Рефлексії на виставу «Філоктет: античний рейв» режисера Дмитра Захоженка в театрі Лесі
Рейв, як естетика божевілля
«Deus ex machina» (бог з машини) – пристосування, яким давньогрецькі поети вирішували конфлікт у виставі. За допомогою машинерії «з небес” спускали бога, який промовляв повчальний діалог – так би мовити, наставляв всіх на шлях істинний – і конфлікт знімався. Але, перечитуючи античну міфологію, стаємо свідками, як боги час від часу ставали каталізаторами конфлікту. І якщо брати два образи бога – доброго та люблячого і злого деміурга – то грецькі боги більше нагадують образ і подобу людську від доброчесних якостей до слабкостей та підлостей. Троянська війна розпочалася саме через суперечку небожителів: Парис віддав Афродиті золоте яблуко з написом “найпрекраснішій”, що розізлило двох інших претенденток на це звання – Геру та Афіну. Парис обрав ту, що обіцяла йому любов прекрасної Єлени. У такому варіанті війна хоча б почалася через любов. Правда ж звучить гарно і шляхетно?
У виставі події зав’язки конфлікту Троянської війни переносяться в естетику рейву влаштованого на честь дня народження Зевса (Дмитро Наумець), вгодованого та нарваного молодого чоловіка. «Хто на сцені мені зробить мінет, тому віддам айфон», – запитує небожитель. «Це неправильно» – каже Ерос (Василь Сидорко), той давній бог кохання. Починається суперечка, яка переростає в бійку. Далі все плавно перетікає в ескалацію воєнного конфлікту, який затягнувся на десять років. У сценічному варіанті причина війни – це вже не любов, це перенасиченість у культурі споживання, відсутність дефіциту та відповідне унеможливлення відчути смак від їжі, відпочинку, життя, про що Тарас Шевченко свого часу писав так:
...Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Беручи до уваги всі згадані компоненти, проблема деградації моральності, самосвідомості, культури, що в античності відбувалося під гасло «хліба та видовищ», у виставі виражається через естетику божевілля. Яке своєю чергою носить в собі полярне значення: з огляду етимології поняття, можемо також говорити про “шляхетне” божевілля в образі моральної позиції Філоктета (Василь Сидорко).
Втеча, як спосіб не стати божевільним
Хіба це «втеча», коли Філоктета, без його на то волі, залишили на острові Лемнос? Але, гадаю, тут варто говорити не про фізичний вимір, а про моральну втечу від світу. Споглядаючи сценічне життя, можемо припустити, що божевілля абсорбується із зіставлення світу розваг та обірваних на війні життів.
Тому моральна втеча Філоктета нагадує буддистську притчу, у якій розповідається, як невідомий подорожній передбачив тривалу посуху в одному поселенні. «Потім, – він сказав, – піде дощ і всі хто нап’ється з того дощу, той посунеться з глузду». Усі з нього посміялися і лише один чоловік прислухався до слів. Цей чоловік назбирав запасів води, тому довго залишався при здоровому глузді, але для всіх він був божевільним.
Філоктет Василя Сидорка має свої, одухотворені відчуженням та усамітненням, прояви дивацтва. Саме: «Дивак», – сказали б світські люди і обходили б його стороною. У психології дивацтво – це прояв захисних механізмів, небажання сприймати або ж приймати певну інформацію.
У контексті філософії дивацтво (читайте – божевілля) – це свобода від бога, свобода дарована вищими силами. Як приклад можемо згадати Діогена Сінопського, який перебуваючи в соціумі свідомо порушував правила створені цим соціумом. І якщо Діоген жив у бочці, мастурбував на площі і з речей мав тільки всього нічого – ложку з тарілкою (здається), то божевілля Філоктета полягало в тому, що він, на противагу хитрому та лицемірному Одиссею (Дмитро Наумець), слідував законам доблесті та честі: ворогів називав ворогами та бажав їм смерті, друзів поважав і готовий був віддати за них життя. Звичайно, моральні погляди дуже змінилися з того часу, але суть історії лишається зрозумілою.
Логіка, як спроба упорядкування символів
Можна було б опустити низку критичних зауваг, але не хочу лицемірити ні з собою, ні з читачами, тому поділюся своїми сумнівами, щодо символів та деяких естетичних рішень у сценічному творі. Отож, теза: вистава через різні знаки сигналізує нам про пробоїну в круїзному лайнері ситного світського життя. І тому кораблетроща є синонімом до морального занепаду суспільства, яке поєднує в собі тих, хто як можна більше намагається отримати задоволення від життя і тих, хто гине на війні, захищаючи перших. Звичайно ця схема умовна, адже неможливо в одне речення втиснути суть війни та всіх похідних.
І антитеза: (наведене далі порівняння найбільше ілюструє моє особисте сприйняття) вистава місцями нагадувала не плетиво художніх образів, античної міфології і сучасної попкультури, а радше неструктурований мікс поетизації слова, крикливих сценографічних рішень та надмірної епатажності. Фалоси, нецензурна лексика, естетика «відриву» – усе це кричало про божевілля. Але більш виразно ця тема була проартикульована через акторську гру в діалогах Філоктета, Одиссея та Неоптолема (Андрій Кравчук), сина Ахілла. Припускаю надмірний епатаж відтінив тишу та глибину діалогів, але, в той же час, чітко відчуваю, що епатаж більше дратував, ніж надавав сценічному твору ідейне навантаження.
Ще однією антитезою були красномовні символи: скажімо, схожі на стародавніх воїнів берсерки штурмували глядацькі уми, не лишаючи останнім простору для роздумів (надто прямолінійно) – бо стільки плями бутафорної крові (кетчупу) на їхньому одязі! А шинелі, підвішені під стелею, асоціювалися з німецьким гестапо, що також дорівнювало радянському КДБ = мюллерівським стерв’ятникам = сартрівським мухам = декодуванню образів заради декодування образів... Можливо, лише в мене, при укладанні символів у логічну структуру, виникло відчуття фрустрації. Звичайно вистава має фруструвати, але радше через категорію задуму, а не категорію зображальності (нехай і естетичної вартості).
Дзвінок другу, як звільнення
Дзвінок був насправді. Причина проста – свого часу я відмовився критикувати колег: якщо людина раз помилилася, то не варто критикувати, якщо людина помиляється постійно (це вже як стиль роботи), тому теж не варто критикувати. На іншому кінці дроту доброзичливий голос сказав: «Привіт, друже… Думаю те, що ти говориш дуже цікаво і цінно. Але мені здається, що тут важливо не сприймати виставу через побудову логічних структур. Якщо говорити про свободу, то це стосується і свободи від звиклої для нас картини світу. Божевільний же має геть інакшу логіку, яка для суспільства не зрозуміла...» Він порадив мені спробувати відкинути ті логічні формули, які я приміряв до вистави і спробувати поглянути на твір по-іншому. Але, чи це взагалі можливо?
Продовжуючи тему божевілля та свободи скажу так: якщо один актор грає декількох персонажів, то він стає носієм певної ідеї. Ероса та Філоктета грає один і той же актор. Тому зберігається семіотика позитивного героя. Якщо Ерос, як особистість зі своєю системою моральних цінностей, протиставляється Зевсу (різко неприємно типу), то шляхетність Філоктета протиставляється лицемірству Одиссея. І коли Неоптолем (за Мюллером) вбиває Філоктета, то останній перевтілюється в мінотавра, який все життя провів у лабіринті так і не потрапивши на свободу. Тесей убив мінотавра, подарувавши йому свободу. Для Філоктета також смерть є символом повного звільнення від цього хворого світу.
Епілог
Божевілля ми можемо трактувати дуже по різному: як деструктивний елемент і як розширене знання, яке не поміщається в канони суспільства. І тому, здавалося б, слідуючи логіці, можемо припустити думку, що суспільство та боже-вільна особистість – суті не поєднувані. Та, згадуючи Ніцшевого Заратустру, паростками ідей якого живе вся західна цивілізація, народжується інша думка: ці два полюси одного поняття не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного.
Фото: Романа Яремин
13.05.2021