Сиділи ми зі знайомим актором, пили каву. Він розповідав театральні новини Львова, які йому зазвичай розповідають інші люди, поставив горня на стіл, подивився у вікно, витримав професійну артистичну паузу і, продовжуючи цей потік свідомості про життя і мистецтво, сказав: «Недавно режисер Х. був на цій новій прем’єрі в театрі Лесі і що?! І вийшов на 30-й хвилині вистави, каже: “Це неможливо дивитися!”». Мова була про виставу «Герої хаосу» режисера Дмитра Костюминського (прем’єра відбулася 26 грудня 2020 року). Із розповіді я зрозумів, що йшлося про дилетантизм (мабуть, як команди постановників, так і акторів, але цього вже не скажу напевне), коли актуальність обраної теми (нерідко це кіч) перекриває якість постановки. Варто ще внести поправку на те, що згаданий режисер є представником традиційного театру. Далі лишаю вам простір подумати про цю замкнуту діалектичну спіраль боротьби традиції і нового, а сам перейду до категорії «неможливого» у постановці, але вже у власній інтерпретації.
Attention: ця стаття не є рецензією на виставу, у ній ви не знайдете опису сцен, розгляду акторських робіт, автор не назве всіх причетних до постановки, не опише, як виглядало сценографічне вирішення і спробує не ставити клеймо: була вистава доброю чи поганою. Це радше роздуми на запропоновані теми та спроба декодування основних маркерів постановки.
Поняття «героя» формується, коли зникає поняття «хаосу».
Хто такі «Герої хаосу»?
Першими приходять не думки, а відчуття. Відчувається тривога у вживанні цих двох термінів поряд, і вражені ділянки уяви вже малюють натовп «героїв», які творять свої «подвиги», знищуючи все на своєму шляху, лишаючи руїни та хаос. Тривога минає, коли розум робить перші спроби скласти пазли в єдину логічну структуру, і тоді приходить думка: ці поняття – «герой» та «хаос» – заперечують один одного.
Джозеф Кемпбелл чітко окреслює три стадії становлення героя. Перша – сепарація, коли герой відділяється від своєї спільноти, стає свого роду маргіналом, божевільним. Друга – «на межі», або ж так званий лімінальний період, коли герой перебуває на межі життя і смерті, спускається у потойбічний світ, у підсвідоме. Третя – реінтеграція, коли герой здійснює останнє своє випробування, після чого відбувається упорядкування хаосу, з якого він творить космічний прояв нашого світу. Те, що було на рівні відчуття, тепер викристалізовується у твердження, що поняття «героя» формується лише тоді, коли зникає поняття «хаосу».
Протиріччя існують для того, щоб виникало більше запитань, ніж відповідей.
Чому назва містить у собі протиріччя?
Думаю, що підказка криється у першоджерелах твору та драматургії їхньої побудови у сценічну дійсність. Мова про такі твори, як «Одіссея» Гомера та «Улісс» (латинський варіант імені Одіссей) Джеймса Джойса. У Гомера бачимо сакральний варіант героя. Але Джойс звертається вже до профанних мотивів. Письменник переписує «Одіссею» Гомера, зображуючи персонажів давньогрецького епосу в сучасному (станом на 1922 рік – перша публікація твору) світі. Леопольд Блум (прототип Одіссея) – звичайна людина зі своїми слабкостями. Щоб це підкреслити ще більше, Джойс вдається до натуралістичних прийомів зображення: випорожнення, мастурбація та інші негеройські деталі життя людини. Слідуючи мотивам Джойса, стверджуючи, що Земля – це планета воєн (хаосу), творці постановки десакралізують античне поняття «героя». А розбіжності, здається, існують саме для того, щоб у глядача виникало більше запитань, ніж відповідей.
У виставі настає пауза й актори звертаються до глядачів з питаннями: «Хто є героєм для нас і чи існують герої взагалі?..» У кожного були свої думки (хто озвучив, хто засоромився це зробити). Дозволю сказати, що під час цієї сцени мені було некомфортно, оскільки без доброго модерування розмова скочувалася до балаканини. На мою думку, концепт «героя» у сучасному дискурсі вичерпаний (формальний, наприклад – «головний герой п’єси»), або ж заново сакралізований (Герої Небесної Сотні, Герой України). Усі ж варіанти, віддалені в часі та просторі, були зняті з п’єдесталу та поміщені до лабораторії, тобто – проаналізовані та переосмислені.
«Герой-его» – це своєрідний медіум, який виконує трансцендентну функцію балансування особистості між двома світами.
Що таке «Герой» у великому профанному сьогодні?
Відповіді з партеру та зі сцени (актори долучалися до розмови) описували звичайних людей... переважно. Але факт мужньої боротьби людини із зовнішніми та внутрішніми перепонами, ще не роблять її героєм. Щоб не впасти в пафос і не поставити знак тотожності між «я» та «герой», звертаючись до архетипу самого поняття «героя», можна його сприймати символом постійного розвитку людини. За Фройдом «герой-его» то спускається у тойбічний світ підсвідомості, то підіймається у світ людей і має з ними шукати спільну мову та взаємодіяти. Якби Орфей не повернувся із царства мертвих, то це означало б, що особистість пережила катастрофу і втратила здатність тестувати реальність. Люди з подібною втратою описані в книжці «Королева безумства: по той бік реальності» доктора медичних наук Миколи Гнатишина, де він змалював п’ять клінічних випадків шизофренії. Але, як відомо, людина в станах зміненої свідомості більш схильна до проявів творчості: письменник Станіслав Гроф вживав різні психотропні речовини і під їхньою дією писав свої твори, або ж взяти хоча б банальний приклад із станом закоханості, який надихає людину на творчість і вчинки, що змінюють її життя. Тобто «герой-его» – це свого роду медіум, який виконує трансцендентну функцію балансування особистості між двома світами. Це саме здатність людини вийти зі світу темряви і йти до поставленої мети, поміж тим роблячи повсякденні справи, не втрачаючи відчуття реальності.
«Якщо ви шукаєте перехідну ланку між приматом і людиною, то ми і є цією перехідною ланкою» – Конрад Лоренц.
Чи вбивство ворога робить нас героями?
У виставі це питання звучить дещо інакше: «Чи є етапом еволюції вбивство індивіда індивідом?», – але наші місце і час дають змогу не теоретизувати, а запитати напряму. Коли в Романа Кривдика (актор, ветеран війни на Сході України) запитують, чи бачив він убивць, то Роман відповідає: «Іди до сраки». Маю пару думок з цього приводу: припущення перше – відповідь не змінилася, якби запитали: «Чи відчуваєш ти себе героєм?»; припущення друге – воїн-герой для нашого суспільства є сакральною темою, яка ще довгий час підлягатиме табу в обговоренні.
Ще раз: «Чи є етапом еволюції вбивство індивіда індивідом?» На сцені перед постановкою цього запитання ми бачимо, як один австралопітек палицею проламує череп іншому. «Каїн» вбиває «Авеля», але в цій історії ми не розуміємо, де є добро, а де зло. Міфологічна основа сценічного матеріалу вплітається в тканину теорії еволюції. Автори йдуть ще далі і запитують: «Чому Бог дозволяє вбивство?» Торкаючись сакральних тем, творці вистави створюють чергову патову ситуацію: релігія все ще має дуже міцну основу в нашому суспільстві, тому критика в її бік може бути цензурованою соціумом. Хоча, на початку другої половини минулого століття етолог Конрад Лоренц у своїй книзі «Агресія», підсумовуючи суть природи людини, сказав: «Якщо ви шукаєте перехідну ланку між приматом і людиною, то ми і є цією перехідною ланкою» (цитата не дослівна). Для нього релігія (як і для будь-якого антрополога міф) – це чергова сходинка еволюції. Слідуючи цій логіці, вбивство – це сама суть еволюції, у якій поняття героїзму просто не існує. І так буде, доки ми не станемо людьми.
«Ми самі маємо знайти вихід зі своєї глупоти» - Одіссей.
Мотив повернення: обіцяний рай чи регресія?
Один з основних мотивів у міфології. Одіссей усю свою мандрівку бажає повернутися додому та отримати довгоочікуваний спокій. Перед закінченням вистави ми бачимо сцену, коли роздягають Одіссея та Пенелопу (кожного разу це різні актори) і впізнаємо в них біблійні тіні перших чоловіка та жінки, які були вигнані з Едему і тепер намагаються відшукати дорогу назад. Це бажання прочитується в страждальному монолозі Пенелопи, яка втілює всіх жінок, чиї чоловіки йдуть на війну. Бажаючи звільнитися від страждань, ми подорожуємо крізь час і простір в пошуках «неверленду». У виставі ці пошуки показані як процес регресії: людина повертається в точку, з якої вийшла, але за задумом творців вистави – у цій точці вона була ще австралопітеком і робила свої перші кроки на довгому шляху еволюції.
Розбиваючи всі ілюзії про дім (рай) як місце, куди можна просто повернутися і про героя (месію), який прийде нас рятувати, автори звертаються до традиції філософської думки екзистенціалістів, які вважали, що людина має робити свій вибір сама і так само сама має нести за нього відповідальність: «Ми самі маємо знайти вихід зі своєї глупоти» (репліка Одіссея з вистави).
Фото: Тетяна Джафарова
02.03.2021