Рефлексії на виставу «Уявні маршрути Львовом» (авторка ідеї та драматургиня – Вікторія Миронюк) у театрі ім. Лесі Українки
У класичній науці час перестав сприйматися як абсолютний об'єкт, коли Альберт Айнштайн у 1916 році опублікував загальну теорію відносності. Хоча ще задовго до того окремі філософські концепції Сходу ставили солідність часу під сумнів, сприймаючи його як ілюзорну субстанцію та стверджуючи, що реальність можлива тільки в теперішньому моменті. Історики ж сприймають минуле через взаємозв’язок фактів, мотивів, зрештою – хаосу, але точно не як ілюзію. Саме ці два принципи (ілюзорного та реального), на мій погляд, зіткнулися у виставі «Уявні маршрути Львовом».
Анастасія Лісовська (Макаренко) - полонена концентраційного табору Штуттгоф.
Індивідуальна історія у фактах, як принцип реальності
Це фото було відзняте далекого 1943 року в селі Штуттгоф (нині с. Штутово, близько 40 км на схід від Гданська). Перед тим Анастасія декілька днів провела в тісному товарному потязі разом з іншими остарбайтерами. Вже за незалежної України вона розповідала онучці деякі факти свого життя, яке постійно було під ймовірністю припинення: перераховуючи рідних братів та сестер, яким не судилося подорослішати, вона починала загинати пальці на одній, а потім і на іншій руці. Вона згадувала, як восени 1932 року невідомі люди прийшли в її дім і забрали їжу. Згадувала як, захищаючи матір, вдарила батька кочергою. Згадувала, як батько, тримаючи на неї образу протягом всього життя, не захотів зробити хоч щось, щоб її не відправили до німецького табору. Згадувала також, як в останній день війни вона з іншими полоненими спостерігала за траєкторіями снарядів у них над головами, що летіли з одного боку на інший і навспак. Один випадково влучив у доменну піч, до якої наступного дня мали відвести полонених. Але вибухи стихли, війна скінчилася і їх, звільнених полонених, відправили по домівках.. Вона згадувала вибірково, стверджуючи: «Є що згадати, але нема чого слухати...» Розповіді були переривчасті та неточні. Дечого вона розказувати не хотіла.
Анастасія Лісовська – онука жінки, з історією якої ви мали можливість ознайомитися.
Мистецтво – межа об’єктивної реальності та художнього домислу
Якщо переглянути програмку до вистави, то можемо прочитати таке ж ім’я, як і в жінки з фото – Анастасія Лісовська. У програмці зазначена її онука. Може скластися враження, що історія знаходиться в межах додаткового уточнення фактів, її можна “полапати”, перш ніж приймати на віру. Але по перегляду вистави зав’язується аналогія «уявних маршрутів» та життєвого шляху людини, який ми не можемо дослідити з абсолютною певністю через низку об’єктивних причин.
Подібно до процесу читання, ми дивимося згрубша на основні події в житті Анастасії, як на першу та останню букви у слові. А дрібні та «пересічні» – доконструйовуємо (уявляємо), спираючись на «об’єктивні» (правильніше буде говорити про інтерсуб’єктивні) знання, суб’єктивні міфи з історії та інші гріхи нашого розуму. Наприклад, рік депортації Анастасії в одному документі вказано 1942-ий, а в іншому 1943-ій. Згаданий факт, що вона їхала в тісному товарному вагоні – це вигадка автора статті, але вона не позбавлена ймовірності бути правдою. А також спроби надати тексту хоча б якоїсь естетики викладу, мабуть, поставили хрест на його історичній цінності.
Перформерки (всі три склади, зліва на право) - Софія Лешишак, Ісабель Маркулова, Катерина Кудлач, Зоряна Дибовська, Анастасія Лісовська, Анна Єпатко.
Мистецький задум, що створює альтернативну реальність
Тепер, пишучи ці рядки, пригадую деталі театрального дійства. Все здається дуже просто і для опису пригадування вистави вистачить евклідової (лінійної, яку заперечив Айнштайн) геометрії – двох точок на координаті часу. Пригадую чорний кабінет та атмосферу дружнього затишку. Пригадую, як перформерки – Ісабель Меркулова та Анастасія Лісовська – повели глядачів у знайомі місця із малознайомими фактами історії Львова: річки Полтви та її “чарівного” перевтілення в каналізацію, розповіли про те, як там ховалися євреї в часи окупації, розповідали історії своїх рідних та запросили глядачів поділитися своїми історіями, асоціаціями і переживаннями на запропоновані теми. У цій розгалуженій театральній дійсності час вже більше нагадував не пряму між двома точками, а радше кучеряве дерево, де окрема вітка – це окрема людина зі своєю версією реальності.
Акторки на час перформансу прийняли роль провідників у розгалуженій системі світів: об’єктивної історії Львова та суб’єктивних історій учасників дійства. Маршрути та річки Львова (та й України загалом) наклалися на ментальні мапи глядачів – їхні страхи, мрії, переконання та ін. У глобальному сенсі це нагадувало мирну експансію за принципом «споглядати не руйнуючи» (фраза з книги соціальних фантастів братів Стругацьких «Хвилі гасять вітер»). А в масштабах більш приземлених – це була дружня розмова, основою якої стало терапевтичне прийняття іншості. І якби це прийняття було основою нашого співіснування, то у далекому 194? році хтось із львів’ян, піднявши люк каналізації, не вигукнув би: «Тут євреї!» - і замість десяти вижилих, що переховувалися у каналізації, вижило б більше... точніше – нікому не довелося б переховуватися.
Ісабель Меркулова.
Принцип “реального єдинорога”, або як уявне впливає на дійсність
Увесь час перформанс супроводжувався ілюстраціями на піску, що був на столі, який стояв у центрі глядного простору. Актриси малювали ілюстрації до своїх розповідей, а потім стирали їх і малювали знову… Хто намагався щось намалювати (чи збудувати) на пісочному узбережжі моря, то пригадує як хвилі раз-по-раз множили на нуль усі спроби. Ці малюнки були подібні мріям, яким ніколи не судилося втілитися в реальність.
Усе це нагадує ідею, якою нас переконують у тому, що єдинороги реальні. Минуле, якого вже не існує, уява втілена через мистецтво, чиїсь незначні відчуття та переживання (пригадуєте вислів: «мені б твої проблеми»?) – усе це той таки казковий єдиноріг, якого, здавалося б, не існує. Але якщо хтось (якась маленька дівчинка, назвемо її Настя) вірить у цю казкову істоту, якщо єдиноріг має реальний вплив на вчинки Анастасії, значить – це уявне є реальним, навіть якщо його не існує насправді. Ваша мрія чогось досягнути теж є уявною, і залишається такою доки не набуде матеріального прояву. І коли вона набуває матеріального прояву, то чи можете ви стверджувати, що вона нереальна?
Ісабель Меркулова та Анастасія Лісовська.
Ще кілька слів замість висновків
Факти ненадійні, час відносний, єдинороги реальні… До чого все це? Можливо до того, що перш ніж щось стверджувати, варто глибоко вдихнути та полічити до десяти. Вистава «Уявні маршрути Львовом» подібна глибокому вдиху, а рахувати вже доведеться вам самим. Під кінець рахунку в мене сформувалося запитання: «Як бути з «уявними» об’єктами – чужим болем та незручною історією – які напряму мене не стосуються, але мають відношення до середовища, в якому я живу?». Мабуть, найвідповіднішими двома тезами тут будуть – прийняття та (пере)осмислення, адже непропрацьована історична (індивідуальна) травма приречена на повторення.
Фото: Романа Яремин
09.04.2021