і коли людина засинає, то її душа виходить з тіла і подорожує різними світами. Таким чином воркшоп «Звукове спа» можна інтерпретувати не лише як терапію звуком, а й як оживлення тіла душею, подібно оживленню ляльки актором.
А де тут лялька?
Не знаю, як наступна вистава потрапила до афіші фестивалю, але не написати про неї тут було би злочином. Спектакль «Склодовська. Radium girl» театру Папагема (Skłodowska. Radium girl, Teatr Papahema / Polska) виконаний в естетиці драматичного театру і єдиним елементом «анімування» стало плаття головної героїні, яке актори почергово вдягали на себе, репрезентуючи кожен «свою Марію Склодовську». У цій постановці режисерка Агата Бізюк зачіпає досить розлогу тематику: комплекси Польщі, гендерну нерівність за часів Склодовської і сьогодні, конфлікт поколінь, знецінення людського в поп-образі і т.д.
Вистава «Склодовська. Radium girl» театру Папагема.
Щоб більше зрозуміти, про що йдеться мова, варто глянути нещодавні львівські прем’єри : «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» Рози Саркісян або «Горизонт 200» Олени Апчел, естетика та прийоми котрих у деяких моментах перегукуються з «Radium girl», а подекуди ідентичні. З одного боку, вистава стала в своєму роді єдиною такою на фестивалі, інші спектаклі в своїх екзистенційних пошуках не могли конкурувати із соціально і політично активною позицією Театру Папагема. Але, з другого боку, такий спосіб розмови з публікою (постійна самоіронія та жарти над тим, що було щойно сказано всерйоз, плюс широке тематичне поле) викликають певні сумніви, адже в такому разі знімається відповідальність з режисера та акторів, до того ж у глядача виникає відчуття, що поговорили про все і ні про що. Тому я як глядач очікував, коли ж закінчаться жарти і актори нарешті почнуть промовляти в рамках певної теми без маски іронії і стьобу над всім. А такою темою, котра стала своєрідною призмою, через яку режисерка розглядала історію та сучасність своєї країни, була біографія Марії Склодовської-Кюрі.
Хоча я й не прихильник позиції «театр – це все те, що ми називаємо театром», адже в такому разі ми нівелюємо закони мистецтва, а це шлях до профанації, але є момент фасцинування перед можливістю переступити межі одного виду мистецтва та зайти на територію іншого. І хоча лялька й була основною «персоною» на фестивалі, та все ж, здається, його межі вже перебувають поза юрисдикцією театру анімації. Радше, я сказав би, – на межі обговорення, що ж таке театр анімації.
Фото: сторінка фейсбук фестивалю ANIMO https://www.facebook.com/festival.animo/?epa=SEARCH_BOX