Хоч у пʼєсах і йдеться про соціальну та політичну дійсність, але особистий голос — стиль, бачення, емоційне проживання історії — для драматургів стає важливішим за документ. Утім фіксація дійсності насправді є важливою для подальшого осмислення.

Вихід із вʼязниці насправді є. Над сценою висить платформа із засохлим деревом, що росте донизу. З іншого боку є також дерево, яке росте догори. Ці два світи зʼєднує вікно. Але воно надто високо, щоб можна було вибратися з цього перевернутого світу.

В оповіданні Кузьми багато самоіронії. Його жарти можна прочитувати як абсурдність буття, яку ми успадкували, пройдену «дорогу», якою мусили штовхати стареньку іржаву «Побєду», і вже не можемо її змінити. Але сценічне дійство практично позбавлене самоіронії.

Крінж створює рельєфний культурний ландшафт. Лімітована кількість крінжу в мистецтві нам також потрібна: однорідні пейзажі швидко стомлюють око. І добре, що цей крінж постає не коштом платників податків.

У цій виставі Театр Лесі відходить від своєї звиклої естетики, коли він звертався переважно до особистого досвіду людини у всіх його деталях. Натомість бачимо не особистий досвід, а представлення досвіду та поглядів як певного ідейного поля: феміністичної позиції, політичної активності митця/мисткині тощо.

Якого значення набувають помешкання, які втрачають своїх мешканців? Війна руйнує не лише життя та житло. Війна великою мірою руйнує і сенси. Тому й пошук нового дому – часто це подорож, у якій люди стають шукачами нових сенсів та значень.

Вистава пропонує означення справедливості через гідний/справедливий вчинок. Вчинок, який своїм прикладом надихає та вчить. Вчинок, який говорить, що ми – це історії. І лише від нас залежить, ким ми будемо, і яку історію ми розповідатимемо світові про себе завтра.

У театральному середовищі говорять про відповідальність митця, активну громадянську позицію як в житті, так і на сцені, значення документа в театрі, емансипативні цінності й інше, про що років через десять нове покоління розповідатиме свої історії, відмінні від цієї.

Вистава з відкритим завершенням, без виходів на поклони, без оплесків розгублених глядачів наголошує: хаос війни триває і українському суспільству ще належить пройти «шлях героя».

Глядачі ходили до театру, немов до причастя, підтримуючи стовпи світобудови, хуторянську містику (біля Диканьки) та мистецький рівень постановок, що культивували  патріотизм як постколоніальний кітч. І от – зміни…