Сонячний день, зустрічаю Григорія Шумейка біля театру. Першого травня у нього був ювілей – 70 років, 50 з яких він провів у професії актора та режисера на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької. Погляд трохи розгублений. Каже: «Знаєте, не хочу святкувати та й інтерв’ю давати не хотів би… – на хвильку затинається, – Дуже багато 2020 і 2021 роки забрали…» – ледве стримує сльози. Розповідає трохи про те, що болить найбільше. Потім переводить русло розмови на рідну Полтавщину, театр, максиму вимогливості до себе в акторському ремеслі.
Григорій Шумейко – народний артист України, актор та режисер. Народився у Лубнах, на Полтавщині у селянській сім’ї 1 травня 1951 року. Акторську освіту здобув у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс з. д. м. України І. О. Молостової, з. д. м. України Н. А. Биченко, 1971-1974 рр.). Спеціальність «режисер» здобував у Театральному інституті ім. Б. Щукіна (курс н. а. СРСР Є.Р. Симонова) та інституті ім. І. Карпенка-Карого (постановка дипломної вистави під керівництвом н. а. України С. В. Данченка).
Зіграв понад 100 ролей в театрі та кіно і поставив близько 20 вистав.
Відзначений Орденом «За заслуги» III ступеня та Відзнакою Міністерства культури «За досягнення в розвитку культури і мистецтва».
«Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці – лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі».
Це порівняння з дорогою, вимогливість до себе до досконалості дуже мені близькі. Вважаю щасливою ту людину, яка досягла цього, яка зустріла на цій дорозі добрих вчителів. Я зустрів.
Полтавщина. Генезис
Я вчився в трьох школах: спочатку в рідному селі Малий В’язівок, потім у селі Кононівка, де дід Гоголя був священиком, і в Ісківці, куди приїздив Тарас Шевченко до свого друга Олександра Афанасьєва-Чужбинського. Поряд були села де народилися Василь Симоненко, Володимир Підпалий, а в Лубнах жив і працював Микола Міхновський. Для мене дуже важливо знати звідки я родом, адже та земля багатьох видатних людей зростила. Хоча тоді ніхто нам про них не розповідав. Часи були такі. Потім я вже почав сам досліджувати ці питання і тоді захопився поезією, почав більше читати. Ще в школі з підказки вчительки на творчих вечорах почав вивчати гуморески. Так народилося бажання стати актором.
Роль Симона у виставі «Розорене гніздо» (1982 р.) Я. Купали, реж. Алла Бабенко
Навчання
Мій світогляд формувався від двох позицій – внутрішньої «в собі» і те, що я наздоганяв, пізнавав зовні. При вступі я мало знав, що таке театр, замало був знайомим і з драматургією. І тому ще до вступу в театральний ВНЗ я закінчив курси керівників художньої самодіяльності при Полтавському театрі ім. Гоголя під керівництвом Бориса Прокоповича. В той час театральні гуртки відкривалися на кожному кроці, система забезпечувала, щоб скрізь були керівники, адже це засоби впливу та розповсюдження ідеології. Та мені пощастило на вчителя: Борис Миронович був із західної України, він вмів шукати тріщини в системі та ставити хороші роботи. Після його школи я вже їхав до Києва підготованим. І я вступив на курс Ірини Молостової та Нінелі Биченко. Зі мною також тоді на курсі був Анатолій Хостікоєв, з яким ми вже в театрі ім. Марії Заньковецької зіграли одну роль у постановці Сергія Данченка «Прапороносці» (1975 р.).
Ці дві позиції – внутрішня і зовнішня – мусили набрати певної висоти, щоб можна було собі сказати: «Я можу бути й режисером». Це був кінець 80-тих і на той час я вже створив і вів аматорський театр «МЕТА», де ми ставили такі вистави, як «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Собор» Олеся Гончара, «Вертеп» Валерія Шевчука та ін.
Роль Лукаша у виставі «Лісова пісня» (1983 р.) Лесі Українки, реж. Алла Бабенко
Сергій Данченко. Театр підтексту
Мені пощастило потрапити до театру, коли керівником вже був Данченко, але й ще був живий Борис Романицький і його покоління акторів. Мова йде про рівень культури, рівень професіоналізму, рівень віддачі. І це не було показне, не було сформовано гаслами, воно плоттю своєю і духом було розчинене у цих стінах.
Першою моєю роботою на професійній сцені була роль Глашатая у виставі «Річард III» (1974 р.). Це була незначна роль і про неї особливо нема що говорити. Але постановка саме цього твору драматурга в Україні, здається, була першою. Пригадую у виставі були підвісні шлюзи на ланцюгах, які відкривалися і закривалися як камери для в’язнів. Це була дуже тонка алюзія, що всі ці мешканці під вагою обставин чи ідеології були сформовані чи деформовані під умовами того життя, яке їм намагалися нав’язати. І в Данченка ще був такий розподіл ролей, що головних персонажів Річарда і Річмонда грали Богдан Ступка і Федір Стригун. Кожного разу вони мінялися ролями. Навіть в таких деталях бачимо, що той театр був з глибоким підтекстом і шляхом такого прочитання здійснювався колосальний вплив на глядача.
Роль Карандишева у виставі «Безприданниця» (1985 р.) О. Островського, реж. Алла Бабенко
Театр тоді і тепер
Гасло: «Ми театр сучасності», – сказане Борисом Романицьким, яке використовується у нас на афіші, можна по різному трактувати. Скажемо так: театр формується духовним запитом і можливостями колективу, і звичайно запитом суспільства. Наприклад, Василь Яременко говорив: «Доки я живу, доти «За двома зайцями» на заньківчанській сцені не йтиме». Сьогодні вистава йде і публіка її дуже добре сприймає. Не знаю, що саме мав на увазі Яременко, але я б теж не ставив цю п’єсу. Для прикладу, поставити поряд «Мину Мазайла» Миколи Куліша і «За двома зайцями» Михайла Старицького, то у Куліша нема глузування над українськістю, нема цих гротескних фарб, що бачимо у Старицького. Гадаю, між сміхом та глузуванням дуже тонка грань, яку часто не розрізняють. Маю зізнатися, що й образ, який створив Микола Яковченко у фільмі не надто імпонує моєму сприйняттю. Кожне ж явище має своє коріння, свої початки і ця естетика блазнювання проявляє себе в Тарапуньках, Кроликах, 95 кварталі. Я дуже люблю сміх Івана Котляревського, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Павла Глазового, але не глузування. І мені здається, якраз тоді театр сповідував естетику сміху, що зараз є втраченим.
Роль Франца Йосифа у виставі «Амадей» (2006 р.) П. Шеффера, реж. Вадим Сікорський
Алла Бабенко. Від провокатора до доброї мами
Для Алли Григорівни характерним було, що вона завжди намагається відійти від побутовщини. Важливими є спілкування, атмосфера, в якій зростає артист, вистави, які він дивиться. І якщо в Алли Бабенко була можливість культурного діалогу з такими гігантами, як Товстоногов та Ефрос (адже вони творили в один час), то логічно, що вона теж користується тією ж методикою праці з актором, на тому ж рівні підходить до розуміння матеріалу. Особливо характерний для неї є феміністичний підхід до прочитання жіночого образу: коли жінка наближається до єдиної сповідності, до Божої перевірки в собі, свого призначення. Навіть в житті бачимо – для Алли Григорівни призначення стоїть вище особистих потреб.
У неї безмежний арсенал впливу на актора – від провокатора до доброї мами. Вона вміє в акторі мимо його волі видобути потрібне проживання. Потім, як вже існував в іншому невідомому мені вимірі, лишалося дивувався де це в мені знайшлося. Наприклад таким був в «Ідіоті» Рогожин, у «Лісовій пісні» Лукаш, Гусман у «Перед заходом сонця» та ін. Однією з моїх улюблених ролей були Шарль у «Мадам Боварі», Іван Стратонович у «Брехні», Симон у «Розореному гнізді», Карандишев у «Безприданниці». Ми трактували Карандишева так, що цей персонаж через бідність, з одного боку, не мав права зайняти становища в середовищі поміж Вожеватовим і Кнуровим, а з іншого боку – через надмірну амбітність він мав право навіть нав’язувати Ларисі Огудаловій (грала Лариса Кадирова) свою волю.
Роль Рогожина у виставі «Ідіот» (1998 р.) Ф. Достоєвського, реж. Алла Бабенко
Що таке заньківчанська традиція
Заньківчанська традиція – це насамперед рівень художньої культури., Перші вистави, що я подивився, приїхавши до Львова – це «Суєта», «Марія Заньковецька», «Сестри Річинські», «Камінний господар». Для мене це було, як побувати у храмі та отримати причастя високою культурою жесту, культурою володіння словом, культурою проживання в образі. На той час досконалішого театру в Україні не було. Такі багаті індивідуальності працювали в театрі, що це мимоволі прочитувалося зі сцени. Наприкла,д ось тут в моїй гримерній сидів Богдан Кох (1925-1996 рр.), а тут Олександр Гринько (1919-2013 рр.) – обоє пройшли сталінські концтабори, але зберегли в собі святість мистецьких цінностей і національних скарбів. Були в театрі й яскраві борці за партію, але коли мова йшла про театр, то там всі об’єднувалися і йшли вже в руслі художньої цінності. Тобто тут вже мова про колектив як ансамбль. Це те, що виділяє… виділяло! Бо тепер трохи все інакше. На жаль, це слід визнати.
Фото 6 – Роль Жезніцького у виставі «Сава Чалий» (2006 р.) М. Старицького, реж. Федір Стригун
Інші театри. Зміна парадигми
Я проти брутальної лайки на сцені, тому десь як років чотири я вже перестав ходити в інші театри. А раніше не пропускав жодної прем’єри, жодного гастрольного колективу. Сьогодні можна ввімкнути телеканал Mezzo і це хороший зразок, щоб зрозуміти відрив того, що ми бачимо у нас, з тим, що може бути. Наприклад, в нашому театрі відносно недавно гастролював театр з Вільнюса з виставою Еймунтаса Някрошюса «Борис Годунов». Наша публіка вирішила так: «Якщо “Борис Годунов”, значить – Пушкін”» А те, що це поставив геній театральної сцени, що це рівень європейського театру, то цього мало хто зрозумів. Тоді вкотре підтвердилося моє спостереження, що між публікою і театром вже не стільки єдності, як це було в період ренесансу в театрі ім. Марії Заньковецької. Тепер же ми втратили контакт з публікою. Для прикладу – Театр ім. Курбаса має свою публіку, навіть театр ім. Лесі Українки має свою публіку. Який вже рівень цих взаємин, я не беруся судити, адже я не сприймаю нецензурної лексики зі сцени.
Фото 7 – Роль Капітана Урбіна у виставі «Благочестива Марта» (2003 р.) Т. де Моліни, реж. Алла Бабенко
Режисура. Втілюючи філософію життя
Якщо в актора діапазон від філософа до акробата, то у режисера – від педагога до філософа. Режисер не має права робити паузи в цьому діапазоні, інакше ставить себе у програшне становище. Вистава в театрі робиться приблизно за півтора – два місяці, але для режисера підготовка до постановки часом триває й декілька років. Важливо не просто прочитати п’єсу зі сцени за допомогою акторів, декорації, простору, певну естетику. Цього недостатньо. Важливо у режисурі висловити філософію буття через інструментарій сценічного мистецтва.
Для мене завжди було складним питання черг, двох чи трьох складів. Часто тільки певний актор може виразити задум режисера. З іншого боку, можливість залучити якомога більше акторів мене радує. Наприклад, у виставі «Вода життя» було залучено на вісім персонажок шістнадцять актрис. Мене це тішило, адже простій для актора – це вбивство. Репертуарний театр несправедливий до долі актора.
Однією з моїх найулюбленіших вистав, реалізованих мною, є «Бояриня». Взагалі Леся Українка разом з Миколою Кулішем є моїми улюбленими драматургами, яких би мені хотілося ставити ще і ще. Проблема Боярині – це проблема, яку, на мою думку, Леся Українка списала з українського театру: він шляхетний, потрібний, але не готовий був втілити інтелектуальну драму.
Марія Шумейко в головній ролі у виставі Лесі Українки «Бояриня» (2009 р.), реж. Григорій Шумейко
Акторський фах – це не зупинка
Для того, щоб щось висловити зі сцени, то щось потрібно забути, відмовитися від себе. Інакше це перетвориться в несправжній театр. Наприклад, Шарль у «Мадам Боварі», Симон у «Розореному гнізді», чи Рогожин в «Ідіоті» – це оголений нерв. Але не завжди це вдається.
Ми багато дискутуємо на цю тему з колегами, від яких я часто чую, що в акторській майстерності манеру проживання можна замінити технічними засобами і результат буде той самий. А я не погоджуюся. Коли в роль вкласти емоцію, коли ввійти у підсвідомість свого персонажа, то лише тоді починається мистецьке одкровення. У театральному мистецтві ти або жрець, або блазень.Ти або сповідуєш театральне мистецтво, або ні. Саме сповідність, адже навіть у виставі «Картка любові» про Ольгу Рожкевич за Романом Гораком я жанр визначив як “Сповідь на одну одміну”. Але сповідність присутня не тільки в трагедії (якщо брати чисті жанри). Візьміть для прикладу фільм “Список останніх бажань” з Джеком Ніколсоном.
Мені здається, до таких речей потрібно прагнути, от яку еволюцію повинен проходити актор, адже акторський фах – це не зупинка. Це навчання, це проби, помилки. Це гойдалка вдосконалення. І раз вийшов на цю стежку, то треба вже й тримати рівень як на рівні професії, так і на рівні духу.
Розмовляв Олексій Паляничка
06.05.2021