Ганна Улюра, відома літературознавиця та критикиня, яка вже віддавна є упізнаваною модераторкою фестивалю «Місяць авторських читань», цього року вперше постала також у ролі авторки. 2018 року побачила світ її книга «365. Книжка на кожен день, щоб  cправляти враження культурної людини» (видавництво ArtHuss), що отримала нагороду «ЛітАкцент року 2019» (номінація: літературознавство) і посіла перше місце Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» в номінації «Хрестоматія». Зустріч із Ганною Улюрою на МАЧ модерувала співорганізаторка фестивалю Євгенія Нестерович, і з їхньої розмови «Z» відібрав для вас найцікавіші цитати.

Кандидатка філологічних наук, літературна критикиня, доцентка Школи журналістики Українського Католицького Університету, Ганна Улюра 15 років працювала в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Захистила кандидатську дисертацію «Жіноча творчість як чинник вестернізації в російській літературі ХVIII ст.» і написала понад 200 наукових розвідок із гендерних студій, і три наукових монографії. 2015 року книжка Улюри «Пострадянська жіноча проза як соціокультурний та естетичний проект» увійшла до десятки найкращих книжок року за версією порталу ЛітАкцент. Увійшла до рейтингу «25 найкращих письменників України» від журналу Фокус (червень, 2019); посіла восьме місце.

Я люблю погані, трешові книжки. Я завдячую цим книжкам своєю появою на світ. Моя мама — донька вчительки літератури. Коли тато залицявся до неї, він вирішив, що буде її чарувати інтелектом, тому знайшов найтовщу книжку в бібліотеці. Це були «Приваловские миллионы» Маміна-Сибіряка. Він приходив кожного вечора до моєї бабусі й розмовляв із нею про «Приваловские миллионы», щоби продемонструвати свою «інтелектуальну спроможність». А для нареченої він вивчив томик Едуарда Асадова. Вони побралися через три місяці, їм не було ще 18 років. І коли я питала маму «Чому так швидко?», мама відповідала: «Я думала, що вийду за нього заміж, і він замовкне, бо я не могла більше слухати ті вірші».

В українську критику я приходила двічі. Є проблема: критикою займаються або професійні філологи, або журналісти. Журналісти не вміють читати, а серед філологів рідко хто вміє писати так, щоб бути зрозумілим. Одразу видно рецензію професійного літературознавця, бо там зазвичай буде «як сказав Мішель Фуко…», а далі цитати французькою мовою. Це перше, чого мені довелося позбутися.

Першого разу мені це не вдалося: був 2004 рік, мені захотілося працювати більше в українській літературі. Тоді Антон Санченко збирав списки провідних критиків, йому в ЖЖ накидували пропозиції, я була 78-м номером, це було трагічно, і я зрозуміла, що треба йти.

Вдруге це сталося після Майдану. Я не могла зосередитися на довгій роботі, літературознавство потребує рік, два, п’ять років, п’ятнадцять — на дослідження. Я вирішила, що переключуся і зроблю так: візьму щось, про що я ніколи не писала. Наприклад, я ніколи не писала про сучасну дитячу літературу. Якраз відкрився портал «Барабука». Я писала – мої редактори ридали. Я зрозуміла, що з дитячою літературою ми теж прощаємося. І тоді знайшла «Збруч», де на той момент був витриманий баланс між інтелектуальним письмом і більш розважальним.

У мене є контрольний читач. Дуже раджу усім; але не можна з цим читачем бути прописаною в одній квартирі. У мене першою жертвою була мама. Я їй телефонувала й казала: «Мені потрібні твої вуха». Ті слова, які вона не розуміла, я замінювала на інші конструкції, а інколи пояснювала. За півроку вона опанувала весь філологічний бекграунд. Тоді я зрозуміла, що ще одна з пасток нашої критики — «Пишіть простіше»; ні, вчиться читати.

Ідея книжки «365» почалася як жарт. У книгарні «Є» я чекала на модерацію; нервувала, ходила дивилася обкладинки. Там була жахлива (з яскравими губами) обкладинка книжки «1001 книга, яку треба прочитати перед тим, як помреш». Я це сфотографувала й написала у фейсбук: «Хто це пише, хто читає? Я вам таке за місяць напишу». І поки я модерувала зустріч, мені прийшов лист від Олександра Михеда: «Я розумію, що ти жартуєш, але ти готова?». І я відповіла «Так». Я ніколи не думала, що буду писати наукпоп.

Олександр Михед — ідеальний редактор. Прочитав перші 20 текстів і сказав: «Не стримуй себе. Уперед. Увесь цей сарказм, ядучі коментарі, твоя фамільярність щодо книжок…». Тут треба розуміти: я виховувалася в такому мовному середовищі, де сарказм — єдиний спосіб освідчиться в коханні. Коли я роблю це з книжками і людьми — це значить, що я дуже їх поважаю. Коли ми проводили фінальне редагування, там знову з’явився Михед і сказав: «А тепер ми будемо прибирати там, де ти не стрималася».

Я не знаю, що це за жанр. Це насправді есеї, у яких я використовувала метод флеш — дуже популярна зараз мінімалістична проза, де в одному реченні не більше 4-х слів. Це пости. Михед це визначив як літературну критику для людей, які не читають літературну критику.

Часом це новели – якщо ти знаєш, наскільки вони інтимні. Часом там є внутрішній сюжет. Це дуже приватна книжка теж. Усі книжки в добірці присвячені конкретним людям, або людині, яка мене познайомила з цією книжкою, або людині живій чи мертвій, чия це найулюбленіша книжка. Я розмовляла з цією людиною, коли писала. Якщо порахувати дати в календарі, то до конкретних дат теж є книжки. Сусідства двох книжок поруч — чітко підраховані. Там є внутрішній сюжет – мій персональний, але його можна зрозуміти, якщо мене добре знати.

Ще перед «365» я закінчила дослідження з пострадянської жіночої прози, яке писала 15 років. Я собою страшенно пишалася. Але книжка та була цілком нечитабельна. І я з нею попрощалася. Мене запросили на радіо «Культура», де я тричі, щонеділі розповідала про жіночу прозу. Коли я це закінчила, то зрозуміла, що озвучила тільки перше речення у своїй монографії.

Є така штука: коли читаєш списки опублікованих матеріалів науковців чи публіцистів, то за назвами розумієш усі діагнози. Я цим розважаюся: читаю список своїх рецензій за півроку, і розумію, що відбувається. Якщо остання рецензія називається «Діти, ми всі помремо» — зрозуміло, що треба йти у відпустку. Ми всі досліджуємо свої проблеми. Я завжди займалася фемінологією. Мені здається, що я цю проблему вирішила, тому я більше нічого не говорю про жінок на публіці.

У мене немає особистих текстів. У мене в голові немає історій. Я не розумію, як письменники живуть с двома-трьома незавершеними історіями в голові. Мої історії — завершені. Я можу перечитати, але я не можу їх переписати; це чужі історії. Мені комфортно ними жити. Амбіцій авторських у мене немає. Чи веде мене текст? Так. Якщо книжка дуже сильна, я мімікрую, у мене змінюється синтаксис, лексеми. Якщо це іноземний автор, то починаю писати кальками з його мови. Часом розмовляю з книжками буквально, як міська божевільна.

Українською мовою я почала писати прості тексти, зовсім нещодавно. Сталося щось у моєму особистому житті, і я почала писати пости у фейсбук українською. Випрацювала собі оці жарти, коди, сарказм, зауваження в дужках. Мої дужки, вставні реченні в рецензіях — це я сперечаюсь з автором, а в колонках — це я сперечаюсь із собою. Мова, яка в мене зараз є — це мова фейсбуку.

Люди, які ходять мої на лекції, і ті, які читають колонки — це різні люди. Колонки читають переважно чоловіки 40-45+ і в мене є підозра, що я їх просто дратую. Ну, знаєте, така зарозуміла баба прийшла їм про життя розказувати — це судячи з відгуків. Я це не видаю, бо це найінтимніші з моїх текстів. Я довго соромилася писати колонки під своїм іменем. А потім мене заздрість взяла. Я укладала книжку Бондаря «І тим, що в гробах», півроку цю книжку читала, вивчила її напам’ять і зрозуміла, що теж хочу таку свободу висловлювання.

Першу колонку про війну на друк узяли лише втретє, після того, як я її виклала у фейсбук. Я зрозуміла, що я дуже погано переживаю фідбеки. Я зрозуміла, що пишу про щось дуже інтимне. Це навіть не порнографія — це ексгібіціонізм. Тому мені дуже важко обговорювати ці тексти з людьми; волію цього не робити. І теми у мене специфічні: істерія, зґвалтування, комунікативні проблеми. Одна моя читачка сказала: «Усі твої тексти зводяться до одного питання — чому люди брешуть?». Я зрозуміла, що всі мої колонки про те, чому ми так одне одного зневажаємо, знецінюємо і робимо так боляче.

Я бачила одну наукову статтю, де дівчина вивчала наукову мову моїх рецензій. Вона досліджувала ці мої склейки, коли я пишу 27 слів через дефіс, описові конструкції. І вона пише «це напевно в неї так синтетично працює голова…», — ні, це, напевно, вона не знає, як буде це слово українською.

Я білінгва, але не українська. У моїй родині говорили російською, але мій дідусь і тато говорили діалектом грецької мови. Мою українську формувало середовище: я почала вивчати її, коли вступила в аспірантуру Інституту літератури. Півтора року мене вважали німою. Поговорить я люблю — і це мене напружувало. Розмова йшла наперед, а я тільки придумувала відповідь. Я вступала в один рік із Яриною Цимбал, і ми дружили. І вона вирішила, що мене треба українізовувати – приносила книжки. Забужко й «Санітарочку Раю» я знала ще з Миколаївського педінституту. А вона принесла Ульяненка, Пашковського. Потім колеги почали розважатися і приносили Франка, Коцюбинського, Стефаника, й коли я почала так розмовляти, вони страшно тішилися. Потім я змінила середовище, і там були волиняки, і у мене з’явилася м’яка «л». Отак я кочувала з групи в групу, і збирала всі помилки, які можна було зібрати. Так формувався авторський стиль.

Якою мовою я думаю, коли пишу рецензію, дуже залежить від того, якою мовою я читала книжку. Часто отримую від редакторів зауваження: «А що це за мова, перепрошую, Аня?», я відповідаю: «Я думала, українська». Я досі не дуже знаюся на стилістичних відмінностях слів. Наприклад, коли мені в побутовій розмові кажуть «навзаєм», я завжди перепитую, про що йдеться: чи ти відчуваєш те саме, чи я маю відчувати те, що відчуваєш ти. Від людей у реалі я потребую щирості і простоти. Мені важливо, щоби зі мною говорили якомога простіше. Книжки можуть говорити зі мною як завгодно складно, а от люди мають говорити так, щоби я їх розуміла з першого разу.

Я не люблю говорити іноземними мовами — у мене мозок кипить. А читаю спокійно багатьма: чеською, хорватською, сербською, німецькою, англійською, македонська — гірше, польська і французька — зі словниками, але французькою десь на 300 сторінці втягуюсь. Норвезькою читаю, але не люблю; мені вона складно йде. Також білоруська, болгарська.

Наступна книга буде в листопаді, назва — «113», у тій же серії, що й «365». Це серія цифр, яка буде продовжена. Той самий куратор і команда, тільки інший художник. Вона теж буде дуже красива і ще грубша.

Це книжка про жінок-письменниць; живих і мертвих; з різних країн. Чому «113», не скажу — залишу одну інтригу. Моє завдання – їх оживити, зробити нехрестоматійними. Робота триває дуже довго. Я шукаю для кожної авторки щось таке, що ми можемо уявити. Це книжка про те, яких жертв вимагає література.

Я переконалася в тому, що жіноча література – це таки завжди апофатичне. Коли я писала монографію, я говорила про те, що жіноче — це не-чоловіче, не-централізоване, не-підтримуване, не-інституціалізоване. А тепер я думаю що це — нещасливе. Я не можу знайти в жіночих текстах щастя. Навіть дитячі письменниці закінчують життя самогубством. Це — біль, навіть якщо це біль напоказ, істеричний (до речі, істеричка — це комплімент; мова бреше, тіло — ні). Жіноче письмо — істеричне. Жінки не брешуть. Абсолютно чесні, і тому — не щасливі.

Фото: Анастасія Іванова, Місяць авторських читань