Роздуми про свободу, емансипацію, відповідальність, владу та війну: про виставу «(леді) Макбет» режисерки Рози Саркісян у театрі Лесі Українки
Світлина з вистави: Данило Хромов, Назар Бонящук, Таїсія Малахова, Ростислав Колачник, Ксенія Арнаут, Надія Калинюк, Михайло Понзель.
Наприкінці 1879 року відбулася одна з визначних подій в історії розвитку гендерної свідомості – була опублікована п’єса Генрика Ібсена «Ляльковий дім». Навколо п’єси розрісся скандал, її називали аморальною, а критикиня Кейт Міллет у книжці «Політика статі» писала: «Ібсен був першим драматургом після греків, який кинув виклик міфу про домінування чоловіків». «У драматизації міфу Есхіла, – говорить Міллет, – дозволено бачити, як патріархат протистоїть матріархату, зміщує його через знання батьківства і тріумфує. Поки Нора Ібсена не зачинила двері, оголосивши про сексуальну революцію, цей тріумф не ставиться під сумнів».
Загальноприйняте бачення тексту Ібсена не змінилося й до сьогодні, але варто взяти до уваги й те, що сам драматург заперечував цю думку, стверджуючи, що писав про свободу людини загалом. Ця ситуація згадалася мені під час перегляду вистави «Макбет». Скидається на те, що Роза Саркісян створивши матеріал про свободу людини загалом, говорить на тему емансипації. І у її постановці радше йдеться вже про емансипацію чоловіків. Тобто, за 150 років змінилося більше ніж за 2350 (приблизний час між роками життя Есхіла та Ібсена). Думаю, варто вже говорити про рівність і свободу загалом, інакше в наступних 50 років чоловіків почнуть «продавати в рабство».
Світлини з вистави: Ростислав Колачник у ролі Малкольма.
Про кастраційний комплекс
Мова не про фізичне пошкодження тіла, хоча питанню тілесності тут відведено не останню роль. Швидше йдеться про перші наші уявлення про свободу. Можете спробувати з експериментальною метою пояснити дитині до 3 років межі її тіла, особливо на прикладі взаємодії з матір’ю. Зигмунд Фройд вважав, що адекватна реакція на такі роз’яснення – це бажання вашого сина вбити вас. Хоча суть едипового комплексу не зовсім полягає у вбивстві. Якщо говорити вже про увесь процес дорослішання, то важливою є здорова конкуренція, а правильний її перебіг гарантує можливість чоловіка конкурувати в дорослому житті за своє місце під сонцем.
У постановці «Макбет» бачимо порушення сценарію едипового комплексу, і – як наслідок – бачимо слабкого, неспроможного нічого змінити сина (Малкольм – Ростислав Колачник) і чоловіка (власне Макбет – Михайло Понзель). Однією з ключових фраз, яка в тій чи іншій формі повторюється у виставі, стала: «Мама сказала: “Макбете, коли ти виростеш, то обов’язково станеш королем” - і я наклав у штани». Цю ж фразу можна приписати й Малкольму, сину королеви Макдуф. Свідомо чи ні, та режисерка говорить про розвиток кастраційного комплексу, починаючи на прикладі стосунків матері та сина і продовжуючи його на прикладі чоловіка та дружини.
Кастрація в психоаналітичному значенні – це складний психічний досвід, який дитина переживає несвідомо у віці 3-4 років (який потім повторюється знову і знову), і пов’язаний він із втратою. До кастрації дитина жила ілюзією всемогутності і тут вона раптом має усвідомити, що її тіло має межі. Більш того: межі тіла визначені набагато вужче, ніж межі її бажань. Вимірюючи світ лібідинальною енергією (гроші, влада, амбіції – все за Фройдом), можемо стверджувати, що кастраційний комплекс в глави держави – не дуже добра річ для держави. Ні Макбет, ні Малкольм на цю роль не підходять, хоча по праву престолонаступництва вони можуть бути легітимними правителями. Але кастрований король не може бути королем (або президентом) через те, що він повинен ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Єдиним повноцінним чоловіком у виставі є друг Макбета – Банко (Назар Бонящук). Та всі, хто може боротися, гинуть, або втікають до іншої країни: «Іноді, тікати від зла – це єдиний спосіб бути нормальною», - говорить леді Макдуф (Ксенія Арнаут). Банко ж гине.
Світлина з вистави: відьми – Надія Калинюк, Таїсія Малахова, Ксенія Арнаут, Малкольм – Ростислав Колачник.
Про свободу
1-й: Слухай мене, свобода – це те, що всередині!
2-й: Слухай мене…
3-й: Слухай мене…
4-й: Мовчи й не шелести, бо ти дерево! – слова адресовані принцу Малкольму.
Не «шелестіти», не ухвалювати рішень, не нести відповідальності – таку позицію приймає Малкольм і майже до кінця вистави слідує їй. Проблема в тому, що за законами драматургії для розвитку конфлікту потрібні дві сильні особистості. Але всі представники чоловічої статі у постановці Рози Саркісян настільки слабкі, що просто не можуть вести конфлікт вистави. Тому основні важелі влади (рушії конфлікту) зосереджені в руках жінок – спершу протистояння відбувається між леді Макбет та королевою леді Дункан, потім – між леді Макдуф та королевою леді Макбет. Чоловіки ж більше нагадують декорації на ландшафті історії.
З цього приводу маю декілька припущень. Першим буде особиста позиція режисерки до патріархального дискурсу влади: зображуючи світ «навиворіт», Роза Саркісян ніби ламає патріархальний устрій. Процес подібний до маніпуляцій із лялькою вуду – щоб нашкодити реальному об’єкту, ми знищуємо його модель. Іншим припущенням буде створена альтернативна реальність, у якій історія розвивалася дещо по іншому: замість патріархату, в европейській комуні вкорінюється матріархат. Але в цьому суспільстві існують ті ж гріхи, які приписують «світу чоловіків». Так би можна було й залишити два полюси однієї планети, якби не в одній зі сцен, де на стіну проектується відео з репетиції, режисерка не поставила режисуру поряд із тиранією диктаторів. У такому контексті свобода у виставі набуває абсолютного значення, а значить – набуває відтінку нездійсненності. Вона більше схожа на ідеальне дерево з платонівського світу ідей, яке віддзеркалюється тисячами видів та сортів дерев у нашій реальності.
Світлина з вистави: подружжя Макбетів – Надія Калинюк та Михайло Понзель.
Про війну
Фатум – давньогрецький термін, який передбачає визначеність і фатальність долі. У персонажів античної міфології не було свободи, а була лише ілюзія вибору, адже кінець був завжди таким, яким його бачили три сестри-провидиці Мойри. У «Макбеті» Вільяма Шекспіра три відьми передбачають ключові моменти розвитку сюжету. В «Макбеті» Рози Саркісян вони ж (три леді – Макбет, Макдуф та Дункан) потім розігрують між собою основні події у виставі. Між ними й відбувається конфлікт сюжетної лінії. Усе розвивається у кращих традиціях давньогрецького міфу, де брати ведуть війну між собою через якесь там давнє прокляття абощо, батько вбиває дітей, щоб не збулося пророцтво і вони не вбили його, але вони все одно його вбивають і т.д. і т.п. Коли трапляється сюжет із «замкнутою екосистемою», увагу більше привертає не те, що відбулося, а те, що це може означати. Наприклад, що означає ця гібридна війна, яка стала невіддільною реальністю персонажів вистави і акторів, які грають цих персонажів? Війна, яка перейшла у фоновий режим існування людини. Війна як сценографія до історії країни. Війна як стан, або ж соціальний статус, який вже не стоїть до обговорення, але впливає на долі всіх, кого він стосується.
Я довго думав, що це за стан. Можливо наклалися відчуття життя в ізоляції. Можливо, тому, що я не був на війні, вона мені видається дуже суголосною до стану тривоги. Часом я про неї забуваю, адже у Львові не чути вибухів. Але вона постійно нагадує про себе: в економічному еквіваленті, через новини про загиблих, через новини про можливість широкомасштабних бойових дій. Тривога також виникає, коли намагаєшся відповідати чиємусь стандарту, намагаєшся комусь подобатися або бути зручним.
Макбет у своїх роздумах ставить від імені дружини собі запитання: «А ти хорошим хлопчиком був на війні?». Як бути хорошим хлопчиком, зразковим сином, правильною жінкою, доброю режисеркою?.. Усе це віддзеркалюється у виставі. І з категорії приватного (адже часто залучаються приватні історії акторів) віддзеркалені об’єкти переходять в категорію загального. І так, на мою думку, історія Ростислава Колачника, яка найбільше зображує бажання відповідати чиїмось стандартам, стає ключовим пазлом у всій виставі: «Мама наказала зарубати курку, але ніж виявився тупим. І коли нарешті я відділив голову від тіла, то курка не померла - вона ще якийсь час плигала по подвір’ї з відрубаною головою…» Убивство, як особиста втрата, яку воїн переживає, намагаючись бути хорошим для всіх крім себе: «Тепер ти будеш любити мене, мамо?!» – це вже, здається, було сказано від імені персонажа й адресувалося королеві Дункан.
Світлина з вистави Рози Саркісян.
Замість висновків
Певно що кожен хоче, щоб його любили, і кожен у свій спосіб отримує цю любов: хто силою, хто надмірним бажанням вислужитися, хто самобичуванням, можливо є й такі, хто просто любить, не чекаючи нічого на заміну. Альберт Айнштайн говорив, що зло – це відсутність добра. То, можливо, «війна (в метафоричному значенні слова) – це відсутність любові?..» Звучить гарно, та наскільки це корелюється з реальністю, невідомо. Дозволю зробити припущення, що свобода і відповідальність є обов’язковими атрибутами сутності, обізваної словом любов. Тепер тільки лишилося з’ясувати, що таке свобода та відповідальність і що таке любов.
P.S. Форма постановки вистави «Макбет» передбачала тісну співпрацю всієї команди: драматургів Андрія Бондаренка і Лєни Лягушонкової, сценографа Мар’яна Савіцького, художниць з костюмів Діани Ходячих та Діани Янчук, художниці/ка з освітлення Вікторії Романчук та Артура Темченка, звукорежисерів Володимира Помірко та Остапа Шупера, асистентки драматургів Катерини Сегет, асистента режисерки Михайла Понзеля та відеооператора Владислава Білозоренка.
Також значна частина постановки формувалася на основі акторських імпровізацій. У виставі діяли Михайло Понзель (Макбет), Надія Калинюк (Леді Макбет, Відьма), Таїсія Малахова (Леді Дункан, Відьма), Ксенія Арнаут (Леді Макдуф, Відьма), Назар Бонящук (Банко, Котик, Офіціант), Данило Хромов (Ленокс), Ростислав Колачник (Малкольм, М’ясник, Солдат, Дреґ Квін).
Фото: Ян Галас.
13.04.2021