У виставі піднімається питання моральної корупції, коли шлях до влади встелений удаваними щирістю, скромністю, побожністю, любовʼю до Батьківщини, повагою до людей тощо. Та все ж кінець завершується проявом диктатури. Це можна сприймати як застереження.

Хоч у пʼєсах і йдеться про соціальну та політичну дійсність, але особистий голос — стиль, бачення, емоційне проживання історії — для драматургів стає важливішим за документ. Утім фіксація дійсності насправді є важливою для подальшого осмислення.

Вихід із вʼязниці насправді є. Над сценою висить платформа із засохлим деревом, що росте донизу. З іншого боку є також дерево, яке росте догори. Ці два світи зʼєднує вікно. Але воно надто високо, щоб можна було вибратися з цього перевернутого світу.

В оповіданні Кузьми багато самоіронії. Його жарти можна прочитувати як абсурдність буття, яку ми успадкували, пройдену «дорогу», якою мусили штовхати стареньку іржаву «Побєду», і вже не можемо її змінити. Але сценічне дійство практично позбавлене самоіронії.

Крінж створює рельєфний культурний ландшафт. Лімітована кількість крінжу в мистецтві нам також потрібна: однорідні пейзажі швидко стомлюють око. І добре, що цей крінж постає не коштом платників податків.

У цій виставі Театр Лесі відходить від своєї звиклої естетики, коли він звертався переважно до особистого досвіду людини у всіх його деталях. Натомість бачимо не особистий досвід, а представлення досвіду та поглядів як певного ідейного поля: феміністичної позиції, політичної активності митця/мисткині тощо.

Якого значення набувають помешкання, які втрачають своїх мешканців? Війна руйнує не лише життя та житло. Війна великою мірою руйнує і сенси. Тому й пошук нового дому – часто це подорож, у якій люди стають шукачами нових сенсів та значень.

Вистава пропонує означення справедливості через гідний/справедливий вчинок. Вчинок, який своїм прикладом надихає та вчить. Вчинок, який говорить, що ми – це історії. І лише від нас залежить, ким ми будемо, і яку історію ми розповідатимемо світові про себе завтра.

У театральному середовищі говорять про відповідальність митця, активну громадянську позицію як в житті, так і на сцені, значення документа в театрі, емансипативні цінності й інше, про що років через десять нове покоління розповідатиме свої історії, відмінні від цієї.

Вистава з відкритим завершенням, без виходів на поклони, без оплесків розгублених глядачів наголошує: хаос війни триває і українському суспільству ще належить пройти «шлях героя».