Крінж створює рельєфний культурний ландшафт. Лімітована кількість крінжу в мистецтві нам також потрібна: однорідні пейзажі швидко стомлюють око. І добре, що цей крінж постає не коштом платників податків.

У цій виставі Театр Лесі відходить від своєї звиклої естетики, коли він звертався переважно до особистого досвіду людини у всіх його деталях. Натомість бачимо не особистий досвід, а представлення досвіду та поглядів як певного ідейного поля: феміністичної позиції, політичної активності митця/мисткині тощо.

Якого значення набувають помешкання, які втрачають своїх мешканців? Війна руйнує не лише життя та житло. Війна великою мірою руйнує і сенси. Тому й пошук нового дому – часто це подорож, у якій люди стають шукачами нових сенсів та значень.

Вистава пропонує означення справедливості через гідний/справедливий вчинок. Вчинок, який своїм прикладом надихає та вчить. Вчинок, який говорить, що ми – це історії. І лише від нас залежить, ким ми будемо, і яку історію ми розповідатимемо світові про себе завтра.

У театральному середовищі говорять про відповідальність митця, активну громадянську позицію як в житті, так і на сцені, значення документа в театрі, емансипативні цінності й інше, про що років через десять нове покоління розповідатиме свої історії, відмінні від цієї.

Вистава з відкритим завершенням, без виходів на поклони, без оплесків розгублених глядачів наголошує: хаос війни триває і українському суспільству ще належить пройти «шлях героя».

Глядачі ходили до театру, немов до причастя, підтримуючи стовпи світобудови, хуторянську містику (біля Диканьки) та мистецький рівень постановок, що культивували  патріотизм як постколоніальний кітч. І от – зміни…

Короткий виклад спостережень про те, як дорослішала сучасна українська драматургія покоління Y-ків та огляд шорт-ліста і гран-прі конкурсу «Драма.UA» 2021.

У п’єси не надто оптимістичне закінчення – Івонна давиться кісточкою від риби. За текстом Ґомбровича, це могло б бути і вбивством, що більше вже нагадує сценарій білоруських акцій протесту, які були придушені з особливою жорстокістю.

Автори вистави кажуть, що у сузір’ї Єдинорога є 146 зірок, які можна побачити неозброєним оком. А чи можемо ми неозброєним оком побачити людину такою, як вона є, доки вона не віддалилася від нас за межі сфери Габбла, або доки вона ще не згасла?