Вийшов з домівки, що її сини та внуки замість хати побудували. Захист на білу, холодну зиму. Гей, гей! була хата! Гарна хата, в димником, під бляхою, з великими, ясними вікнами! Нема вже її! І сліду нема з неї! Нема! Лиш згадка шевелить в душі про неї!
Смутні гадки — думки, гей чорні, крилаті птахи залітають в убогу душу старика. Торкають наболіле серце, що аж на плач збирається. Та годі заплакати! Нема вже і сліз! Нема! Лиш щось пече в очях. А ранок такий гарний. Небо над Котівською горою рожевіє. Мряка розпливається. Сивясті хмарки щезають. Гарно тамки, гарно! Та старик не бачить цеї краси!
На бачить нічого, тільки страшну, чорну руїну на обійстю. Вона, то та руїна тільки біля його, заступила цілий світ перед ним, прогнала минувшину від него вхопила від нeгo ясний цвіт надії...
Старий дідусь з превеликого, невисказаного жалю підняв сухі, спрацьовані руки й стиснув ними бідну голову. Заплющив очі, щоби не дивитнся на чорну руїну. Стояв довго мовчки а там поглянув на сад, а радше на місце, де був колись сад. Крім погорілих пнів, що мов кістяки з землі сторчали, стояла тутки тільки одна грушка з кількома конарями. Наче засміялася глумливo до старика. Гей заговорила до ного: Хи! хи! Тільки ми остали ти й я! Нама тих дерев, що були весною пишалися білим ясним цвітом. Нема їх! Тільки я є! я ! Чи пригадуєш собі, як ти було хлопцем, в пізній осени, коли вже кращий овоч инших дерев минувся, ходиш доокіль мене та заглядаєш. Я скину тобі деяку грушочку, маленьку, жовтеньку, а ти кинеш ся було на неї й заїдаєш мов цукорок — ? Чи пригадусш собі?
Але тота веселіща згадка на хлопяче, веселе життя вмить фурнула від старика, гей, наполохана пташка, а важкий жаль угніздився знов в серці. Старому здалося, що під грушкою зявився його ровесник, його приятель, що тому три роки помер.
Гей кличе до него: "А ти пощо ще живеш? Пощо? Краще вилізь на грушку і завісся! І все скінчиться! Важкий жаль! Не бачитимеш більше тої чорної руїни, що своїм видом шарпає в тебе душу!"
Старий дідусь нахмарив сиві, густі брови й якесь завзяття стріляло з його очей. Мов якась постанова творилася в ньому...
Та тут щось торкнуло його коліно. Се малесенький його правнук. Підняв маленьку ручку й указав нею на Котівську гору... Там сходило сонце.
"А то "сцо", дідусю?" поспитав хлопчик.
Вжахнувся старик. Вхопив пpaвнука на руки й пригорнув його до себе.
"Сонце, дитинко, сонце!" покликнув.
"Боже сонячко!"
А сонце сипало ясне проміння доокіль і мов кликало до старика: Важка тобі, горе давить душу, але твій правнук, він діждеться кращої, веселіщої долі!.. Дідусь пригорнув ще дуще правнука до себе, а гадка, що взялася була в него від грушки, оставила його зовсім.
22./ІХ. 1919 р.
[Нова Рада, 27.09.1919]