Touching the void

Критика на прем’єру вистави «Віват, Бушон!» режисера Ігоря Матіїва у Національному театрі ім. Марії Заньковецької

Буває так, що при перегляді деяких вистав виникає більше критичних зауважень, ніж роздумів на тему «про що» говорили творці вистави. Що робити в такому разі? Можливо, краще промовчати? Але байдужість (мовчання) часом набагато гірша та деструктивніша за критику.  Саме тому, з любов’ю до театру, доля якого мені не байдужа, висловлюю цю критичну заувагу.

Опис

Бушон  – алегоричне місце, де нічого немає. Де людина перебуває в стані абсолютного паразитування на тілі своєї країни та цілої планети. І коли така людиноподібна субстанція не має чого дати, то порушується принцип здорового взаємообміну в природі та соціумі, що призводить до виникнення явища «вампіризму»: якомога більше взяти та нічого не запропонувати на заміну. І не важливо, чи масштаб вимірюється в окремих індивідуальностях, чи у квадратних метрах з окресленими кордонами, визначеною державністю та багаторічною історією.

Сюжет розповідає про маленьке село Бушон (з франц. – корок) десь в сліпій точці Європи: «Німці до нас не добралися, вони просто не знайшли нашого села», – говорить один з персонажів вистави.

Не продукуючи нічого, місто живе на Європейські гранти. І коли з’ясовується, що ці гранти витрачалися не за цільовим призначенням, то адміністрація Бушону змушена повернути гроші і заплатити штраф. Тому бургомістр (в п’єсі це було містечко, а не село, тому був і бургомістр) села проголошує автономію, а потім і війну заради того, щоб позбутися боргів і після капітуляції отримати статус розореної у війні країни.

Аналіз

Якщо взяти соціально-політичну п’єсу і гіперболізувати наявні в ній жарти в бік туалетного гумору, то вийде сумна картина: які жарти – такий і рівень культури в країні.

Наведу кілька прикладів. Чому факс з Брюсселя наші головні герої отримують із сільського (будка на вулиці) туалету? Це беззмістовно і ніде далі у виставі не оправдовується, а лише в певний момент викликає у глядачів сміх.

Чому в цьому ж таки туалеті хаотично то з’являються, то зникають люди? Чому персонажі то виплигують з вікна (з якого до землі пару метрів), а потім через нього спокійно заходять назад до мерії/сільської автобусної зупинки? Бо це теж ніби смішно, хоча вже й не дуже, але це точно беззмістовно і невиправдано: на сцені нагромаджені декорації, які нічого не означають, адже використовуються хаотично, що нівелює будь який натяк на семіотику і сценографію перетворює у звичайнісіньку бутафорну декорацію.

Навіщо використовувати жарти нижче пояса, якщо в самій п’єсі достатньо достойних жартів? А я скажу навіщо – бо людям, які не люблять читати складні книжки, дуже подобається примітивний гумор. І доки театр буде бавитися з глядачами в "криве дзеркало", доти в програші будуть обидві сторони.

Оцінка

Знавець античності та перекладач Андрій Содомора в одній зі своїх лекцій розповідав, що у латинській мові є два терміни на позначення слова “білий”. Один з них означає божисто сяйнистий колір, а інший стосується мертвого та холодного, що несе смерть.

Подібно до білого кольору, порожнеча також має різні значення. Наприклад у документальній стрічці “Touching the Void” (Торкаючись порожнечі), яка розповідає історію британського альпініста Джо Сімпсона, під порожнечею розуміється смерть, адже альпініст у сходженні зі своїм другом на Перуанські Анди зламав ногу і лише дивом лишився живим. Цей дотик породив безліч сенсів, які Джо втілює в життя і понині.

А є порожнеча, як у виставі “Віват, Бушон!”, де мене всю дію намагалися розсмішити жартами нижче пояса, після чого я вийшов з театру з відчуттям спустошення, адже не мав ні приємного відчуття від доброго інтелектуального гумору, ні матеріалу для роздумів. Висновок: не варто примітизувати мистецтво для того, щоб подобатися.

Фото: фейсбук сторінка театру ім. Марії Заньковецької.