Історія роду, який згубили марні надії, бойові півні та безпутні жінки
Рефлексія на однойменну виставу (і критичну дискусію навколо неї) режисерки Оксани Дмитрієвої та художниці Наталії Денисової в Харківському театрі ляльок ім. Афанасьєва. Драматургині – Лєна Лягушонкова і Катерина Пенькова (прем’єра – червень 2021 р.)
Марні очікування, в яких уява автора малює заплаканих акторів, що грають виставу, яко «пропозицію, від якої не можна відмовитися»
«...я не багато очікувала від «твору» Лєни Лягушонкової, проте маніпуляції з бутафорськими ділдо протягом більшої частини майже тригодинної вистави на суржику з матюками, яка в анонсі була представлена як «генетичний код нації», були більше схожі на диверсію, а не популяризацію творчості сучасних українських драматургів...
Залишається лише процитувати одну з героїнь, що «лайно у нічному горщику – то просто лайно, а лайно, розмазане по стінах, – то вже мистецтво». Оце саме той випадок», – уривок публікації на сторінці фейсбук однієї з шанувальниць театру ляльок ім. Афанасьєва.
Цей текст сформував мій горизонт очікувань, але його слова вмирали одне за одним від кожного удару стрілки годинника, що відміряв хронометраж вистави. Умирали, як і члени роду Хосе Аркадіо (першого), який хотів дійти до моря, але так і не знайшов його і заснував Маконду десь в зарослях лісу та лабіринтах історії. Та перечитуючи гнівні коментарі, можна зрозуміти, що глядачі насправді люблять театр ім. Афанасьєва. Але любов до конкретного театру не дає розуміння загальних театральних процесів в Україні. І, як на мене, основним оціночним критерієм має бути формула Станіславського «не вірю», а не «не розумію/сприймаю», інакше відбувається, те, що можна описати як внутрішню культурну колонізацію, яка перетворює мистецтво в провінційну діяльність.
Ну а щодо фалічних образів та нецензурної лексики, то питання лише в тому, чи вони виконують відведену авторками функцію. Наприклад гарбуз (який нагадував ділдо) присутній і в українській традиції (щоправда, круглий). І коли дівчина вручала сватам гарбуз, то це було прямим натяком на «чоловіче здоров’я», адже гарбуз – це народні ліки від імпотенції. Здається тема потенції до однієї з провідних тем книжки Маркеса дуже доречна, адже «Сто років самотності» – це суцільний інцест і не тільки (мали б сором ті нобелівські лауреати таке писати! Можна було б описати любов так, як це зробив Сервантес у «Дон Кіхоті»). А нецензурна лексика переважно сконцентрована у монолозі Олуреано Буендіо, коли він в пориві відчаю і гніву намагається висловити свій біль і ставлення до всього, що стало причиною смерті його сімнадцяти синів (це ж скільки гарбузів треба було з’їсти). На ці висловлювання один з персонажів відповідає (голосом снобів): «Цього ми не запишемо (до листа/до п’єси), бо багато матюків».
На мій скромний погляд, на сцені не було нічого експериментального, провокативного, артхаусного… нічого, що б виходило за канон традиційного театру, в якому мова йшла про людину і її борсання у морі. Не в тому морі, що загубилося десь неподалік загадкових земель Маконди, а в тому, на дні якого перебувають більшість мешканців прообразу Маконди, які, хоч і «пам’ятають назви речей, але для чого ті речі – уже забули».
Бойові півні, які втратили голову ще за часів Хосе Аркадіо (першого) і тепер вимушені клацати по кнопках гаджетів наосліп, набираючи випадкові, часто гнівні, речення
Смутно пригадуючи сюжет Маркеса, мало помічаєш відмінностей сценічного тексту з оригіналом, хоча на сцені явно було щось інше, адже Маркес точно не вживав отих «підписдесь», «ПГТ» та ін., якими Катя Пенькова та Лєна Лягушонкова (чому в дискурсі про погану інсценізацію говорять лише про Лєну? Бо «прізвище Лягушонкова відразу не викликало довіри»?) щось явно намагалися сказати. Не буду вас водити лабіринтами своїх думок, як Мойсей єврейський народ пустелею, і скажу прямо: п’єса була не лише інсценізацією, а й адаптацією до українських реалій (капітан очевидність!). Здається, саме про це йшлося, коли в анонсі до вистави творці писали про «код нації» (очевидність не така вже й очевидна, якщо тут у декого виникли запитання). Тож у чому полягав код нації і про що була вистава?
У моєму баченні, творці вистави говорили про людину, відрізану від зовнішнього світу своєю глупотою, сформованою глухим лісом, що відділяє Маконду від бурхливого моря (море читайте як символ великого світу). Драматургині зберегли такі елементи першоджерела, як екзистенціалізм, магічний реалізм, маркесівський сюжет врешті решт. Змінилися лише мова і жанр тексту з літературного на драматичний. Якщо сказати, що мова була сучасною, тоді ми просто вступимо у погано виконану саперську роботу, де під словом «сучасний» (роблячи висновок із коментарів до вже згаданої публікації у фейсбуці) треба буде розуміти «підступний план масонів із розбещення молоді та знищення високої культури». Простіше: питання сучасності потребує окремої статті.
Кажучи про адаптацію до українського контексту, то вистава була про людину, що мешкає в провінційному ПГТ, яка міфологізує все навколо, а дрібниці й дурниці, принесені з великого світу, приймає як магічні артефакти і спосіб збагачення (лід, магніт і т.п.). ПГТ – це спосіб мислення більшості українців і не тільки. Якщо вдягнути кілт (шотландський народний одяг, схожий на спідницю, раптом хто не знає) і пройтися центром Львова, то ефект буде одним, але зовсім іншим буде ефект, якщо в кілті пройтися десь на Сихові чи Рясному (всього годину пішої дистанції від центру Львова, а йти вже доведеться перебіжками та зигзагами, минаючи сумнівних типів і, особливо, їх скупчення). ПГТ – це неприйняття, нерозуміння всього інакшого. ПГТ – це коли «прізвище Лягушонкова відразу не викликає довіри», або: «те, що і в Ляльковому, і в Шевченка цього сезону прем'єри цієї Лягушонкіної скоріш за все означає, що це з рознарядки. Державні театри, наскільки я знаю, мають рознарядки «зверху» на частину своїх прем'єр. Її п'єса в Шевченка також дуже слабка саме як п'єса. Схоже, що це тенденція, а не випадковість». Відкрию таємницю: таке було за Радянського Союзу і вже давно нічого подібного не практикують в театрах України.
Будучи очевидцем розвитку сучасного українського театру, мені лишається лише розводити руками, адже подібні тексти паралельно до театрального процесу пишуть свою драматургію, яка є цікавою для вивчення, бо формується міфами і є дуже потішною та може бути використаною в наступних текстах драматургів і драматургинь. Драматург Павло Ар’є саме так і зробив у п’єсі «Людина в підвішеному стані»: він описав свій досвід співпраці з театром (постановка п’єси «Кольори»), в якому Ігор Білиць близько семи років по тому поставив цю п’єсу.
Безпутні висновки, продиктовані автору статті масонами з метою вбити українське мистецтво і алкоголем та героїном зруйнувати країну
Циган Мелькіадес, який згинув на болотах і все ніяк не покине нас, вже давно приніс роду Хосе Аркадіо важливу інформацію: смерть знає про Маконду. Це одна з найважливіших фраз у творі, адже ніщо так не пробуджує людину від самодурства, як усвідомлення власної смерті. І саме вона в результаті стала тим заповітним морем для роду, який згубили марні надії, хоча за життя ці люди мріяли про геть інші речі ніж ті, якими жили. Після перечитування коментарів під гнівними публікаціями у фейсбуці, виникло запитання: «На що я витрачаю своє життя?!» Це ж питання одночасно адресувалося й моїм уявним опонентам. Живемо тимчасовим, ніби майбутнього ніколи не настане. Вмираємо так, ніби ніколи й не жили. «20 років намагаємося припинити війну» (стосується персонажів вистави і дай боже, щоб це тільки їх і стосувалося). Зі сміття намагаємося створити золото – один із найдеструктивніших із земних металів.
Австралійська медсестра Бронні Вер, «розшифровуючи манускрипт Мелькіадеса», виокремила п’ять дуже слушних думок, до яких варто прислухатися, коли починаєш, або закінчуєш чергову війну, коли вирішуєш одружитися чи завести коханку, коли приймаєш чергове рішення у своєму житті в автоматичному режимі:
Шкода, що я не дозволяв собі подорожувати і бути щасливим;
Шкода, що я так мало спілкувався з друзями;
Шкода, що мені забракло сміливості виразити свої почуття;
Шкода, що я забагато працював;
Шкода, що мені не вистачило мужності залишатися вірним собі, а не жити так, як очікували інші.
Фото: Олеся Тернопол
17.07.2021