Ефект Люцифера

Рефлексії на фільм«Погані дороги» (2020 р.), сценарій та режисура Наталії Ворожбит, оператор – Володимир Іванов, виробництво – Kristi Films.

«Людина має руки, ноги, стегна

і все, що треба мати, має.

Людське обличчя: очі, губи, ніс,

вуха, щоки, брови. 

Так.

Є у неї навіть голова.

Ага.

Але. Одного я не можу зрозуміти.

Чому на світі так багато зла?»

DAKH DAUGHTERS

Жанрово фільм не визначений як «жахи», але натуралізм в ньому сягає глибин найстрашніших горорів. Цей страх покликаний життєвою правдою війни і схований він подібно хижому звіру в гущі природи самого явища з екзотичною назвою «людина». Страшною у фільмі є правда, яка набуває матеріальної форми не десь далеко, а в країні, у якій живемо, у місті, вулицями якого ходимо, у сусідній квартирі, або, можливо, навіть в нашій власній. У фокусі фільму не стільки війна, скільки сама людина в умовах війни, її темний бік, що його Зигмунд Фройд називав «воно», «ід», або ж «тінню об’єкта». Вивільнення цієї сторони людської природи театральний режисер Антонен Арто називав терміном «театр жорстокості», який дуже добре описує стрічку Наталі Ворожбит «Погані дороги». Своєю жорстокістю фільм сягнув дна моєї психічної здатності регенерувати і на досить тривалий час залишив наодинці в затінку свого «я».

Дорога до Попасної

Ще до початку перегляду стрічки назва викликала асоціації з текстом Ірини Гарець «Ковбой», який описує дорогу до міста Попасної, де група митців здійснювали проєкт з дітьми школи №1 «Клас-Акт Схід-Захід» у 2016 р. Ірина пише: «Ми довго добиралися туди. Спочатку потягом, потім найнятою маршруткою. Протягом всього автошляху мене мучила думка: “Це снаряди так розбомбили дорогу, чи вона така і була?” У мене в Полтаві чимало вулиць з таким покриттям, ніби по ньому пройшлися градами. Ці ж думки мене наздоганяли  згодом, коли я дивилася на будівлі в самій Попасній і питала: “Це снаряди? Чи все ж таки пострадянські реалії? Недбалість, байдужість?”».

Можливо, тією ж дорогою їхав і директор попаснянської школи №3 (роль виконує Ігор Колтовський), якого зупинили на блок-пості, коли він п’яним віз дітям консерви та навчальний автомат. Можливо, тією ж дорогою їхали і солдат з контузією (Дмитро Орлов) та медичка з ПТСР (Оксана Черкашина), які везли тіло обезголовленого сепаратистами командира (коханця героїні Оксани Черкашиної, якого ми бачимо в попередніх епізодах).

Ведучи діалог з текстом Іри Гарець у контексті веселого водія найнятої маршрутки, який називав себе Ковбоєм, шостим чуттям зчитуєш думку, що можна їхати тією ж і геть іншою дорогою одночасно: відповідно до свого досвіду та характеру ми помічаємо різні речі, робимо інакші вчинки на одному й тому ж шляху. Дивлячись фільм Наталки Ворожби, проводиш ту ж  аналогію і тоді мова йде не стільки про ландшафт країни, скільки про ландшафт людської душі. 

Міфологема шляху

У переказах архаїчного суспільства повсякчас зустрічаємося з міфологемою подорожі, як духовним розвитком людини. Одіссей вирушає на війну з Троєю для увічення свого імені, Геркулес здійснює подвиги далеко від дому, щоб мати право на цей дім, Орфей спускається до пекла, щоб врятувати свою кохану і жити з нею щасливим життям, натомість отримує страждання і вічну славу. В наслідку подорожі та подолання перешкод, герої отримують певний досвід, який нерідко пов’язаний із проявом фізичної сили, розуму та мистецьких навичок, у чому й полягав духовний розвиток для еллінів (мова про 7 вільних мистецтв). Але з приходом традиційного суспільства дискурс духовного розвитку переходить у площину відмови від насилля (хоча й хрестові походи говорять про інше, у вченні Ісуса ми відчитуємо саме цей вектор) і поняття духовного вже ніяк не пов’язується з фізичною силою, тим паче з обманом, до якого так часто вдавався Одіссей. Провідною стає тема відмови від матеріального, тема аскетизму, а тіло, як інструмент отримання насолоди, трактується гріховним. Прикладом є шлях християнського Месії до Голгофи, вслід за яким у християнській традиції набувають значення такі явища, як прощі та паломництва до святих місць. Своєю чергою особливою є дорога вгору (драбина Якова), яка задовго до християнського вчення мала своє значення у різних культурах світу – мова про сходи до храмів у країнах сходу (Китай, Японія), зик уратів, жертовників племен майя та ін.

Погані дороги у фільмі – це одночасно символ як духовного занепаду, так і економічного колапсу в країні: «Вони були такими до війни чи це наслідок корозії війною?». Коли в останньому епізоді подорожня (Зоя Барановська) потрапляє до сільської садиби, ми бачимо кадри тотальної бідності, антисанітарії та змарнілі від праці обличчя і це все супроводжується блукаючим голодним поглядом господарів (Оксана Вороніна та Сергій Соловйов) – голодним як в духовному, так і в матеріальному сенсі. Причиною конфлікту стала смерть курки, яку збила машиною дівчина. У цій сцені автори конструюють дійсність, у якій людям не треба навіть війни, щоб знецінити життя іншої людини: бажаючи нажитися, господарі близькі до того, щоб забрати у дівчини все, а її саму закрити в погребі, адже саме в цей момент їх ніхто не бачить – значить ніхто і не буде судити. Матеріальна бідність веде господарів до духовної деградації: вони приймають модель поведінки дикої природи, де все, що тебе оточує, маркується як здобич, де заповідь любити ближнього обростає брудом матеріальних злиднів.

Тінь об’єкта 

Я хотів би розпочати цей розділ з фрази майора Сильвестра Кекумбібі, сказану під час геноциду в Руанді (1994 р.) одній із полонених: «Ми не витрачатимемо на тебе кулі; ми тебе зґвалтуємо, і це буде набагато гірше». Цими словами пропоную окреслити портрет людини, яка в певний момент свого життя втрачає людський лик у контексті моральних норм нашої цивілізації. З цим же портретом людини ми зустрічаємося і в напівзруйнованому комплексі санаторію у фільмі «Погані дороги», куди потрапляє журналістка Юля  як полонена одного з командирів сепаратиських угруповань Стаса (Юрій Кулініч). В умовах війни бачимо перевернутим не лише образ людини, а й образ простору: відпочинкова база для оздоровлення перетворюється на місце, де руйнується як людське тіло, так і людська душа (психіка).

Ведична література вчить, що є різні типи планет: пекельні, райські та нейтральні. Земля в цій системі координат вважається нейтральною планетою, на якій можливі як рай, так і пекло. Але в цьому пеклі немає містичних істот, в цьому пеклі сама людина проявляється в демонічній, ангельській та гріховній суті. Приміряючи матеріалістичну концепцію до природи людини,  ілюзії щодо «духовного» (за пірамідою А. Маслоу) розвитку розвіюються, адже людина – це соціалізована тварина з класу ссавців. У праці «Невдоволення культурою» Фройд говорить, що саме цивілізація пригнічує несвідомі, деструктивні, тваринні пориви людини. Війна – це руйнування цивілізації, її законів етики та моралі, яких ми намагаємося дотримуватися, формуючи суспільство. Війна – це театр жорстокості в повному її прояві. Війна – це саме дно пекла, де людина опиняється в умовах, сприятливих для прояву «демонічних», тваринних рис.

Під кінець епізоду «Санаторій» драматургиня дає нам ключ до причин трансформаційних процесів у свідомості людини під впливом війни. Стас приходить до Юлі поголеним та чистим. Замість звиклих побоїв та знущань, він вмиває її. З його боку це спроба повернути людське обличчя їм обом (вона його втратила не через жорстокість, а через те, що її мордували). Далі Стас говорить: «Втрачаєш людський лик… Надивишся різного лайна. Смерть ні, смерть взагалі буває легкою, або неважливою. Це ми звикли, що смерть – це п**ц, верх всіх наших очікувань. Звичайно першого 200-того забути нереально. З десятого вже можна й обручку зняти. Але я не знімав. Тільки радів, що на його місці не я. А потім і не радів. Взагалі вже нічого не відчував. От дивишся – дно. Думаєш: “А**ть!”, – а під ним ще одне дно. А під ним ще одне. А під ним мертвий товариш з виколотими очима. Думаєш: “Б**дь, хто ж це йому виколов очі. Така ж людина”. А потім йдеш консерви жерти. Їси й думаєш: “Наступному полоненому я очі заживо виколю”»... (Цитата недослівна).

Шлях, що (не) трансформується у досвід

Американський психолог, автор Стенфордського експерименту Філіп Зімбардо у книжціі «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло» доводить, що нема добра чи то зла за замовчуванням і всі люди схильні проявляти різні риси характеру в різних умовах: розумові здібності, гордість, чесність або зло. Питання в тому, що робити, коли це зло сталося? Драматургиня висловлює думку, що «будь-яку травму можна перетворити у досвід», але для цього, часом, у людини недостатньо ресурсу. Та й з огляду цивілізованої людини, така школа життя є досить сумнівною, про що й говорить авторка у наступній репліці: «Кому н**й потрібен такий досвід?!»

Перегляд фільму також може бути достатньо травматичним, і з цих причин він не бажаний для ознайомлення деяким категоріям людей (наприклад, дуже вразливим до сцен насилля). Але творці кінострічки дотримуються етики спілкування з глядачем і наприкінці виводять їх з території горору: дівчина, яка збила курку, за що ледь не розпрощалася з життям, ціла та неушкоджена повертається додому. Плач дитини у сусідньому будинку пробуджує у господарів сільської садиби те, що Фройд називав терміном «супер его». Хоча мені більше подобається термін, яким користувалися давні греки – «психея», що поєднує поняття психіки та душі, яка нерозривно пов’язана із всесвітом (ідеєю бога). 

Такі от справи

Розглядаючи людські життя в контексті духовного розвитку (вертикальних доріг), ми можемо хибно вважати, що хтось має привілеї на духовний розвиток тільки тому, що має «депозит хороших справ». У момент «я зрозумів!», ми перестаємо розуміти, адже світ – динамічна субстанція. Щоб хоча б трохи його розуміти, треба самому постійно перебувати в русі. Розглядаючи тінь об’єкта і його психодинаміку, подібно до паломника, який, забравшись на гірську вершину, бачить увесь гірський хребет в одночассі, ми вже не можемо узагальнювати, розділяти на чорне і біле, адже життя об’єкта детерміноване причинно-наслідковими зв’язками. Сьогодні й учора ми були хорошими, але це не гарантує, що такими ми будемо й завтра. Якби для вас виникли умови проявити свою тіньову сторону, то невідомо, як ви б чинили. Незалежно, що про це думаєте, перебуваючи в комфортних умовах. Такі от справи.

P.S. Вираз «Такі от справи» та порівняння подій людського життя з гірським хребтом належать американському письменнику Курту Воннегуту, книга «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей». «Такі от справи», – говорили прибульці з планети Тральфамадор, коли хтось помирав, адже, дивлячись на життя цієї людини, як на гірський хребет, ми її одночасно бачили і живою, і мертвою. Тому ми одночасно її можемо бачити і доброю, і поганою.