Вийшов з домівки, що її сини та внуки замість хати побудували. Захист на білу, холодну зиму. Гей, гей! була хата! Гарна хата, в димником, під бляхою, з великими, ясними вікнами! Нема вже її!

Малий фейлєтон.     "Дїдусю! дїдусю! Ой не лишайте ся самі тутечка! Ой їдьте з нами! Ой їдьте, їдьте дїдусю!"   Так покликував до себе старий Андрій Жук на опустїлім обійстю, в ясну тиху ніч. Нагадував собі старенький, як то рідня, виїзджаючи з дому перед Москалями, просила й молила його щоби їхав з нею, а не лишав ся сам один на пустім обійстю. Слова ті падали на його сумну душу, як паде тепла роса на цвітку спалену від жару сонця.   Він випростував ся і немовби ще рідня була тутечки, відповідав їй:  

Із за високої трощі виплив човен заквітчаний зеленими галузками молодої бучини. На ньому сидїли парубок і дївчина, пара заручених. Весна царила. Сьміяло ся все. Від берега з березового гаю лунав дзвінкий щебет соловейків. Перекликали ся зазулї. Туркали горлиці. Скрізь воздухом плила пісня любови. Сонце золотило воду уперід човна. Вказувало йому дорогу, куди плисти. Понад човном увивали ся хижі ластівки. На березї озера грали ся дїти й шпурляли каміньчики на воду. За кождою "качкою" розлягав ся голосний, веселий регіт. На лицях парубка і дївчини виднїла також веселість.